Амок - Мавр Янка (список книг txt) 📗

— Мінгер ван-Дрон! Ви помиляєтеся! Я нічого не знаю, не маю ніякого відн… — почав Піп, але ван-Дрон відвернувся й сказав офіцерові:

— Посадити їх у тюрму!

— Усіх? — спитав той.

Ван-Дрон подумав трохи й сказав:

— Поки що всіх. Можливо, ці люди, — він показав на Хаона й носильників, — були у змові. А цих двох, — він показав на Піпа й Нонга, — тримати під особливим наглядом, їх доведеться відправити в Батавію.

За голландським законом навіть до злочинців — голландців і тубільців — ставлення різне. Навіть у тюрмі голландці користуються більшим приміщенням, кращими харчами і взагалі кращими умовами, ніж яванці. Тому Піп і Нонг були посаджені нарізно, а Хаон з товаришами окремо від них.

Через те що злочини Гейса й Салула мали загальнодержавний характер і їх мали розглядати в найвищих установах, в'язнів треба було направити безпосередньо в Батавію.

Але поки йшла, як кажуть, уся тяганина, минуло два тижні, і лише тоді їх направили в Батавію. Там Піп і Нонг знову посиділи тиждень, поки їх викликали на допит.

Спочатку привели Піпа. За столом сидів слідчий у військовій формі. Поруч стояло ще два чоловіки, а збоку були наполовину відчинені двері в сусідній покій.

— Станьте трохи далі, — чомусь сказав слідчий, коли Піп підійшов ближче до стола.

— Ваше прізвище?

— Піп, Ганс Піп.

— Ну, а яке справжнє ваше прізвище? — з натиском сказав слідчий і глянув на Піпа таким поглядом, що той навіть здригнувся.

— Ось уже вдруге я бачу, що мене приймають за когось іншого! — енергійно сказав Піп. — Невже за чиюсь помилку я мушу стільки терпіти?

В цей момент двері сусіднього покою відчинилися ширше, і звідти вийшов молодий яванець у гарному одязі, з гострими рисами обличчя і неприємними бігаючими очицями.

— Пане полковнику! — звернувся він до слідчого. — Це не він. Я його зовсім не знаю.

— Тоді приведіть другого! — наказав полковник.

Увійшов Нонг. Та чоловік цього разу зовсім відкрито подивився на Нонга й сказав:

— А цей навіть нічого спільного не має. У порівнянні з тим це хлопчик.

Присутні глянули один на одного, знизали плечима, трохи порадилися, і тоді слідчий зробив ввічливу міну й сказав:

— Вибачте, мінгер Піп! Ми помилилися. Як голландець, ви зрозумієте, що ми на це пішли заради нашої спільної користі. Вибачте, будь ласка.

Слідчий підвівся, підійшов до Піпа і потиснув йому руку.

— Зрозуміло, ви вільні. Можеш і ти йти собі, — звернувся він до Нонга.

— Дозвольте, пане полковнику, одне запитання! — втрутився тубілець-свідок. — Чи не зустрічали вони там кого-небудь?

Нонг одразу втямив, куди повертає справа, і з дурним виразом обличчя заторохтів:

— Ми були в бадувісів. Такий дивний народ. Сидять у лісі. Ні з ким не мають стосунків…

— Почекай, почекай! — спинив його полковник. — Ми питаємо: чи не бачили ви там схожого на себе голландця? — звернувся він уже безпосередньо до Піпа.

У Нонга застукотіло серце… Зараз Піп мимоволі викаже свого рятівника!..

— Зустрів одного чоловіка, дай боже йому здоров'я! — відповів Піп. — Якби не він, то мене не було б уже на світі.

Усі присутні насторожилися, як собаки.

— Як його звати? — спитав полковник.

— Правду кажучи, не знаю добре, бо зустрічався з ним два чи три рази в дорозі. Разом приїхали на пароплаві. Потім зустрівся на ґанку установи. І, нарешті, там. Здається, прізвище ніби ван-Дейк чи ван-Декер. Знаю лише, що він представник якоїсь фірми і за її дорученням шукає землю під кофейні плантації.

— А який він на вигляд?

— Мого віку й зросту. Чорне волосся й чорна маленька борідка.

Полковник пильно подивився на свідка. Той знизав плечима й сказав:

— Принаймні це варто уваги.

— Чи не бачили ви з ним ще яких-небудь людей, крім тамтешнього населення? — знову спитали Піпа.

— З ним було ще чотири чоловіки слуг, які входили в експедицію по відшукуванню земель.

— Ну, а ти що бачив? — звернувся слідчий тоді до Нонга.

— Те саме, бо завжди був разом з туаном, — відповів Нонг.

— Ну, тоді ще раз вибачте! — сказав полковник і попрощався з Піпом.

Хоч Піп ні в чому не був винний, але, опинившись на волі, наче на світ народився. Він не тільки забув про образу, а навіть відчув вдячність за те, що його випустили.

— Ну, дорогий Нонг, тепер ми розрахуємося! Дякую тобі за віддану службу! Будь щасливий!

Він дав Нонгу сто гульденів і щиро попрощався, навіть за руку.

Через кілька днів він уже їхав у Голландію з невиразним почуттям: чи радіти, чи жалкувати, через те, що стільки перетерпів?

А Нонг лишився сам у великому незнайомому місті.

Частина друга

ПЕРШИЙ ПОЧИН

І. СКЕЛІ ЛАСТІВЧИНИХ ГНІЗД

Південний берег Яви значно вищий за північний і стрімко спускається в Індійський океан. На всьому своєму протязі близько тисячі кілометрів, вія неприступний, і на ньому немає приморських міст. Лише в одному місці, приблизно посередині, місцевість знижується і там знаходиться невеликий порт Чилачап, до якого навіть прокладено залізницю. Але і порт і залізниця не мають великого значення бо, по-перше, місцевість дуже нездорова, а по-друге, з цього боку на Яву майже не заходять кораблі. Всі зносини з Явою відбуваються з північного берега, а південний упирається в безлюдний Індійський океан, де, крім диких островів, нічого нема. Навіть кораблі з Австралії, яка лежить на південний схід від Яви, підходять до неї з північного боку, в Сурабайю чи Батавію.

Головний залізничний шлях, який перетинає Яву з заходу на схід, в деяких місцях проходить зовсім близько від Індійського океану, але до самого берега не доходить. Навіть кілька спеціальних залізничних колій, проведених від головної колії прямо на південь, закінчуються за десять-двадцять кілометрів від берега. Вже одно це свідчить про те, який характер має південний берег.

Усі значні гори Яви знаходяться на південному березі, скупчилися тут безладним натовпом і одразу опинилися, ніби боячись ступити далі в глибочінь океану. А позаду них інші гори; вони налазять одна на одну, немов хочуть через голови сусідів заглянути в сині води. Багато різних невідомих кутків, щілин, міжгір'їв, печер і дірок зберігають у собі ці купи гір-скель. І всюди, де хоч якось можна зачепитися, — всюди втиснулася багата рослинність цієї пишної країни. А над усім оцим хаосом димлять вулкани, наче фабрики і заводи невідомого підземного царства.

Багато затишних куточків створюють стрімкі скелясті береги, але на протязі десятків кілометрів не зустріти людей, бо ці красиві і затишні закутки майже не мають і клаптя землі, де б могла жити людина. І ті поодинокі люди, які оселилися вгорі на березі, фактично перебувають далі від моря, ніж ті, що живуть далеко від нього. Вони можуть скільки завгодно тішитись і милуватись величчю океану, але щоб дістатися до нього, повинні були б організувати експедицію.

Та й ззаду, з острова, дістатися до цих людей важко. Хаос гір, скель та лісів обороняє їх від гостей не гірше, ніж неприступні береги. Недарма шляхи закінчуються, не доходячи кілька кілометрів до берега. Звісно, в разі потреби їх можна було б протягнути й до моря, незважаючи на всі перешкоди. Але поки що не варто, бо нема економічної користі від цього.

Крім того, берег має ще оборону у вигляді підводних і надводних скель-рифів. Вони тягнуться вздовж берега на сотні кілометрів і затримують людину навіть там, де берег ладен підпустити її. Вони і море не хочуть підпустити; ось чому поміж ними завжди точиться боротьба, ось чому поміж рифами завжди вирує, шумить і піниться вода. Наче біла стрічка облямовує берег з заходу на схід.