Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85 - Кравчук Петро (бесплатная библиотека электронных книг TXT) 📗

— Ну й ну… — Андрій Григорович підвівся. — Заспокойтеся. Хочу вам сказати, шановна Таїсіє Іванівно, що в такому випадку можливі лише два варіанти: або ви психічно хворі, або спостерігали цілком реальну подію. Але я все-таки схильний швидше повірити в диво, ніж у ваше божевілля. Більше ви нічого за ним не помічали?

— Якби ж то все на тому й скінчилося… Далі ще гірше… Одного разу дивлюся, стоїть хлопець на стежці і руками повільно водить, наче диригує. Підходжу, бачу на стежці якісь літери. “Ура! Канікули!” — читаю. І тут мало не впала з подиву. Букви ці, якими слова написано, з живих мурашок складено. Уявляєте, з живих мурашок! Стоять на місці одна за одною — і літери виходять. А потім починають повзати вперед-назад — і, здається, слова туди-сюди снують. — Вона стулила долоні біля грудей і трагічно зронила: — Скажіть, любий лікарю, хворий мій розум чи ні?

Андрій Григорович зиркнув на годинник, засопів і заклопотано похитав головою.

— Не хвилюйтеся. На галюцинації це не схоже. Правда, при шизофренії… Але з емоціями у вас все гаразд. От хіба що комплексна, так звана синестетична галюцинація Майєр-Гросса. Проте й тут кінці з кінцями не сходяться. Я певен, у вас немає ні галюциноїдів, ні галюцинозів, ні псевдогалюцинацій. У вас загалом здорова й витривала психіка. Їй нічого не страшно.

Втішне повідомлення чомусь викликало в Таїсії Іванівни зворотну реакцію. Брови її пішли вгору, губи склалися в трубочку, пальці судорожно скручували ріжок простирадла.

— Як це — не страшно? Чому — не страшно? Що ж, я не маю права з глузду з’їхати, як усі нормальні люди?

— Маєте, маєте, — заспокоїв її Андрій Григорович, приховуючи посмішку. — Головне не це. Просто все, що ви бачили, — правда. Істина. Об’єктивна реальність. У будь-якому іншому місті таке неможливе. А в нашому… Наше містечко особливе. Повірте старій людині: тут завжди творяться дивні речі. Взяти хоча б сторожа містечкового кладовища Михайла. Всі вважають його нікчемним п’яничкою, у якого одне в голові — залити очі горілкою. Що є, то є, ніде правди діти. Але бесіди з ним мене просто приголомшили. Його пам’ять зберігає тисячолітню інформацію! Одного разу я спитав, чому він став сторожем на кладовищі. “Мені все надокучило, — відповів. — Ні в чому я не зміг досягти досконалості. Отож усе для мене втратило свій сенс. Mea culpa, mea maxima culpa! [9] — підсумував, стурбовано оглядаючись. — Оце б випити чарчину”.

Тоді я й подумав, що він старіє, і порадив перебратися жити в міську упорядковану квартиру. Мовляв, стає дедалі важче себе обслуговувати — заготовляти паливо, носити воду. У відповідь Михайло засміявся: “Е, ні! Нажився я в міських квартирах, у тих клятих інсулах. Місто — ворог людини!”

Згадуючи ту розмову, Андрій Григорович лише здивовано знизував плечима.

— Не розумію, чому він сказав про інсулу. Латиною інсула — острівець. До чого тут острівець? Але Михайло не єдиний дивак у нашому містечку. Пам’ятаєте, років п’ятнадцять тому ніби греблю прорвало — стали діятися всілякі чудеса. До них уже почали звикати. Тож хай вас не дивує, вони й не таке бачили. Торік он у сонячний, безвітряний день автобус раптом піднявся в повітря і перелітав від зупинки до зупинки. Пасажири і водій співають, а кондуктор замість квитків продає квіти. Вам не дивно?

— А що тут дивного? На те й автобус, щоб возити людей.

— В інших містах автобуси курсують по землі, — делікатно зауважив Андрій Григоровичі провадив далі: — Або такий приклад: на Флітській вулиці живе чотирнадцятилітня фея із золотистими крилами за спиною — учениця середньої школи № 2 Феня Моргана. Чули, мабуть, легенду: раз на сторіччя народжується в нашому місті дивний хлопчик. З його появою на світ чудеса починають сипатись, як з мішка. Хлопчик той наділений тонкою натурою, чистою, кришталевою душею і надзвичайно вразливою уявою. І все, що народжує його голова, стає реальністю. До чого це я все веду? Зіставте дві цифри: п’ятнадцять років тому народився ваш племінник, і п’ятнадцять літ тому, наче з решета, посипались дива. Навіть Феня Моргана народилася через кілька місяців після Хлопчика. Ви розумієте, про що я кажу?

— Так. Але трохи сумніваюся. Не вкладається все це якось у голові. — Таїсія Іванівна змовкла й нараз випалила: — А ви не помічаєте за собою ніяких дивацтв?.. Ой, побіжу, бо там, мабуть, уже телефон розривається… Дякую за консультацію.

І вона заквапилася на “швидку”.

4

Батько й мати Фені — звичайні люди. Літати в повітрі, звісно, не можуть, телепатичними здібностями не володіють. Дідусі й бабусі (як по батьковій так і по материній лініях) теж не вирізнялися з-поміж інших якимись особливостями.

Про те, що Феня не така, як усі діти, стало відомо ще в пологовому будинку. Акушерка помітила на спинці новонародженої якусь напівпрозору плівку і спробувала її зняти. Виявилося: плівка приросла до плечей. Коли ж плівка підсохла, то, на здивування лікарів, стала схожою на крильця, як у бабки.

Феня швидко росла, добре набирала вагу й усміхалася до тих, хто до неї підходив. У півтора місяця почала вимовляти деякі слова. Помітивши, що ті спроби інколи просто лякали батьків, вона вчилася говорити вночі або тоді, коли нікого не було поряд. Але ж хіба втримаєш таємницю?!

Одного разу, коли Фені виповнилося три місяці, мама надто наполегливо годувала доньку, і та, крутячи головою й кривлячись, несподівано озвалася тоненьким голоском:

— Не хочу більше. Я не голодна… Невже ти, мамо, не бачиш?

Мама зблідла, руки в неї затремтіли — вона ледве підвелася на ноги й позадкувала до дверей. Кілька хвилин ошелешено стояла, зіпершись на одвірок, а потім прошепотіла до чоловіка, який читав газету в сусідній кімнаті:

— Павлушо… Вона заговорила…

— Невже? — розгубився глава сімейства, проте одразу знайшовся: — Зрештою, нічого дивного. Для жінок розмова — форма існування.

Далі почалися коїтися речі ще незвичайніші. Батьки помітили, що їхня донька може поглядом пересувати окремі предмети і володіє телепатією. Минав час, до фантастичних здібностей дівчинки поступово почали звикати.

Як і всі діти, Феня ходила до дитсадка, в сім років сіла за шкільну парту. Хіба що зовні виділялася з-поміж дітей великими зеленими очима і непосидючістю.

У п’ятнадцять вона була вже вродливою дівчиною, на яку заглядалися містечкові хлопці. Але чарівна Феня дружила тільки з Хлопчиком, її ровесником, який жив у Флітському провулку. Вони чудово розуміли одне одного. Досить було Фені подивитися на того, хто видавався їй смішним, як Хлопчик хапався за боки. Якщо ж він показував ка щось смішне, Феня пирхала в долоню.

Вони разом ходили до школи, вдвох поверталися додому й весело теревенили про всяку всячину. Однокласники брали Хлопчика на глузи, коли бачили в його руках два портфелі, але він не звертав на їхні шпильки уваги.

— Чудовий учора був захід сонця, — казала Феня, знаючи, що Хлопчик напевне бачив цю дивовижну картину, — півнеба палало!

— Наче горіла тисяча вогнищ, — підтакував Хлопчик.

— Ні, мільйон! А я вночі гуляла, — раптом зізналася Феня, викликавши в нього подив і заздрість.

— І тебе мама відпустила?

— Пхе, дочекалася, коли вона заснула, і… вилетіла у вікно! Місячні промені пестили моє тіло, а мене нічна тиша міцно обіймала. Я ж — невидимка…

— Ага, невидимка… Можна подумати, — бурчав Хлопчик. — Чому ж тоді коло вашої хати до півночі собаки гавкали?

— Ні, це неможливо! — вдавано обурювалася Феня. — Ви, чоловіки, надто прозаїчні. Найромантичніше перетворите в банальне…

Хлопчик хотів заперечити, але “ви, чоловіки” полестило його самолюбству, і він промовчав.

Взагалі він мріяв про те, щоб Феня бачила в ньому справжнього мужчину, а не довгов’язого підлітка, яким був насправді. Хотілося, аби в її зелених очах заіскрилося щось інше, несхоже на просто дружні стосунки.