Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 - Іванина Василь (книги онлайн без регистрации TXT) 📗
— Назва чого?
— Планети.
— Планети?..
— Це вас дивує?
— Як я потрапив у цю кімнату?
— Десять днів тому альпіністи знайшли вас у горах, неподалік Четвертої дільниці району Флор. Потім на модулі доставили сюди.
— При мені був мій особистий код?
— Код? — здивовано перепитав Гаскар. І тут же опанував себе. — Ах, код! Ні, його не було.
— Тоді звідки вам відоме моє ім’я?
— Лусон — це назва гори, під якою вас знайшли. Вам не подобається таке ім’я?
Лусон промовчав. Зрештою, справи це не міняє, подумав. Хай буде Лусон. Принаймні назва місцевості служитиме за відправну точку майбутніх пошуків загубленого “я”.
— Ви пережили сильний шок, — вів далі лікар, вмостившись у кріслі. — Найімовірніше, травматичного характеру: при падінні зі скелі сильно вдарилися головою. До речі, ви що-небудь пам’ятаєте?
Лусону пригадались уривчасті картини-образи, що передували його пробудженню. Але він вирішив промовчати.
— Що ж, гадаю, незабаром ця невизначеність минеться. І все стане на свої місця. Через день-два вами заопікується мій молодший колега — психолог Ола. Допоможе згадати себе і адаптуватись на Ресті. Все, що буде необхідно, принесуть, якщо натиснете голубу клавішу на столику біля узголів’я. Можете спробувати.
Лусон натиснув. Тієї ж миті на стіні з’явилося зображення вродливої дівчини, одягненої в білий лискучий костюм, який щільно облягав струнке тіло. Коротко підстрижене світле волосся, голубі очі, тонкий прямий ніс, чітко окреслені вуста — все це Лусон встиг зауважити.
Незнайомка, здавалося, не без іронії спостерігала за реакцією Лусона. Той запитально подивився на лікаря.
— Це і є Ола, ваш опікун, — пояснив Гаскар. Дівчина помахала рукою й привітно всміхнулася.
— Сьогодні у мене кілька важливих справ, — мовила вона, — а завтра почнемо заняття. До речі, Гаскаре, я б хотіла проконсультуватись у вас з одного питання.
— Прошу! Отже, до завтра, Лусоне?
Пацієнт у відповідь заплющив очі, даючи зрозуміти, що розмова втомила його.
— Бувайте!
Лусон лишився сам на сам з тишею.
Раптом непевна тривога огорнула його. Здавалося, ніби хтось підкрадається до нього. Поки що навпомацки, але вперто, настирливо. Хто це? Що це?..
XXI 395:004 універсального галактичного часу. Земля. Лабораторія “Дельта” Центру дослідження майбутнього Міжнародної соціологічної асоціації.
Ярослав Гай зупинився на порозі адаптаційного залу сектора відпочинку з безліччю екзотичних тропічних рослин, фонтанчиків, маленьких водойм і струмочків. Усе це разом з відповідною музикою благотворно впливало на нервову систему пентонавтів, які поверталися з подорожі.
“Це перший день решти твого життя”, — майнула песимістична думка.
Потонувши в обіймах регенеративного крісла, призначеного для відновлення і стабілізації психофізіологічних функцій після подорожей та тренувальних проникнень на дельта-рівень, якийсь час дивився на зграйки химерних рибок у штучному озерці. Розслабившись, слухав музику, намагаючись ні про що не думати…
Не думати?.. Поки не розбереться в тому, що сталося там, у зоні Ікс, він не заспокоїться… Головне, пригадати минуле. Це не просто, особливо тепер, у цій ситуації. Майже неможливо. Однак він мусить пригадати все. Все!..
Він, — пентонавт першого класу, один з п’яти добровольців, один з п’яти обдарованих, наділених здатністю передбачати майбутнє, — намагається розгадати причини невдачі сеансу переміщення.
На початку дослідів, коли ще тільки набирали першу команду добровольців, їх — пентонавтів, особливу категорію мандрівників у далекі світи, називали самовбивцями.
За три роки роботи лабораторії “Дельта” — два смертних випадки. Лише Сержу Бєлову вдалося, здається, прорватися в якийсь район, якусь зону Ікс, і повернутися. Повернутись і тут-таки померти.
А що ж він, Ярослав Гай, найперспективніший? На голубій куртці в нього світиться знак пентонавта першого класу (який, у біса, перший клас, коли його от-от спишуть!), де вказано специфічні особливості його обдарування, особистий код… Зараз на емблемі виднілась біла смуга — ознака того, що пентонавт перебуває в постекспериментальному режимі. Він чув, що вже сформовано три нові команди: “Омега”, “Псі” й “Тета”. Добровольців, незважаючи на ризик, доки остаточно не буде відпрацьовано спосіб подорожі через дельта-канал, вистачає. Цих жертв, мабуть, стало б менше, якби він пригадав подробиці свого останнього переміщення.
Навіть Серж дещо приніс звідти, із зони Ікс. Його психофізіологічна тотожність таки побувала там — прилади і комп’ютери зафіксували аномалії в смугах поглинання спектра його дельта-тотожності. Деяку інформацію, непрямі докази він усе ж доставив, тим самим підтвердивши правильність гіпотези професора Еріксона. А він, Ярослав Гай, на якого покладали найбільші надії, не здобув нічого. Ні-чо-го! Але ж він там був! Прилади не могли брехати… Його довелося рятувати. Еріка Крюгер і Олексій Тарасенко виконали свою місію блискуче. Але їхні психофізіологічні дельта-тотожності були настроєні лише на виконання рятувальних функцій. Після такого напруження їм доведеться щонайменше місяць відновлювати сили.
Ахмет Гафаров, лікар-нейропсихолог, його давній друг, відповідальний за регенерацію пентонавтів, намагається заспокоїти: “Поклади килим нетерпіння в скриню чекання. Не поспішай. Ця часткова амнезія мине”. Мине… Коли? І чи взагалі мине?! Через місяць знову настане оптимальний режим проходження дельта-каналу. Триватиме близько двох місяців і повториться лише наступного року. А програма повинна виконуватись.
Стан депресії не минав. Психіка ніби боронилася від неясних думок-споминів, які намагався розшифрувати Гай.
Чому не приходить Ола?.. Коли починає розпитувати персонал лабораторії, всі якось непевно відповідають, що вона терміново виїхала в Центр нейропсихологічних досліджень у Женеву. Виїхала? Не попрощавшись, не дочекавшись його повернення…
Звідки?..
Гаряча хвиля оповила Ярослава. В якусь мить здалося, що ось-ось згадає… Згадає все…
Музика наповнювала зал. Ніжна мелодія діяла, заколисувала. Повіки Ярослава самі по собі зімкнулись…
Цього разу Лусон, прокинувшись, відчув себе настільки бадьорим і свіжим, що навіть наважився встати з ліжка.
Незабаром він з цікавістю роздивлявся на себе в дзеркалі. Обличчя заросле, схудле. Зовсім незнайоме. Не завадило б поголитися.
Та навіть після гоління власне обличчя видавалося чужим. Холодок страху пройшов його тілом. Він не пам’ятав свого обличчя!..
— Бачу, сьогодні ви в прекрасній формі, — перебив його думки голос Гаскара.
— Я не пам’ятаю свого обличчя, — розгублено мовив Лусон. — Це від шоку?
— Усі наслідки шоку передбачити неможливо. Тут багато залежить від психофізіологічних особливостей організму. Втрачені ресурси пам’яті тим скоріше відновлюються чим більше пацієнт запитує. Отож…
— Ви пробували дізнатися, хто я такий і звідки?
— Безумовно.
— І що?
— Гадаю, ви з іншого континенту. Досі ніхто з району флор не заявив про зникнення когось із громадян. На вашій руці не знайдено датчика. Він, очевидно, злетів при падінні — бачите, на зап’ясті шрам. Ви могли б поцікавитися своїм датчиком — інформацію про його наявність уведено в мозок таким чином, що вона не стирається за бядь-яких обставин. Розумієте, не стирається. Тільки в разі смерті. Ви ж запитали про якийсь код. Можна припустити, що ви переплутали назву.
Слова Гаскара про датчик-код викликали в Лусона дивну реакцію, йому знову здалося, як і вчора, що хтось шукає його.
— Сьогодні я передаю вас під опіку Оли… А ось і вона!
Дівчина виринула з-за стіни і стрімкою ходою підійшла до Лусона. З усмішкою простягнула засмаглу руку.
— Здрастуй, Лусоне, — мовила, і йому здалося, ніби знайомі вони вже давно.
— Я вас лишаю, — обізвався Гаскар. — 3 усіма питаннями звертайтеся до Оли.
