Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90 - Михайленко Анатолій (книги онлайн полные версии TXT) 📗
— Звичайно, ти, — вже з порога кинув диспетчер.
Від Красаускаса ми довідалися тільки, як звати його помічника, — Петро. Скільки йому було років, ніхто з нас не міг сказати навіть приблизно…
Красаускас стартував о першій сорок п’ять, а вранці Петро прокинувся. В каюті, чекаючи цього, були я й Богумил.
Він поглянув на нас і натягнув вище, до самого підборіддя, ковдру.
— Що з вами? — В даній ситуації я як лікар був за старшого.
— Я здоровий.
— Хочеться вам того чи ні, я повинен знати все. Сім місяців вам доведеться бути моїм підопічним. Не приховуватиму, я б волів відправити вас на Базу, де і медики, яким я не рівня, та й рбладнання, самі розумієте… Але, на жаль, не можу. Сім місяців сюди ніхто вже не прилетить. Ось такі справи…
— Я здоровий. Може, трохи перевтомився.
Коли б я знав тоді, що означало те “трохи перевтомився”. А втім, якби навіть і знав, що б від того змінилося?
Через півгодини ми з Богумилом пішли з гостьової, довідавшись про Петра не набагато більше того, що повідомив нам Красаускас. Згодом я часто думав, чому Петро не розповів нам усього? Боявся, що будемо панькатися з ним? Жаліти? Може, від усього цього вій і тікав до нас, на Станцію? Тікав туди, де його ніхто не знав. А може, він мовчав тому, що уникав спогадів, які знову могли викликати марення?
Вранці я відніс йому сніданок і запропонував перейти до лазарету. Він рішуче відмовився.
— Давайте домовимось на всі сім місяців одразу: я цілком здоровий. — Він зробив притиск на останньому слові й повторив: — Здоровий.
Більше з розпитуваннями про стан здоров’я я до нього не звертався і дотепер певен, що чинив правильно. Не знати чому, але мені взагалі було важко з ним розмовляти. Як, врешті, й іншим.
Опівдні, залишивши на Станції чергового та хворого, ми всі подались до Купола. До Світанку зоставалося два тижні, й потрібно було всюди встигнути. Часу загалом було досить, та хотілося мати в запасі кілька днів — про всяк випадок. Потрібно було все спокійно перевірити ще й ще раз.
Своїм перебуванням тут ми завдячували Телескопові. Ступаючи по оплавленому сірому камінню, я часто думав про тих, хто колись збудував усе це. За одну Ніч — і Станцію під землею, і Телескоп, і Купол. Їм було незрівнянно важче, ніж нам. Згадуючи про Станцію тепер, я думаю й про це…
Надвечір біля Телескопа з’явився Петро. Я хотів відправити його назад, та Богумил, схопивши мене за руку, зупинив.
Того дня ми встигли перенести під Купол майже половину акумуляторної. О сьомій, за розкладом, який ніколи й ніким не порушувався, на Станції була вечеря. О пів на сьому Богумил звів пелюстки Купола: робота на сьогодні завершилася.
На вечерю в кают-компанію він не прийшов, і, зачекавши трохи, ми взялися до їжі без нього. Маша майже нічого не їла. Богумил кілька разів поривався щось сказати їй, та так і не наважився, і лише коли Адам, котрий чергував на кухні, почав розливати узвар і тиша за сто-лом стала незносною, Іржі не втримався:
— Може, з ним негаразд?
За штатним розкладом я був лікарем на Станції, й чомусь само собою розумілося, що зцілювати душі теж моя справа. Не обтяжений своїми прямими обов’язками — останнього разу це було, коли чотири місяці тому в Адама розболівся зуб, — за взаємною мовчазною згодою між мною і начальством я виконував ту роботу, яка траплялася: монтаж, профілактика, настроювання… Та насамперед я, звичайно, був лікарем.
Після слів Іржика я підвівся, взяв захололу Петрову порцію їжі й вийшов із кают-компанії.
У гостьовій не світилось, однак я постукав. За дверима стояла тиша. Я постукав знову, й майже зразу двері відчинилися. Він з’явився переді мною в темному отворі дверей одягнутий і в своїх тонких шкіряних рукавичках, які ніколи, мабуть, не знімав. Я поглянув на його обличчя й раптом подумав, що по ньому неможливо довідатись, який у нього настрій. На обличчі кожної людини завжди щось відбивається: байдужість, цікавість, гнів, спокій, радість… Це природно, ми так звикли до того, що не можемо уявити собі обличчя, яке зовсім нічого не виражає. І ось переді мною було саме таке лице, коли те, що я бачив, можна було назвати лицем.
Він стояв і мовчки дивився мені просто в очі, й я раптом відчув: він знає, про що я думаю.
— Я приніс вам вечерю.
— Дякую.
— Начальник Станції просив вас зайти завтра вранці до нього. Він у четвертій кімнаті.
Коли я повернувся, в кают-компанії вже нікого не було. За прозорою перегородкою на кухні гримів посудом Адам. Я випив свій узвар і подався до Богумила.
Іржі сидів за столом і щось писав. Ні для кого на Станції не було таємницею, що Іржі вів щоденника. Коли я ввійшов, він одразу ж закрив товстий зошит у цупкій синій палітурці. Іржі чомусь був певен того, що нікому не відомо, чим він займається в себе після вечері.
— Ну, то й як?
— Він здоровий, — сказав я, сідаючи в крісло. Іржі чекав, що я ще скажу, але я сидів, заплющивши очі.
Після кількох хвилин мовчання, зрозумівши, що я не почну першим, Богумил зронив:
— Ну?..
— Я сказав йому, щоб він зайшов до тебе завтра вранці. Ти вибач, але я подумав, що потрібно все поставити на свої місця, і що швидше, то краще.
— Авжеж, я й сам думав про це…
Ми обидва надовго замовкли. Як і раніше, я сидів із заплющеними очима, чекаючи, коли Іржі спитає: “Яка твоя думка про все те?” Це була наша з ним уже третя вахта, й я знав Богумила не гірше за себе. Гадаю, він міг сказати про мене те ж саме.
— То яка твоя думка про все те? — запитав Іржі.
Я невизначено стенув плечима й поглянув на Богумила:
— Зв’язку з Базою чекати ще довго. Тож доведеться тобі самому розбиратися. Крім усього іншого, це твій прямий обов’язок. І зволікати не слід. Нам жити тут разом двісті десять днів, а ти не гірше за мене знаєш, що це таке.
Ми посиділи ще трохи, і я пішов спати.
У ліжку довго крутився. Чомусь зринали в пам’яті перші дні, які я провів тут, на Шостій. Це було два роки тому, коли ми шестеро: я, Богумил, Маша, Адам, Георгіос та Максим прилетіли сюди змінити вахту Мусаеляна, що вже відпрацювала. Ми гамірно й весело прожили тоді на Станції разом з тими, хто відлітав, два тижні, поки кожен із нас не прийняв своє господарство. Скільки ж часу знадобилось потім, щоб, прокинувшись якось вранці, відчути себе вдома!
Наша Станція була шостою в Кільці, що охоплювало досліджену Галактику. Ми перебували у восьмому секторі. Всього ж було тридцять шість станцій, і кожна могла підтримувати зв’язок лише з двома сусідніми та з своєю Базою. Баз же спорудили дванадцять, і тільки вони завдяки потужним випромінювачам мали можливість підтримувати зв’язок із Сонячною системою. В звітах та інших офіційних паперах станції називалися постами наддалекого стеження і були чимось на зразок форпостів земної цивілізації. Людство все ще чекало Контакту й, напевно, саме це переважило, коли вирішувалося питання створення станцій і Кільця. З часом станції стали виконувати ще одну, не передбачену раніше функцію, — вони останніми проводжали кораблі у великий космос і першими зустрічали тих, хто повертався. Згодом зробили так, що в разі аварії на зорельоті будь-яка станція могла спочатку взяти на себе керування безпорадним кораблем, який повертався, хай він і був ще за багато мільйонів кілометрів від Кільця, а потім передати його своїй Базі. Теоретично, та й практично, як довелося вже пересвідчитись, екіпаж, який потрапляв у зону дії станції, міг вважати, що найважче — позаду, хоча до Землі й лишалося ще довгих вісім місяців дороги на неповній тязі.
Персонали станцій, які невідомо хто й коли назвав одного разу вахтами, комплектувалися довго й ретельно. Не менш прискіпливо, ніж льотні екіпажі. Чергування кожної вахти тривало в середньому два — два з половиною роки. Потім — рік відпочинку на Землі. Заміни у вахтах робилися надзвичайно рідко. Люди звикали один до одного й не розлучалися десятиліттями. Оскільки відстані між станцій’ми — для надійного зв’язку з сусідами праворуч і ліворуч та з своєю базою — мали бути по можливості однаковими, станції часом доводилось будувати в малопридатних, а то й зовсім непридатних місцях. Вісімнадцяту спорудили на планеті В255, посеред безкрайого океану, бо на всій планеті не знайшлося й клаптя суші. Морочились із Вісімнадцятою чи не найдовше: потрібно було забити в багнисте дно кілька десятків кілометрових паль. Зате працювати на цій Станції було саме задоволення — земна атмосфера, справжня морська вода, сонце, як на Землі, й ніяких штормів.
