Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
— Слухай мене, дівчино, слухай уважно. Ти знаєш, що таке друга сигнальна система?
— Ну, приблизно.
— Більше поки що й не треба. Так ось, коли дуже спрощено, можна сказати, що всім людина завдячує другій сигнальній. Це те, що ми називаємо розумом. Отже, дві сигнальні системи. Але ось що цікаво: еволюція триває. Зупинитися вона не може. Це постійний процес. Що вона ще може зробити з людиною? Вже зараз ми активно і здебільшого напомацки втручаємось у свій власний розвиток, змінюємо середовище існування, режим харчування… Метикуєш?
Здається, я її налякав. Вона дивилася на мене широко розкритими очима. Я відчував — Шолоро мене розуміла. Вона не була байдужою. І це головне.
— А от уяви собі третю сигнальну систему, четверту, — продовжував я. — Мені здається, що людині настав час оволодіти телепатичним зв’язком. Адже мозок розвивається, а ми використовуємо його дуже непродуктивно. Що ж далі? Ну, давай візьмемо те, на що хоч терміни попридумували: телекінез, екстрасенсологія… Чула про таке?
Шолоро кивнула.
— Чудово… Та ти у нас інтелектуалка! Може, й сама вмієш?
Вона повільно повела плечем. І пачка сигарет разом з сірниковою коробкою поповзли полірованою поверхнею стола.
— От бачиш, як просто! Але на чому я зупинився? Ага. Еврістичне мислення, звільнений творчий потенціал людства, кожен — геній! Однак це справи навіть не завтрашнього дня. Давай спочатку розбиратися разом, хто ти є. Згодна?
Шолоро довго мовчала. Нарешті підняла голову й подивилася мені просто в очі.
— Я згодна. Але мені треба дещо владнати вдома. За два тижні повернуся.
— Що вдома? Я можу допомогти?
В моїй уяві завирувала екзотика: табори, кибитки, батьківський гнів…
— Не треба. Я напишу додому. Мама буде заперечувати. Плакати буде.
— А мати де?
— На Кубані. Вона в радгоспі працює. Батька… нема. Я у мами найстарша. Окрім мене, ще є два брати і дві сестрички…
— Розумію. Не сумуй. Я щось придумаю. Знайдемо приробіток. А потім, коли навчишся, і матері зможеш допомогти, і молодшим. Адже це не так уже її довго. Ось адреса моєї лабораторії й телефон. Приходь, скажімо, післязавтра. Я замовляю перепустку. Можна провести тебе?
Весь наступний день я думав про неї. Щось таке вона про мене та про всіх нас відає, чого ми не відаємо…
Я повірив у Шолоро. П’ять років інституту і два інтернатури. Часу — цілий віз. Сім років я зможу спокійно, не поспішаючи, спостерігати. Дівчинка не вередлива, здібна. Попрацюємо.
Андрій набрид мені до краю. Він сьогодні якийсь дивний: мовчазний, замріяний.
Потім з’ясувалося, що він бачив страшний сон. Наснилося йому, що він динозавр. Коли я відреготався, то пояснив Андрійкові, що це, мабуть, ввімкнулася генетична пам’ять. Хлопець повеселішав. Цікаво, що бачить у сні Шолоро?
Вона замислилася, потім усміхнулася:
— Якщо хочеш, я покажу тобі.
— Тобто?
— А ось…
Вона встала. Розвела руки, закинула голову. Очі заплющила. Тіло напружилося, спина вигнулася, ніби ось-ось мали прорізатися крила… Рвучко виставила вперед руки зверненими до нас долонями.
І я побачив…
Потріскані стіни стародавнього храму, застиглу пластику багаторуких ідолів… Біля стіни храму — дівчина, її постава повторює граціозні вигини кам’яних фігур. Вона й сама наче витончена статуя, коли б не тріпотів на ній од вітру полум’яний шовк і не тремтіли у волоссі пелюстки орхідей. Невловимий рух — ледь вигнулися пальці рук, ледь моргнуло лукаве око, ледь ступнула маленька ніжка. І дівчина попливла, підкоряючись ритмам чаклунської мелодії. Вони то наростали, ставали несамовитими, й тоді танцівниця перетворювалася на вогняний вихор, то млосно завмирали, і вона летіла пір’їною, торкаючись землі кінчиками пальців ноги.
Танок припинився раптово.
Я довго не міг прийти до тями. Андрій раніше за мене оговтався від подиву.
— Попереджати ж треба, — бурчав він. — А коли б я надумався притягти свого динозавра?
Коли Шолоро пішла, я спитав Андрія:
— Ну, зрозумів тепер?
— Та зрозумів, чого ж не розуміти.
І, зігнувшись, він підняв з підлоги щось біле. Я придивився уважніше — звичайна квітка індійської орхідеї…
Шолоро влаштувалася працювати санітаркою в дитячій лікарні. А через два тижні мені подзвонив Вовка Зайцев, завідуючий відділенням цієї лікарні, і хвилин п’ятнадцять точив баляндраси на теми рибалки та футболу. Я його трохи знав, тому попросив не тягти сірка за хвіст. І Вовка “відпустив сірка”: “По-перше, поясни мені, як вона це робить, а по-друге, скажи їй, щоб вона цього не робила”. Я помчав до лікарні.
Засмучений Володя розповів, що ось уже тиждень у всіх пацієнтів його відділення нічого не болить. Було дещо дивним бачити лікаря, пригніченого такою обставиною. Але Володя мав рацію: при відсутності симптомів неможливо поставити діагноз.
Викликали Шолоро.
— Але ж їм було боляче! — затято повторювала дівчина.
Зайцев терпляче тлумачив Шолоро, що таке біль і навіть пригадав красиву фразу: “Біль — сторожовий пес здоров’я”. Нарешті ми її умовили. І тоді Володя попросив:
— Покажи хоч, як ти це робиш.
Шолоро уважно подивилася на свого шефа і розвела руками:
— Але ж у вас нічого не болить.
— У мене голова болить. Через тебе, між іншим, — втрутився я.
Шолоро підійшла, зазирнула мені в очі, щось їй там не сподобалося. Вона поклала на мою голову прохолодні руки, вправно притисла пальчиками пульсуючі жилки на скронях. І я відчув блаженний стан спливаючого болю. Біль струменів тоненькою цівочкою.
— Здорово! — Тільки й спромігся вимовити Вовка Зайцев.
Очевидно, зцілення красномовно відбилося на моїй фізіономії.
Так Зайцев став нашим союзником.
У вересні Шолоро засіла за підручники. Вчилася вона розважливо. Якщо і є у чомусь моя заслуга, то це у тому, що я пробудив її цікавість. У неї виявилася чіпка пам’ять та здібності до глибокого аналізу.
…Андрійко стверджує, що я дурень, і що мені треба просто піти до шефа і все розповісти про Шолоро. Дзуськи. Не піду. Я тепер до шефа в кабінет тільки на білому коні, під звуки фанфар. А коли нічого не вийде, то ніхто й не дізнається.
Шолоро схудла, мала втомлений вигляд.
Було вирішено, що у травні вона залишить клініку. Дівчина ніколи не скаржилася, але від Володі я знав, що анестезіологи влаштовують їй істерики. Що доглядальниці розносять про неї плітки по місту. Але головне, що їй важко терпіти людський біль. Якось вона зізналась: “Краще б уже я нічого не вміла. Лише один раз і дозволили. Хлопчика оперували, без наркозу. Я біля нього сиділа, і ми розмовляли. Я йому й показувала мультики. Так тепер дітлахи не бояться операційної: там не боляче, там кіно…”
Скільки троянд буяло тієї весни! Ламалися гнучкі гілки, і пливли ніжні квіти нашою маленькою, замуленою річечкою. Оберемки троянд залишили випускники медінституту біля підніжжя пам’ятника загиблим на фронті колегам. А Шолоро поклала букет ромашок. І пішла на перший іспит, навіть не озирнувшись на нас із Андрієм. Ми самовіддано чекали її три години. Я хвилювався страшенно. Весь час тримав у кишені стиснуту в кулак руку.
І Шолоро одержала п’ятірку.
За два наступних іспити — теж п’ятірки.
Раннім червневим ранком бігла Шолоро на останній екзамен. У безлюдному ще парку поливали газони. По траві бігав веселий цуцик, рудий і капловухий. Він ганяв сердиту бджолу.
На вимитих бетонних плитах маленька дівчинка у рожевому платтячку з мереживом малювала крейдою велике сонце.
Шолоро стрімко збігла широкими сходами. Несподівано вона спіткнулася, підвернула ногу і незграбно впала. Від різкого болю перехопило подих.
— Тьотю, тобі боляче?
Шолоро підвела голову. Поряд стояла дівчинка в рожевому платті. Вона співчутливо дивилася на Шолоро, обтрушуючи вимащені крейдою рученята.
— Боляче. Але зараз мине…
— Звичайно, мине. Треба тільки зробити отак… — дівчинка присіла поряд з Шолоро, пухкими, як у немовляти, пальчиками обходила забиту кісточку. Різкий біль зник майже миттєво, зійшла синювата пухлина… Не вірячи своїм очам, Шолоро обережно поворушила ногою. Диво…
