Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81 - Савченко Віктор Васильович (бесплатные онлайн книги читаем полные версии txt) 📗
— Це ж справжнісіньке пекло! — скрикнув я. — Боже збав! Пекло тут по сусідству.
Нехай читач дарує мою нерозважність, але через хмільне бургундське вино мені таки добре загули в голові джмелі, і я бовкнув:
— Невже? Цікаво було б там побувати.
Пригадую ніби в тумані, як ми увійшли до якоїсь камери з написом “Пеклотрон”, натягли на себе блискучі костюми, відтак щось клацнуло, зашуміло, пропливли багатоколірні спіралі, й невдовзі запахло…
Відгонило сіркою і смолою. Протерши очі, я побачив, що стою в довгому темному коридорі. Вздовж стін акуратно вишикувалися великі, вкриті кіптявою казани. Чувся брязкіт і гуркіт важких ланцюгів. Всюди метушилися чорні волохаті створіння з довжелезними дерев’яними вилами в руках. “Ой, леле, то ж чорти!” — майнуло в голові. Кожен із них мав елегантні ратиці, хвіст, вкритий тонкою та довгою шерстю, і роги сантиметрів із чотирнадцять завдовжки. Понад дверима висіла велика дошка з написом:
“Автоматичний душовитискувач”
Скорочено “АД”
Дев’ятий сектор “Страшні грішники”
А також гасло:
“Не допустимо доброго матеріалу до чистилища”
Везувій
Удвох із моїм провідником Вергілієм ми пробиралися поміж казанами. Звідусіль тхнуло вареним і смаленим. Біля кожного казана стояла скринька з інструментом для тортур — обценьками на зуби, бляхарськими ножицями, лещатами на суглоби тощо. А над ними прибито таблички. Я заходився читати:
“Вольтер — худючий і глумильник”
“Жорж Санд — ані чоловік, ані жінка”
“Данте — писав твори, що компрометують нас”
“Ангел Р. — нечуваний диявол!”
“Ампер — вигадав силу струму”
“Байрон — сякий-такий віршомаз!”
“Алонсо — водій міського автобуса”
“Ван Гог — гукнув, що йому все байдуже”
“Паганіні — грав на чомусь”
“Ньютон — поширював чутки, ніби яблука притягають Землю”.
Мені аж дух сперло. Я відчув, що серце мало не вискакує з грудей.
— Невже це про славетного фізика? — пробелькотів я, трохи отямившись.
— Тут усі лише справжні. І, будь ласка, не питай дурниць.
Враз мені на думку спала одна ідея.
— А чи не можна було б?..
Вергілій заперечливо покрутив головою і вказав на напис:
“Балакати з матеріалом і дратувати його заборонено!”
— Але ж, друже, це було б нечуване інтерв’ю!
Вергілій підійшов до найближчого сатани, що вмостився в ультрамариновому кріслі, й щось прошепотів тому на вухо. Кілька хвилин Вергілій, здається, переконував у чомусь нечестивого, вимахував руками, потім обидва подались у мій бік. Я вчув лишень останні Вергілієві слова: “Зроби ласку моєму приятелеві, адже ти не втратиш свого підопічного”.
Добре завченим жестом чортяка занурив довгі вила в казан і заходився енергійно порпатися, я. к ото за моїх дитячих років пекар Джованні перемішував варениці. На поверхню неквапом і знехотя випірнув сам Ньютон (його обличчя я одразу ж згадав із шкільного підручник ка фізики).
З поваги я мусив почати першим:
— Сер, я гадав, що ви вмерли. У відповідь той лиш зареготав.
О ти, лересічний читачу, і ви, популяризатори, вчені фізики, я чув самого Ісаака Ньютона! Запам’ятайте, будь ласка, й перекажіть іншим, що славетний фізик має густий, трохи стомлений голос і щирий заразливий сміх.
— Я помер понад двісті п’ятдесят років тому. Цей факт не викликає в мене жодних сумнівів. А ви живі?
Те запитання, поставлене з майже дитячою прямотою, подіяло на мене, наче вибух бомби. Десь із хвилину не міг опам’ятатись. А й справді, живий я чи ні? Тут з усіма підставами всяк може запевняти, що живий. А втім, чи можливо це стверджувати, коли перебуваєш у пеклі? Я озирнувся на Вергілія. Той кивком голови розвіяв усі мої страхи.
— Живий. А що?
— Так просто. З дитинства маю допитливу вдачу, — кинув Ньютон.
І знову зайшовся дзвінким сміхом. Із найближчих казанів вигулькнуло кілька голів і витріщилися на нас.
— Одразу важко повірити у ваші слова. Лишається тільки додати, що ви живете у двадцятому столітті й на старенькій матусі-землі не маєте ями метр завширшки та два завдовжки, хреста й скромної епітафії від товаришів?
Я намагався будь-що пригадати, чи й справді не маю тих атрибутів. Але згадати так і не зміг.
— Тут, мабуть, якесь непорозуміння, — боязко почав я. — Адже я справді з двадцятого століття. Більше того, пригадую, як ще вчора був нагорі, себто є Європі, поснідав шинкою з яєчнею. Не вірите? А на обід — спагетті в томатному соусі, смачні нівроку… Потім гостював у Вергілія, де тапірчики будували всілякі піраміди. Відтак подолав простір…
— Годі! — урвав мене Ньютон. — Я, може, не дуже тямлю в отих спагетті та геометричних фігурах якихось там тапірчиків, але щодо простору тут діло зовсім інше. Не забувайте, як-не-як я перший пов’язав час із простором. Тож подібні слова — чистісінька вигадка.
— Не вірите? А коли додам, що там, на Землі, є радіо, телебачення, автомати на приготування кави, електрика. Натиснеш вимикача, і засяє світло у 50, 100 ват, залежно від потужності лампочки! Та й ще сила-силенна всілякої техніки: трамваї, літаки, комбайни, міксери, космічні кораблі…
— Які, які кораблі?
— Космічні. Для польотів на Місяць, Марс… Прогулянок із однієї планети на іншу. Вже й “Тайме” цікавиться, чи скоро буде Луна-парк на Місяці.
— Наївне дитя. Ні про який парк і мови не може бути. Адже на Місяці нема атмосфери. А яка сила рухає ті міжпланетні… візки?..
— Доки не подолають земне тяжіння, космічні кораблі рухаються з допомогою ракетних двигунів. Потім…
— А тоді?
— За інерцією. Відома річ, де нема опору, тіло перебуває в стані рівномірного руху…
— Та це ж мій закон! Гей ви, чуєте, що діється, нині за моїми законами літають на інші планети. А що робиться із силою?
— Сила лишається незмінною: F = ma.
— Невже люди пам’ятають його ще й досі, га?
— Цей закон знають навіть діти.
— Не може того бути. Зізнайтесь, ви пожартували. Де ж це чувано, щоб діти? Адже то закон динаміки. Кажете, що люди донині знають, хто такий Ісаак Ньютон?
— Авжеж.
— Чуєш ти, старий чортяко, всі на Землі пам’ятають Ньютона. Щодня всіма мовами люди вимовляють моє ім’я. Ба, навіть діти: Люди двадцятого століття літають на інші планети. А хто відкрив для них закони? Ньютон, цебто я! Цікаво, як тепер учені пояснюють природу поширення світла: хвилями чи частинками?
— Хвилями.
— Невже? Що ж, виходить, тут я помилився? Ви, певне, знаєте, я перший розклав світло в спектр від червоного до фіолетового. Зрештою, я не заперечував і хвильової природи. Та Гюйгенс підняв мене на глум. Отже, хвилі?
— Так. Але й частинки також. Ми називаємо їх фотонами. Світло поширюється з допомогою хвиль і частинок.
— Ти чуєш, старий Гюйгенс? Нумо, підведися, годі ховатися. Чуєш, фотони, або ж, іншими словами, корпускули. Та водночас і хвилі. Виходить, обидва ми мали рацію. Але корпускули також, затям собі! Все це цілком серйозно. Ось цей чоловік щойно прибув із двадцятого століття й оповів мені ці новини. Коли хочеш, вір… Іще гість додав, що формулою F = ma користуються й зараз і літають на інші планети.
При цих словах Ньютон нахилився й прошепотів мені на вухо: “Гюйгенса нема в нашому секторі. Проте я завжди кажу так, аби було кого під’юджувати”.
Люди двадцятого століття здійснюють космічні польоти. А моє ім’я знають і дорослі, і діти. Певне, й тебе пам’ятають, ха-ха-ха, як затятого суперника Ньютона. Завдяки мені ти також увійшов до історії. Фотони, он як! Є й хвилі, але фотони таки важливіші.
Я захоплено дивився на уславленого вченого. Ньютон був украй схвильований, говорив швидко, з коротесенькими паузами, його руки. невпинно малювали в повітрі якісь фігури. Без сумніву, для Ньютона то були хвилини великого тріумфу, жаданої перемоги, невимовного щастя.
— Я працюю, Гюйгенс, а не животію, як ти. Мій мозок не припиняє мислити ні на мить. Усе єство палає бажанням створити щось корисне.
