Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 - Іванина Василь (книги онлайн без регистрации TXT) 📗

Цей двадцятирічний кремезний хлопець з лицем радше сурмача, ніж національного героя, вразив мене передусім своїм талантом оповідача, схильністю до узагальнень і дивовижною пам’яттю, а також вродженим почуттям гідності, що давало йому підставу підсміюватися над власним геройством. За двадцять днів, протягом яких я по шість годин записував його спогади і ставив підступні запитання, щоб виявити суперечності, нам вдалося відтворити стислу й правдиву хроніку десяти днів, проведених ^ним у морі, його розповідь виявилася такою докладною й хвилюючою, що мені як літератору лишилося подбати тільки про те, аби йому повірили. З цієї причини, а також тому, що це здавалося нам справедливим, ми домовилися: розповідь буде викладено від першої особи й підписано його іменем. І справді, нинішнє видання — перше, де фігурує моє ім’я.

Друга, ще приємніша несподіванка чекала мене на четвертий день нашої роботи, коли я попросив Луїса Алехандро Веласко розповісти про шторм, який спричинив катастрофу. Певний, що його розповідь варта стільки золота, скільки вона важить, він, посміхнувшись, відповів: “Річ у тім, що справжнього шторму не було”. Авжеж, метеослужба на наше прохання підтвердила, що того року в лютому Карібське море було спокійне й прозоре. Правда, ніде доти не надрукована, полягала в тому, що пориви вітру в розбурханому морі спричинили крен корабля, кріплення вантажу, нагромадженого абияк на палубі, не витримало, і вісім моряків були скинуті в море. Це повідомлення викривало три серйозних порушення: по-перше, на есмінці заборонялося перевозити будь-які вантажі, по-друге, через перевантаження нездатний маневрувати, корабель не міг врятувати потерпілих і, по-третє, сам вантаж виявився контрабандою — холодильники, телевізори, пральні машини. Стало зрозумілим, що ця розповідь, як і есмінець, повнилася погано закріпленим тягарем політичних і моральних порушень, яких ми не могли передбачити.

Історія, поділена на епізоди, друкувалася протягом чотирнадцяти днів. Спочатку уряд зрадів літературному дебюту свого героя. Потім, коли правда побачила світ, було зроблено політичний трюк — спробу заборонити продовження серії: тираж газети на той час майже подвоївся, перед приміщенням редакції вирувала юрба читачів, що скуповували попередні номери, аби мати повне видання. Диктатура в кращих традиціях колумбійських урядів вирішила заглушити правду риторикою: у спеціальному повідомленні урочисто спростовувалася наявність контрабандних товарів на борту есмінця. Намагаючись відстояти свої позиції, ми зажадали від Луїса Алехандро Веласко список членів екіпажу, які мали фотоапарати. Хоча багато хто з них відпочивав у різних районах країни, нам вдалося розшукати їх і купити зроблені під час плавання фотознімки. Через тиждень після того, як розповідь була надрукована в епізодах, вона повністю з’явилася в спеціальному додатку, проілюстрована знімками, придбаними у моряків. На групових знімках, зроблених у відкритому морі, позаду людей можна було безпомилково розгледіти ящики з контрабандним товаром: виднілися навіть назви фірм-виготовлювачів. Диктатура відповіла на удар серією залякувань і репресій, після чого через кілька місяців газету закрили.

Незважаючи на тиск, погрози і вправні спроби підкупу, Луїс Алехандро Веласко не відмовився від своїх слів. Змушений звільнитися з ВМС, не маючи ніякої іншої спеціальності, він позбувся популярності. Через неповні два роки диктатуру було повалено. Колумбію віддано на відкуп іншим режимам, краще закамуфльованим, але не набагато справедливішим: я в той час вів у Парижі сповнене блукань і ностальгії життя вигнанця, що так нагадує плавання на плоту за течією. Ніхто не чув більше про самотнього моряка, доки за кілька місяців один журналіст не побачив його випадково у конторі якогось автопідприємства. Я бачив це фото: він погладшав і трохи постарів, видно, життя зачепило його за живе, залишивши, проте, суворий німб героя, здатного підірвати власну статую.

П’ятнадцять років я не повертався до цієї розповіді. Вона видається мені гідною публікації, але я ніяк не збагну, яка в цьому користь. Тепер вона виходить окремою книжкою лише тому, що я згодився, не подумавши як слід, але не в моїх звичках брати своє слово назад. Мене мучить думка, що видавців цікавлять не так літературні достоїнства тексту, як ім’я, що стоїть під ним, і що, на превеликий мій жаль, належить модному письменникові. На щастя, є книжки, які належать не тому, хто їх написав, а тому, хто їх вистраждав, і ця одна з них. Отже, авторське… право залишається за тим, хто його заслужив: за безвісним співвітчизником, котрий потерпав десять днів без їжі й питва на плоту, зробивши можливим написання цієї книжки.

Барселона, лютий 1970 р.

ГАБРІЕЛЬ ГАРСІА МАРКЕС.

Розділ 1

Про моїх товаришів, які загинули в морі

22 лютого нас повідомили, що ми повертаємося до Колумбії. Вісім місяців ми стояли в Мобілі, штат Алабама, де провадився ремонт електронного обладнання та бойового спорядження нашого корабля “Кальдас”. Поки тривали ремонтні роботи, команда проходила спеціальну підготовку. На дозвіллі ми робили те, що звичайно роблять усі моряки, опинившись на суходолі: ходили з подружками до кінотеатру, а потім збиралися у “Джо Пелуки” — в портовій таверні, де жлуктили віскі та час від часу зчиняли бійки.

Мою подружку звали Мері Едресс, мене познайомила з нею подружка іншого моряка через два місяці після нашого прибуття до Мобіля. Хоча іспанська мова давалася їй надзвичайно легко, гадаю, що Мері Едресс так ніколи й не здогадалася, чому мої товариші називали її Марія Дірексьйон. [10] Маючи звільнення, я звичайно запрошував її до кінотеатру, хоч вона й віддавала перевагу морозиву. Ми розмовляли наполовину англійською, наполовину іспанською, але завжди розуміли одне одного — і в кінотеатрі, і коли ласували морозивом.

Лише одного разу я пішов до кінотеатру без Мері: того вечора показували “Бунт Каїна”. Кільком моїм товаришам сказали, що то цікава стрічка про долю тральщика. Проте найцікавішим у фільмі був не тральщик, а шторм. Усі ми зголосилися на тому, що під час шторму слід було змінити курс корабля, як це й зробили бунтівники. Та ні я, ні жоден з моїх товаришів ніколи не попадали в такий шторм, отож він і справив на нас найбільше враження. Коли поверталися на ночівлю, Дієго Веласкес, якого фільм надзвичайно вразив, згадавши, що за кілька днів ми будемо у відкритому морі, промовив: “А що коли з нами трапиться щось подібне?”

Щиро кажучи, я тоді теж був приголомшений. За вісім місяців я відвик од моря. Проте не відчував страху, бо інструктор навчав нас, як поводитися під час корабельної аварії. Але того вечора після перегляду “Бунту Каїна” мене охопило дивне занепокоєння.

Я не збираюся стверджувати, що передчував катастрофу. Та як направду, мене ніколи так не жахало близьке відплиття. Коли я ще хлопчиком у Боготі роздивлявся книжкові ілюстрації, мені й на думку не спадало, що в морі можна загинути. Навпаки, я ставився до нього з великою довірою. І, ставши моряком, жодного разу не відчув найменшої тривоги під час рейсів.

Та я не соромлюся признатися, що, подивившись “Бунт Каїна”, спізнав щось схоже на страх. Лежачи горілиць на койці, що височіла над іншими, я думав про своїх рідних і про подорож, яку ми повинні здійснити, перш ніж дістанемося до Картахени. Я не міг заснути. Підклавши руки під голову, слухав, як хвилі стиха хлюпочуть об набережну, слухав рівне дихання сорока матросів, що спали в одному кубрику. Під моєю койкою хропів, наче тромбон, матрос першого класу Луїс Ренхіфо. Не знаю, що йому снилося, але певен, він не спав би так спокійно, якби знав, що через вісім днів морська глибінь назавжди поглине його.

Протягом тижня занепокоєння не залишало мене. День відплиття ближчав із загрозливою швидкістю, і я намагався віднайти впевненість у розмовах з товаришами. “Кальдас” був готовий до рейсу. В ті дні ми невтомно говорили про своїх рідних, про Колумбію і про плани після повернення. Корабель потроху завантажувався подарунками, що їх ми везли додому: здебільшого це були радіоприймачі, холодильники, пральні машини та електроплити. Я віз радіоприймач.