Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90 - Михайленко Анатолій (книги онлайн полные версии TXT) 📗
Вперше малий Пантя побачив діда, коли той повернувся з таборів. Лисий, худий, запалі очі. Мешкали вони в підвалі, де шафою затулялася тріщина в стіні. А перше його дитяче враження, яке на все життя закарбувалось у пам’яті, — це вселенські гудки. То було всенародне горе, здавалося, виповнився моторошними гудками цілий світ. Тоді й зайшли в підвал до діда ті кілька товаришів, які повернулися з ним із загадкової країни ГУЛАГу. Замкнули двері. Пантя забився в куточок — і ані шурх. А дідові побратими порозливали в гранчаки каламутну рідину, випили, обійнялись — і заплакали… з радощів. Довго носив у собі цю таємницю Пантя, аж поки не почалося розвінчання культу особи Сталіна.
Додивлятись програму вістей Панті розхотілося, притупилося гіркими споминами сприйняття інформації. І так незвичного сьогодні скоїлось чимало. Він повільно йшов тротуаром, потроху заспокоюючись.
Перехрестя. Ескалатор веде в підземний перехід. Постояв деякий час у нерішучості. Здоровий, природний глузд підказував нічому не дивуватися, сприймати все нормально. Аби ще раз переконатись, що навколишнє оточення не сон; Пантя легенько тупнув ногою по асфальту. Твердий, як і належить вуличному покриттю. “Де знайти відповіді на безліч запитань?” Недавня історія з хлопчиком утримувала Пантелеймона від спілкування.
“Спокійно, головне не привертати до себе уваги і спробувати самому в усьому розібратися. Спершу оглянься, чим ти вирізняєшся серед інших? Одягом? Ні, на перехожих такі ж штани, сорочки, тільки пошиті значно краще і матерія якісніша. Зростом? Ні, щоправда здебільшого люд таки трохи вищий, але то не біда. А от гладких серед них немає — це точно”. На мить йому здалося, що це звичайнісінька вулиця, але ось на узбіччі зупинився пасажирський салон, двигуна не чутно, обводи плавні, приємні для ока. Мабуть, рухають його електродвигуни на акумуляторах, бо тролейбусних штанг теж не видно. Тільки тепер Пантя вгледів, що на стовпах вздовж вулиці немає ніяких дротів.
“Що ж, буду сприймати світ, яким він є. Непогано б розшукати книгарню. Тоді я багато що з’ясував би, — зрадів він своїй геніальній думці. Де-де, а в книгарні обов’язково є довідники з усіх галузей і питань діяльності людини, а також історичні розвідки, і головне, не буду ставити себе в становище неандертальця безглуздим розпитуванням”. Пантя аж потер руки від задоволення. “Нас голіруч не візьмеш”, — і він сміливо ступив на ескалатор, що вів у підземний перехід.
Сяючий простір підземелля віддавав озоном. Розкішна вітрина вабила до себе. Пантя став як укопаний. “Гастрономія!” Вражало тут усе: вигляд продуктів, асортимент, упакування. Ковбаси копчені й домашні, балики, шинка, буженина, цілі стегна і маленькі рум’яні тушки — все це фантастично дешево, і ніяких тобі черг. Ноги самі завели в приміщення, у голові блискавично запрацювала рахівниця, скільки чого треба вхопити, поки не набігли покупці. Очі шалено стригли вітрини, де лежало все, що буває в світі: свіжі овочі, ягоди, а сирів, мабуть, сотня сортів. “Як це може бути? — не вкладалося йому в голові. — Стільки всього і в одному місці, а люди куди дивляться, чому байдуже минають такі дефіцити?!” Пантя встромив руки в кишеню за кульком. Виходячи з дому, він про всяк випадок завжди його брав, мало чого дорогою на роботу або з роботи може продаватися. Буває, викинуть якийсь дефіцит, а тут, хоч плач, немає в що брати, а поки збігав по тару — уже й пролетів. Пантя завжди у виграші — кульок акуратно складений у кишені, нікому не видно, і на душі спокійніше. Він уже було намацав шурхітливий гладенький целофан, коли насторожила незвична обставина — немає кас і продавці ніяких маніпуляцій із грішми не проробляють. “Спокійно, Пантя, можеш вскочити в халепу, зорієнтуйся, нікуди товари не втечуть”. А покупці тим часом, дібравши потрібні продукти, вставляли в невеличкі автомати якісь жетони, отримували товари й ішли у своїх справах. “Таких жетонів чи карток у мене немає, і де їх беруть, не знаю. Отже, щоб у всьому розібратись, необхідно скоріше дістатися до книгарні”.
На виході Пантя поглянув на розклад роботи закладу, який його так схвилював, і зчудовано стенув плечима. Гастроном працює цілодобово, без перерви на обід і вихідних. “Оце так”, — похитав головою Пантя.
Книгарня виявилася поруч, одразу біля виходу з підземного переходу. Пантелеймон сторожко й водночас із гідністю, переступив дюралюмінієвий поріг. Від підлоги і до стелі — полиці, щільно заставлені рівними, однакового формату корінцями. Пантя, не ризикуючи брати їх у руки, старанно вчитувався в назви.
— Добрий день, може, я вам стану в пригоді? — Поруч виріс службовець книгарні. Поки Пантя думав, як пояснити чоловікові свою скруту, той ненав’язливо і чемно вів далі:
— Тут зберігається обмінний відеокасетний фонд сорокових років, лазерні диски шістдесятих — у кінці зали.
— Я б волів придбати книгу.
— Книги на другому поверсі, пройдете прямо й ескалатором.
Те, що він побачив на другому поверсі, було справжнім раєм для книголюбів. Затримався біля історичного відділу: Михайло Грушевський, Орест Левицький, Драгоманов, Костомаров, Максимович, Огановський, Яворницький, Житецький… Про деяких авторів він тільки чув, а більшість навіть і не знає. Взяв до рук томик “КПРС в резолюціях і рішеннях…” Перегорнув навмання: “Про обрання Генерального секретаря…” Більшістю голосів обрано Кірова. “А де ж Сталін?” Погортав далі. “Сімнадцятий з’їзд ВКП(б)”. Сталіна навіть у керівних органах з’їзду немає.
“Так, виходить, історія пішла іншим шляхом”. Звів очі й уважно оглянув полиці. Військових мемуарів нія~ ких. “Невже й війни не було?!”
Назустріч йому, привітно всміхаючись, прямувала Алла. Білявка Алла, яка займала за ним чергу на площі, біля кінцевої тролейбусної зупинки. Пантелеймон зрадів, як мала дитина. Нарешті щось проясниться.
— Здрастуйте, Аллочко.
— Отже, ми з вами вже знайомі.
Фраза Алли ні на мить не ввела в оману Пантю, він відніс її на рахунок жіночого кокетування.
— Коли відверто, я щиро радий нашому знайомству, — зізнався він.
— Що вас цікавить?
— Якщо серйозно, хотів би розібратися, що тут відбувається.
— Тут, — вона здивовано закліпала очима, — продаються книжки.
— І це багатство можна придбати?
— Авжеж.
Пантя подумав про свою заникану сотню.
— А коли не вистачить грошей?
— Ви ким працюєте? — поцікавилась Алла.
— Інженером.
— О! Ви жартуєте, — промовила жінка з нотками захоплення в голосі. — Назвіть мені іншу професію з більшою зарплатнею.
Пантя належним чином оцінив її гумор.
— А ви, Аллочко, ким працюєте, чим займаєтесь? — грав він далі роль залицяльника.
. — Я, нещасна жінка, з дитинства не любила дисплеї і от, бачите, знайшла себе врешті в книгарні. До речі, ви дібрали собі літературу?
— Ще не встиг, — спав з лиця Пантя, йому заскімлило під серцем неприємним здогадом.
Вони майже однолітки, а які дисплеї могли бути в їхньому дитинстві?
— Як доберете, виставите свою розрахункову картку он у той автомат — і читайте на здоров’я. Вибачте, маю допомогти он тому дідусеві.
Пантя стояв на місці, наче вріс у землю. До тями приходив важко. Те, що Алла його не впізнала, ще можна якось пояснити. Либонь, жінка не бажає такого знайомства, а те, що вона працює у книгарні, — справді дивина. Що ж, залишається одне: переглянути книжки. Якщо бути до кінця відвертим, Пантя не дуже полюбляв літературу, особливо політичну. Але іншої ради немає. Назви: “Перемога демократії над фашизмом у Європі — 1933 рік”, “З’їзди Рад народних депутатів країни в цифрах і фактах” — йому поки ні про що не говорили. Погортав ще кілька видань. Знайомих прізвищ партійних і державних діячів Жданова, Ворошилова, Калініна не видно, не зустрічаються. “Певно, вилучили”, — спробував собі якось пояснити Пантя і непомітно скосив очі вбік, може, якась провокація. Підозрілого нічого не помітив. Відвідувачі як відвідувачі.
У принципі Пантя не з лякливих, і зараз, у дев’яностому, ніхто не шиє справ за політику. Тоді звідкіля цей глибоко прихований тваринний, рабський страх? Хто, якими генами нам його передав? Споконвіку слов’яни були відчайдушними, сміливими. Кращі сини народу говорили правду і за це накладали головами. Дух непокори князю, митрополиту, царю, імператору, поміщику, фабриканту всмоктувався немовлям з молоком матері. Тоді що примусило мільйони людей схилити голову перед мерзотниками? Чому всі, як пішаки, поспішали один поперед одним виконувати забаганки маніяка? Що то за рушійні сили нелюдського механізму репресій? Не знаходив він відповіді ні в школі, ні в інституті, та й до кого тоді можна було звернутися з подібним? Дід? Дід глибоко зітхав і мовчав, боліло, ой як боліло щось йому в грудях. Тільки тепер Пантя сягнув глибини його трагедії, і стало моторошно. Спливали роки, славословилися наші успіхи. Причесали, заколихали, приспали істину. Тому й розчленувалася правда на дві — офіційну та неофіційну. Споконвічна наша довірливість, от і користуються нею пройдисвіти.
