Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85 - Кравчук Петро (бесплатная библиотека электронных книг TXT) 📗
— Оце небувалиця! Та ще й нечувана! І промовив тоді Володимир-князь:
— Ай скажи, Добрине, світ-Микитовичу, чи не впала Русь під ворожі коні, чи могутня вона, не знесилена?
Відповів Добриня Микитович, ратоборець знаний, досвідчений.
— Русь як була, — ні пройти, ні об’їхати. Простяглася вона дужим велетом від самого Сходу до самісінького Заходу, від білих пустель Півночі до жовтих пустель Півдня. Швидка блискавка не в силі її оббігти, навіть Сонце не в змозі за день обійти. І могутнішої держави у білому світі нема!
— Слава! Слава! Слава! — загриміли богатирі й дружинники.
Психолог усміхнувся, забачивши бентегу на обличчі бесідника.
— А якої думки ви самі про всю цю історію? — запитав Професор.
— Боюся, що зловживаю вашою увагою…
— Нічого, — всміхнувся Професор. — Будемо вважати — я ще не наслухався.
Психолог якийсь час мовчав, збираючись із думками.
— Ми виходимо з того, — нарешті почав він, — що вища нервова діяльність людини поділяється на два паралельні, ретельно збалансовані процеси — свідомий і підсвідомий. Людині властиво приділяти увагу першому процесу. Тим часом підсвідома діяльність не менш важлива. Десь у закапелках людської пам’яті зберігається певний архів… Накопичення життєвого досвіду у підсвідомості ніколи не припиняється і часто вибухає так званими інтуїтивними відкриттями і рішеннями. Можливо, коли це буде науково керований процес, коли підсвідомість, мов у дзеркалі, відіб’ється у свідомості і ми нарешті заволодіємо всім архівним фондом пам’яті…
— То ви вважаєте, що три богатирі справді…
— Ні, але ми завжди знали, хто є наш Добриня Микитович…
— Хто ж він?
— На жаль, на подібне запитання я вам не відповім. З етичних міркувань. Та й вам це, зрештою, ні до чого…
— Тоді чого ви від мене чекаєте?
— Чого я чекаю? — перепитав Психолог. — Як ви вважаєте, повернеться до нас Добриня Микитович?
Запитання заскочило зненацька. Здавалося безглуздим і невмотивованим. Робило всю розмову нікчемною і несерйозною. “На щастя, божевілля — хвороба не заразна”, — саркастично зазначив подумки Професор, з веселою допитливістю позираючи на Психолога. Він уже не міг утриматися від чисто академічного жарту.
— Певен, що не повернеться, — підступно мовив Професор.
— Чому? — впіймався на гачок Психолог.
— Ви згадували, що з билини “Повернення Добрині” ваш підопічний дізнався про залицяння Олекси Поповича до його Маринки й нібито зник уладнати інтимні справи. Так от, він уже ніколи тут не з’явиться, бо “Повернення” завершує билинний цикл про Добриню Микитовича. Далі Добриня вже не має біографії, і вашому інкогніто доведеться задовольнитись однією, сучасною…
— А ви, мабуть, маєте рацію! — вигукнув Психолог, чим іще більше звеселив Професора. — Цілком можливо!
— Радий був допомогти, — на весь свій баскетбольний зріст підвівся Професор.
Відбулася церемонія прощання. Ґречна, статечна, з усіма потрібними словами й вигуками. А коли за Професором причинилися двері, Психолог ще якусь хвилину тримався за авторучку, розмірковуючи. Потім проказав уголос, аж горобці пурхнули з підвіконня:
— Так просто: цикл Добрині завершено! Але дивись, чоловіче, щоб у тебе не почався цикл Іллі Муромця з Олексою Поповичем на додачу!..
Уявіть же його подив, коли наступного дня він (крізь власні окуляри!) прочитав у ранковій газеті:
“УНІКАЛЬНА ЗНАХІДКА
Редакційний портфель прагазети “Дружинник” знайдено в гробниці X–XI століття Курган-Баба. В спеціальній кам’яній скрині (деякі археологи вважають її стародавнім сейфом) лежав портфель з прахом єдиного примірника газети “Дружинник”, який казково збагатив скарбницю світової журналістики.
Наукове значення цієї безприкладної знахідки невичерпне. Вже перша реставрована інформація “Прийом стольним князем Київської Русі паном Володимиром пана Солов’я Розбійника” викликала гарячі суперечки серед вітчизняних та закордонних історіографів. Не вщухає жвава академічна полеміка по тезі: “На прийомі, що пройшов у теплих високоградусних обіймах, були присутні представники богатирського корпусу Д. Микитович та О. Попович з дружинами”. Частина вчених обстоює думку, що дружина — це дружина, а зовсім не дружина. Але їхні численні опоненти спростовують цю сміливу гіпотезу й доводять, що дружина — не зовсім не дружина, а дружина, тобто особа жіночої статі.
Оскільки спільної думки досі не осягнуто, вчені ще не написали жодного тому коментарів до унікальних матеріалів газети “Дружинник”. Отож нам і досі нічого запропонувати вимогливому читачеві”.
Кліффорд Саймак
ЦЯЦЯ
Повість
Наша машина була справжня цяця.
Ми так її й назвали: Цяця.
І в цьому полягала велика наша помилка.
Не одна, звичайно, але з неї все й почалося, бо якби ми не назвали її Цяцею, можливо, нічого б цього не сталося.
З технічного погляду Цяця була РДП, роботом для дослідження планет. Вона виконувала функції міжпланетного корабля — дослідницької бази — синтезатора — аналізатора — комунікатора. І ще багато чого іншого. Навіть занадто багато того іншого. Звідси й клопіт із нею.
Власне кажучи, ми не мали ніякої потреби їхати на борту Цяці. Коли на те пішло, то це, можливо, було б і на краще. Ця машина могла провести дослідження будь-якої планети зовсім без людського нагляду. Але існували правила, що робот такого високого класу не може вирушати в космічну подорож, не маючи при собі обслуги принаймні з трьох чоловік. Ну і, крім того, просто побоювалися пустити напризволяще ракету-робота, що її споруджували цілих двадцять років, витративши на це 10 мільярдів доларів.
Але слід віддати Цяці належне: вона була справжнім дивом, мало не живою істотою. На ній були такі прилади, що за годину могли зібрати з планети більше інформації, ніж численна людська команда зібрала б за місяць. Вона не тільки могла зібрати дані, а й зіставити їх, закодувати, записати на магнітострічку і передати всю цю інформацію до земного Центру, не зупинившись навіть перевести дух.
Бо їй і не треба було переводити дух, вона ж була без’язика машина.
Хоча — чи й справді без’язика?
Чого-чого, а язика їй не бракувало. Вона ж могла навіть говорити! І не тільки могла, а й говорила. Вона базікала день і ніч. І прислухалася до кожного нашого слова. Вона читала у нас через плечі й лізла з непроханими порадами, коли ми грали в покер. Вона доводила нас до такого, що ми б в’язи їй скрутили, тільки ж, правда, як ти це зробиш, коли вона запрограмована самовідновлювальною! Вже не кажучи про те, що обійшлась вона в 10 мільярдів доларів і без неї ж ми неспроможні були б повернутися на Землю.
Ставилась вона до нас дуже дбайливо, ніде правди діти. Вона синтезувала нам їжу, готувала її, подавала. Стежила, щоб температура й вологість підтримувались на належному рівні. Прала й прасувала наш одяг, лікувала при потребі, як от коли Бен застудився — вона тоді раз-два й наколотила пляшечку якогось пійла, і за день хворобу його як рукою зняло.
На борту нас було троє — Джіммі Робінс, наш зв’язківець, Без Парріс, аварійний майстер, і я, тлумач-інтерпретатор, котрий, між іншим, до мов не мав ніякого відношення.
Отже, ми назвали її Цяцею, чого нам аж ніяк не треба було робити. Тепер уже ніхто не надумає давати ім’я котромусь із цих надто тямущих роботів — кожен з них має тільки номер. Коли земний Центр довідався, що скоїлося з нами, повторення такої самої помилки стало розцінюватись як найтяжчий злочин.
Але насправді, як на мене, всю цю пригоду спричинило те, що Джіммі жити не може без своєї віршованої мазанини. Ті вірші його досить-таки бездарні, і єдине в ннх путнє— це рима, хоч і та не завжди. Проте, він так щиоо захоплювався тим своїм віршописанням, що ми з Беном спершу не наважувалися остудити його. Щоправда, навряд чи це й вдалося б. Зупинити Джіммі можна було хіба шо задушивши.
І особливо небезпечною стала його писанина після нашої висадки на Медомісяці.
