Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87 - Заблоцький Анатолій (книги бесплатно без регистрации txt) 📗
— Ах, закон… Але ж ви його порушуєте.
— Порушуємо. Наші контакти вкрай епізодичні, вибіркові, але… порушуємо.
— Чому?
— На це є багато причин. А якщо коротко, то нам… просто шкода вас.
— Щось не дуже віриться. А якщо навіть і так — жалість без дії мало чого варта.
Він помовчав, а коли заговорив знову, змінився до невпізнанності. Де й поділися холодна незворушність, зарозуміла зверхність. Голос, вираз обличчя, рухи стали м’якими, звабливо-вкрадливими. — Рада Людств, що входять до спілки, постановила припинити будь-які контакти з Землею, закрити дослідницькі програми, заборонити візити на кілька сотень років. Прийнято рішення про цілковиту ізоляцію вашого людства. Проте існує група, яка має дещо іншу точку зору.
— Ви, звісно, представляєте саме цю групу? І що далі?
— Якщо не вдається врятувати дерево, можна спробувати прищепити гілку до іншого стовбура. Колонізація! Благословенний винахід цивілізації. Ми хочемо відібрати найкращих землян, які прагнуть не багатства, влади, а добра, знань, справедливості. І протягом ряду поколінь дати їм вільно розвиватись.
— Утопія — місце, якого нема. Нема на Землі такого місця.
— Немає. Але чому на Землі? Ми пропонуємо вам незрівняннії, царський дарунок. Далеко від вашого світу, в безмежжі космосу, ми знайшли планету Соан — рідну сестру Землі. Природа іноді дозволяє собі такі жарти, хоча й дуже рідко. Так, це той світ за фіалковими дверима. Сестра Землі, її поліпшена копія. Там немає пустель і малярійних боліт, крижаних просторів і неродючих земель. І ще нема розумного життя. Прекрасний клімат, багатюща рослинність, різноманітний тваринний світ. До речі, значні території зайняті земними тваринами й рослинами, переселеними туди кілька сторіч тому. Земні тварини ніколи не хворіють і живуть удвічі більше, ніж на рідній планеті. А от рослини змінюються невпізнанно — суницю ви бачили. Апельсини ростуть завбільшки з кавун, з однієї зернини пшениці виростає сотня…
— Просто рай.
— Так, і ми готові безкорисливо передати його вам.
— Кому саме?
— Вам особисто.
— Не до вподоби мені безкорисливі дарунки. Та й забагато для одного. Засумую я в раю.
— Ви станете засновником колонії на цій планеті. Відберете стільки землян, скільки вважатимете за потрібне, саме тих, чий розум, моральні якості й усе інше викличуть у вас симпатію і повагу…
— Ви так довіряєте моїм смакам?
— Довіряємо. Ми достатньо вас вивчили. Ви поєднуєте в собі дві риси, які нечасто зустрічаються. Здатність мислити і здатність діяти. Ми допоможемо відібрати скарби людської думки, витвори мистецтва — все, що варто взяти з собою. А решта — техніка, наука — наші.
— А як же заборона контактів? Він хитрувато усміхнувся:
— Закони треба поважати. Ваша колонія матиме подвійний статус — як частина земного людства і самостійне людство, рівноправний член Спілки Розумних. Це людство буде розвиватися незалежно, шукати свої шляхи до істини. Всі злети вашого духу будуть при вас, а притаманний землянам інстинкт убивць переплавиться в благородні риси дослідника. А ми порвемо з Землею будь-які контакти. Назавжди.
— Назавжди? А як же…
— Що вам до вашого страшного й похмурого світу? Техніку й тунелі зв’язку ми передамо вам. Земляни, народжені й виховані на іншій планеті, зможуть бувати й на Землі, вони відбиратимуть найкращих, кого зрікається ваша планета…
— І допомагати їм?
— Та ні ж бо! Допомагати одним — заважати іншим. Не можна цього робити! Та й… не треба. Безглуздо це. Забери в самогубця кинджал — він знайде мотузку, в річку кинеться, в прірву. Ні, спостерігачі рятуватимуть добрих і розумних, забираючи їх із світу, де вони непотрібні, в світ, що їх чекає, розкриває їм обійми…
— А це… викрадення людей — хіба не втручання?
— Мінімальне. Не викрадення — вилучення. І лише тих, кого так чи інакше вилучать — ув’язнять, скалічать, знищать, тих, кому немає місця на Землі. Таким чином ви подаруєте нове життя окремим людям, але не втручатиметесь у життя людства — хай збудеться неминуче.
— Може, й ваша правда… І все-таки… Ні! — я рвучко підвів голову. — Чому неминуче? Хто сказав? Хто насмілився взяти на себе роль фатуму? Ви ж можете помилятись? Ви ж не боги? Логіка ваших міркувань переконлива, але… Якась же можливість порятунку є? Якісь шанси?
— Майже ніяких.
— Майже? А ви хотіли б їх іще зменшити, забрати останні?
Я перехилився до нього через стіл, вдивляючись у правильне, до відрази красиве обличчя, рука сама знайшла ефес кинджала. Знайомий дзвін у голові, легкий і мелодійний, ось зараз зблисне лезо, кров рине на скатертину, співбесідник захрипить, впаде на стіл… І розвіється страшна мана цієї розмови. Якби ж то! Я випустив ефес, тремтячою рукою витер лоба. Ще мить… Добре, хоч він нічого не помітив. Ревно хтось молиться за тебе твоєму космічному богові!
Еге ж, не помітив! Усе помітив, але не злякався. Посміхнувся:
— За що?
— Є за що! Забрати у приреченого…
— Отямтесь! — обурено вигукнув він. — Майте ж совість! Я розумію, що намір вирішити нашу суперечку таким… гм, земним методом від вас не залежить. Це в крові. Витрати, так би мовити, земного походження. Претензій не маю. Але ж навіщо все перекручувати? Нічого ми у вас не забираємо. Що міняє для долі Землі те, що ми перенесемо в інший світ людину, голова якої завтра скотиться під сокирою ката?
— За свої переконання треба вміти боротись, треба вміти ставити на карту все, навіть життя. А якщо кращі почнуть живими возноситись до раю…
— Вони не будуть возноситись, — гнівно обірвав він мене. — Вони будуть горіти, гнити в казематах, в кращому разі гинути в безглуздих війнах. Заради кого?
— Заради людей.
— А ті, що гинуть, вони хто? Не люди? Чому вони повинні жертувати собою заради існування інертної, тупої, жадібної і боягузливої маси?
— Ваші уявлення про людей дуже поверхові. Люди добрі — тільки взаємодопомога дозволила їм стати людьми й лишитися ними. Люди хоробрі — вони безстрашно приходять у цей жорстокий світ і живуть у ньому. А тікати до раю, не вміючи змінити життя на своїй планеті, — значить зректися імені людини. На кожного, на кому ви зупините свою увагу, припаде сотня тисяч інших, достойних, але непомітних. Хто їх врятує?
Він довго мовчав, нарешті стомлено проказав:
— Схоже… Схоже на таку ж маячню тих, кому пропонували…
— І всі зреклися безкорисливого дарунку міжзоряних добродійників? Невдячні. А чому ж усе-таки маячня?
— Бо як інакше це назвати? — відрубав він. — Ну, скажіть, будь ласка, ось ви, аристократ і корсар, який не вірить ні в бога, ні в диявола, все життя рахується лише зі своїми примхами, чому ви відмовляєтесь від такої спокусливої пропозиції? Чому? Ах, слинява турбота про інших. Та коли ви помічали їх? Думали про них? Що вам до них? Сміх, та й годі.
— Що тут скажеш? Ваша правда. Все так. А от послухав вас і зрозумів, люди повинні лишатися людьми. Ганьба лікареві, що покинув хворого, ганьба вчителеві, що покинув дітей, і солдатові, що втік з поля бою.
— Це вже на заповіт схоже. А от ви особисто що тепер робитимете?
Я думав довго. Нарешті розтулив спечені вуста:
— Будьте ви прокляті! — прохрипів я. — І ви, і ті, хто стоїть за вами!
— Змилуйтесь! За що ви нас так? — здивовано глянув він на мене. — Адже все, вами почуте, правда. Невже краще бути сліпим?
— Краще, — переконано відповів я. — Набагато. Так, я шукав Істину і навіть зробив якийсь крок на цьому шляху. Може, зробив би ще, а може, й ні. В мене завжди був вибір, я міг втекти в обійми п’янких земних утіх, а далі нехай іде інший. А тепер вибору немає. Важкий тягар поклали ви на мої плечі, і шлях попереду — без кінця. Проклинати вас мені не слід. Але й дякувати нема за що.
Він знизав плечима. Підвівся, підійшов до стіни, клацнув важільцем і погасив свічки. Стелею побігли відблиски вогню. Вони то розгорялись, то пригасали. Те мерехтіння корилося якомусь складному ритму. В кімнаті загойдалися різнобарвні тіні — оранжеві, малинові, лілові, зелені… І в цьому миготливому світлі я побачив, що його обличчя — красиве, гладеньке, незворушно-спокійне — прорізали глибокі зморшки. Неначе хтось в одну мить поорав його. Мабуть, це було для нього важливо — подарувати нам планету.
