Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
— Їжте на здоров’я! — сухо відрізав Женька.
Мишко поволі, знехотя підіймався вищербленими бетонними сходами. Перед самими дверима під’їзду Ковальчук зупинився і цього разу вже без подиву зауважив: що ближче він був до своєї квартири, то більше псувався настрій. І з кожним кроком, з кожною сходинкою все більше неприємних, аж злих думок западало йому в голову.
Він поглянув угору, де громадилися бетонні блоки дев’ятиповерхового будинку, і невдоволено подумав: “Поверхи, поверхи… Люди, люди… Одні над одними, одні під одними, тиснуться одне до одного… Навіщо? Сплять, їдять, кохаються — і все це за якихось кілька метрів. Що в цьому гарного?”
Він тут же засоромився таких думок, проте почуття неприязні до мешканців бетонних блоків не минало. І Ковальчук уже достеменно знав, коли й через що те почуття з’явилося.
Це сталося майже рік тому. Мишко, маючи квартиру на другому поверсі, надумав посадити під балконом садочок, розвести квіти. Він довго розчищав землю від будівельного сміття, тоді завіз кілька машин чорнозему й посадив десяток тоненьких саджанців, викопаних неподалік, де за планом генеральної забудови зносили приватний сектор.
І за весь цей час йому не допомогла жодна жива душа! Спершу добродушний Михайло тільки весело вражався з цього, та зрештою воно почало його дратувати. Особливо бісили повчання і поради роззяв, які виходили на балкон покурити й розвіятись. Михайло підводив голову, довго й пильно дивився на порадника, а тоді з перебільшеною люб’язністю проказував:
— До чого ж я вам вдячний! І що б я робив без вашої помочі?
Усмішка поступово зникала з облич многомудрих сусідів, і вони, знизуючи плечима, спантеличено ховались до квартир, щось виказуючи на адресу “шизофреніка”.
І все ж найприкрішим було не це. Вже за кілька днів через невеличкий, посаджений Михайлом сад пролягли в різних напрямках п’ять стежок. Ще за тиждень було зламано четверо дерев, ще троє— з обчухраними гілками й подертою корою — вціліли якимсь дивом.
Михайло не здавався. Він знову й знову насаджував дерева замість зламаних, чим викликав глум усього будинку. Щоб вберегти дерева, Михайло обгородив садок пакільцями, натягнув на них дріт, і балконні коментатори одразу ж прозвали його куркулем і хазяйчиком, а до дільничного міліціонера полетіла анонімка, в якій невідомий автор з непідробним обуренням розмірковував про те, як то можна в нашій країні обгороджувати народну власність. Зрештою, дріт висів недовго: першої ж ночі хтось поперекушував його обценьками й невідь де подів.
А з балконів у сад полетіли недогризки, недокурки та інше сміття. Одного дня до Михайла з’явилася двірничка і, не пристаючи на жоден компроміс, поставила категоричну вимогу, щоб мешканець Ковальчук навів у своєму садку лад, а як ні, то за порушення санітарного режиму буде накладено відповідний штраф. Двірничка була висока, жилава, чоло їй до самих брів прикривала квітчаста хустка, з-під якої меткі маленькі очі ненастанно винюшкували коридор, кухню і через відчинені двері — кімнату. Вона промовляла короткими уривчастими фразами й дивилась при цьому куди завгодно, лиш не на господаря. Ця обставина якоюсь мірою притишувала різкість її слів та інтонації, і Михайлові здавалось, ніби вона звертається зовсім не до нього, а до котрогось із невиправних порушників порядку в будинку. Може, саме через те він не образився, а заходився доводити своє, емоційно притискаючи до грудей повні руки:
— Чого це сад мій? Для всіх садив… Він — спільний!
Але двірничку вмовити було неможливо.
— Самі садили — самі й прибирайте! — урвала вона, стуливши в посмішці губи, даючи зрозуміти цим, що вона теж не дурна і закони, дяка богові, знає не гірше за інших.
Після цих подій Мишко спохмурнів і перестав вітатися з сусідами. А ті теж скоро ухвалили, що “товстопикий із шістдесят третьої — скандаліст і зануда”, і мовби його й не помічали.
Згадуючи події річної давності, Мишко тупцяв на ґанку, стривожено й розгублено озираючи порожній двір. І хоч як нечасто траплялися в цю пору перехожі, все ж їх було досить, аби весь будинок дізнався про Михайлове небажання йти додому. Ковальчук розумів, що за зовнішньою байдужістю сусідів, за нарочитим ігноруванням його криється внутрішня зібраність, чіпка й відточена пам’ять, яка вмить схоплює й міцно закарбовує кожну дрібницю, Мишко знав і те, що, повернувшись увечері додому, ці суб’єкти розповідатимуть приятелям і домочадцям, як “Ковальчука жінка додому не пускала, а він плакав і просився. Може, посварились, а може, й інша причина є”.
Мишко зіщулено повів плечима і примусив себе зайти в під’їзд. Піднявшись на другий поверх, він спішився перед дверима своєї квартири, обережно, щоб не здіймати шуму, відімкнув замок і прочинив двері. Брязнув, напнувшись, ланцюжок. Доведеться дзвонити. А коли ще сплять?..
Мишко глянув на годинник. Пів на дев’яту. Він сів у затемненому коридорі на дерев’яний ящик для картоплі і вирішив почекати. “Нехай хвилинна стрілка дійде ось до цієї тріщини на склі, тоді й подзвоню”, — подумав Мишко.
Стрілка дійшла до тріщини, потім збігло десять хвилин і ще десять, а він усе не наважувався подзвонити у власну квартиру. Кілька разів підходив до дверей, прикладав вухо: воно тільки шаруділо об потрісканий дерматин, а всередині квартири було тихо. Зрештою, наважившись, Мишко подзвонив..
Двері відчинила дружина. На ній висіла якась бузково-синя сорочка до п’ят, обличчя було зім’яте й непривітне.
— Явився, — сказала вона сердито і, широко позіхнувши, подалась до ванної.
Відчинились кімнатні двері, звідки, потираючи кулачками очиці, вийшла п’ятирічна дочка Світланка.
— А, це ти. Прийшов — не згубив підошов, — надто серйозно промовила вона ще хрипким зі сну голосом, старанно наслідуючи чиюсь дорослу інтонацію.
— Цілу ніч полював на “граків”? — з холодком у голосі поцікавилась дружина, виходячи з ванної.
— Я ж тобі ще звечора казав. Було багато викликів. Не до “граків” було. На виклики часу не вистачало, не те що на пасажирів.
Мишко говорив підкреслено лагідно, аби дружина відчула, що нагоди для сварки немає. Однак сварка мала відбутися: дружині не терпілось вихлюпнути з себе роздратування, яке збиралося в ній уже давно.
— Звісно! — з неприязною посмішкою зронила вона, взявшись у боки й ледь виставивши наперед худу ногу. — Як завжди — часу не було. Ледар! Женька — той до двадцяти карбованців за ніч заробляє.
— Машо! Машо! Та це ж сором — “граків” ловити. Все одно що спекулювати!
Маша раптом згадала, що сьогодні має прийти Надія з трикотажного і принести нарешті те, що давно обіцяла. І всього тільки на п’ятнадцять карбованців дорожче, ніж у магазині! У Маші пропав інтерес до розмови, вона спокійно, аж байдуже спитала:
— Їсти будеш? Борщ є, вареники…
Михайло мовчав, щоку йому часто сіпало, він дивився на дружину гнівним поглядом.
— Як хочеш. — Маша знову позіхнула, блиснувши золотими зубами. — Борщ на плиті, вареники на балконі… Ага, ти не забув, що в нас сьогодні гості?
Михайло не відповів.
На сьому годину почали сходитися гості. Прийшла пара Кочергіних — обоє галасливі, гладкі, з масивними золотими перстнями на товстих пальцях; вони обоє любили добре випити і закусити. Славко Кочергін працював на овочевій базі, здається, був заступником завідуючого. Його дружина Соня — вища за чоловіка на півголови і чи не вдвоє товща од нього — не працювала ніде. При будь-якій нагоді вона трагічним голосом розповідала, що всю себе, все своє життя віддає вихованню одного-однісінького пречудового, незрівнянного синочка Ернестика. Слухали Соню розуміюче і співчутливо кивали головами: добре знали, що всі її слова — суща брехня. Ернестик після уроків залишався в групі подовженого дня і приходив додому ввечері, водночас із турботливою мамусею, яка поверталась після обов’язкових відвідин перукарень, педикюрних кабінетів, масажиста й цілої низки крамниць, починаючи з ювелірної.
— Татусю! — втомлено зверталась вона до чоловіка, лаштуючись у робленій позі на диван. — Перевір уроки у сина. А я відпочину трохи. День сьогодні видався важкий…
