Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
З кожним днем Мишко пересвідчувався, що його зв’язок з лісом набагато міцніший, аніж він гадав собі напочатку. Спостерігаючи своє життя, він зауважив, що окремі ділянки лісу безпосередньо пов’язані з окремими частинами його тіла… Скажімо, якщо “туристи” розпалювали багаття на галяві поблизу шосе, то на його лівому плечі з’являлася червона болюча пляма, як від опіку. Якщо ж вогнище розкладали в протилежній стороні лісу — пляма з’являлася на правому плечі. Джерело в затіненій лощині біля шосе билося з тією ж частотою, що й Михайлове серце.
Одного разу сталася біда. Задрімавши, Мишко раптом відчув, що задихається, а лівий бік пронизує такий нестерпний біль, що аж рука задерев’яніла. Йому стало страшно: він зрозумів, що зараз, ось цієї миті, може померти.
Що це? Звідки цей біль? Мишко не одразу збагнув причину, а коли збагнув, почав пробиратись до джерела, хитаючись і хапаючись за гілля дерев, чагарник. Цілу годину долав таку недовгу відстань. І вже біля лощини впевнився у правильності свого здогаду: джерело було засипане сміттям. Хтось привіз його сюди машиною і викинув.
Джерело ще жило — тоненька тремтяча цівочка витікала з-під купи сміття. Мишко скотився вниз і, втрачаючи сили, заходився розгрібати сміття, ранячи руки об консервні бляшанки й скло від битих пляшок. З ран виступала зелена кров.
Усе повільніші ставали його рухи, а руки терпли й дедалі менше слухались, аж поки не завмерли зовсім. Усвідомивши, що нічого більше він зробити негоден, Мишко відкинувся набік, намагаючись при цьому не затулити собою джерела.
Відчував, як згасає в ньому життя: чимраз глухіше й немовби глибше билося серце, і тіло — колись таке легке й слухняне, що відгукувалось на будь-який порух думки, — тепер зреклося його, терпло, німіло, дерев’яніло і наче аж муляло Мишкові, як муляє нозі тісний черевик.
Останнім зусиллям він ліг на спину. Зрозумів, що на ще одне таке зусилля він нездатний, однак це вже його не тривожило. З дедалі більшим спокоєм і байдужістю дивився він у небо, на велику купчасту хмару в далекій, з рожевим відтінком, синяві. Хмара повільно пливла, змінювала обриси, розпливалася, клубочилась — білява ізсередини й підфарбована червонястим по нетривких краях. Так само повільно пливли Михайлові думки. Він не дивувався, що не відчуває страху перед смертю. Він тільки стежив за своїми думками й чуттями. Далебі, немає нічого жахливого в тому, що присудила доля, і не кара це, а закон. Невдовзі він, Михайло, ось як ота хмара, розтане в світлому повітрі, перейде в сліпучу синяву неба.
І однак повної гармонії в душі не було. Щось перешкоджало здобути внутрішню рівновагу. Це була та неясна тривога, яка приходила до нього й раніше і яку він не міг увібрати в жодне слово. І раптом він пригадав, пригадав і ледь усміхнувся. Звідки взялися ці слова? Десь їх вичитав, почув чи вигадав сам? Байдуже… Головне — вони жили в ньому давно, — не давали про себе знати, але виказували глибинну суть усіх його думок і вчинків. “Життя є любов…” Як це просто! Але це — основа всього життя на землі, його рушійна сила і запорука людського безсмертя.
Михайло заплющив очі, тоді підвів повіки чи, може, йому тільки здалося так. Просто перед ним стояло всохле, схоже на чудернацьку виварену кістку дерево; на його жовтих, тьмяно лискучих гілках де-не-де сіріло клоччя мертвої кори. А на нижній гілці, ковзаючи кігтями і щосекунди змахуючи крильми, сиділа велетенська птаха з потворним жіночим обличчям, на якому замість носа стирчав здоровенний зігнутий дзьоб. Птаха закричала хрипким моторошним голосом, і з дзьоба посипалися іскри. Одна з них упала на дерев’яний стовбур, що в нього перетворилося Мишкове тіло; весело затанцювало легке синювате полум’я, і стовбур безслідно згорів.
Увечері повз лощину повертались додому туристи. Один з них легко збіг униз, розчистив джерело і напився з пригорщі кришталевої води.
Коли він полишав діброву, незнана сила змусила його вповільнити ходу й озирнутися. Раз… Вдруге… Ще й ще…
І він пішов з непевним відчуттям, що скоро, дуже скоро сюди повернеться. Неодмінно повернеться!
Ігор Росоховатський
ДЖЕРЕЛА
Повість
I
…І ось врешті-решт я біля джерел. Саме тут, ледь помітний під тонкою кригою, народжується “струмочок”, який потім стає повноводою рікою. Моя уява настроєна на одну хвилю і так натренована, що з вражаючою ясністю і виразністю показує всі подальші перетворення цього “струмочка”: геніальні злети і жахливі злочини, дозволену великодушність і вимушену скнарість, показне благородство і підлість…
Звичайно, не тільки я, — багато хто відкривав джерела. Але одні вважали за краще не замислюватися над наслідками, інших охоплював страх, і вони відверталися, поспішали забути випадково підглянуте, треті пробували використати собі на благо, четверті…
Та чи не однаково — адже тільки я, я один, збагнувши, що справедливості поміж людьми не буде до того часу, поки її нема в матері-природі, зумів винайти знаряддя впливу на “джерела”. Воно допоможе встановити справедливість — найвищу справедливість, яка тільки може бути на Землі поміж людьми. І, мабуть, добре, що на це повела мене не саморухаюча геніальність улюбленця долі, не бажання слави, а прагнення до кращого влаштування світу. Так, так, лише турбота про обійдених долею та ще жалість до хворої дівчини з золотавим пушком на шиї і великими сумними очима, надихнула мене на Діяння.
ІІ
Ніколи не думала, що вітер буває таким лагідним і ніжним. Як він обвіває щоки! М’яко-пружна земля під ногами — відчуваю її піддатливість і силу.
Люди йдуть назустріч, говорять про щось своє, і ніхто з них не знає, що стрівся з дивом. О так, з дивом! Як же інакше можна назвати те, що сталося зі мною? Повернулися надія і радість — світ рипнув на своїй вісі і обернувся до мене світлим боком.
Нарешті я зможу побачити вже не по телевізору виступ на арені цирку найріднішої мені людини. Страшно і солодко думати, що це мій брат, Вітька, виконує під куполом карколомні трюки. А втім, і в дитинстві він був відчайдухом. У дитинстві… Тоді і я брала участь у його витівках, тоді я була здоровою, мене ще не посіла ця проклята хвороба з милозвучною латинською назвою.
А потім — роки нерухомості, відчаю. І коли здалося, що вже нема і не буде ніякого просвітку, з’явився чарівник — добрий і великодушний, як Вітя, але зовсім не схожий на мого брата.
Іван Степанович стільки зробив для мене, що за все подальше життя я не зможу віддячити йому. Тим паче що його ніби оточує якесь невидиме поле, холод відчуженості. Можливо, це велич, яку мені не дано осягнути. Він розмовляє зі мною лагідно й чуйно. Але щось у ньому насторожує і лякає мене — чи то його погляд, який зненацька непорушно зупиняється на якомусь предметі, чи несміливий доторк. Пальці у нього холодні і неприємні. Я відчуваю це і мимоволі відсмикую руку, хоча й дуже боюсь образити Івана Степановича…
