Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87 - Заблоцький Анатолій (книги бесплатно без регистрации txt) 📗
Не бажання допомогти людям нині керує вами, а гординя. Я зробив! Я видумав! Пірат— і в пророки!
Та пожартував, пожартував, не треба брязкати ланцюгом. Знову скажу: працюйте для церкви, і люди згодом уславлять ваше ім’я! А поки що — келія (вони бувають досить затишними) чи окрема оселя, розкішний сад, книги і все таке інше, добра їжа, вино… Можливі в принципі й інші умови. Різні. Дуже різні. Назвіть. Вам підуть назустріч, дуже далеко підуть, набагато далі, ніж ви можете собі уявити. То як?
— “І повів його на високу гору, і показав усі царства земні і всю красу земну. І мовив: “Усе буде твоє, якщо станеш на коліна переді мною”.
Єзуїт нервово захихотів:
— Це як Сатана зваблював Ісуса? Оце так єретик! Яку кумедну роль ви відводите представникові святої церкви, га? Годі вам цитувати ці дурниці, ви ж не провінційний священик! Тим більше що у вас нібито знайомство було… кха… з самим… як його, посланцем?.. Та й пропонували вам трохи більше, ніж усі царства земні? Не дивуйтеся, ми, звісно, при цьому не були. Але ви декому дещо казали, а церква має свої методи. Сміливі люди бувають наївними, ті, що будуть мовчати на тортурах, балакучі за склянкою вина… Та не має значення… Інше важливо. Спокушали вас, мабуть, більш вправно, ніж… кхм… того, але ж ви… ви воліли залишитися з нами. Тож не треба посилатися на Писання. По-своєму можна?
— Чому ні? Не з вами я зостався — з людьми. А людям — і втретє повторюю — потрібна Істина. Можете утаїти її від людей, давши їм досить хліба, вина, притулку, розваг. І люди перестануть бути людьми. Назавжди.
Страшну ненависть побачив я в очах єзуїта. Потім він пішов. Мовчки.
Закінчується моя ніч. Востаннє сьогодні на величезній площі лунає моє ім’я. Гучне ім’я. Криваве, горде, зранене, нещасливе…
Ранок. Сонце залило все довкруж. Ведуть відьом — моїх супутниць туди. А серед них є гарненькі, нічого не скажеш!
А он там, посередині, величезне кострище. Це для мене. Певно, кількість дров має бути пропорційна тягареві гріхів. Для мене не пошкодували, гріх скаржитись.
Натовп шумує. Святковий одяг. Гітари. Яскраві квіти в зачісках жінок. Жваво торгують напоями, ласощами. Усмішки. Сміх. Веселі голоси. Вигуки: “Вогню!” Діти на парканах, деревах, на руках матерів, на плечах батьків. Натовп вирує, терпець уривається. — Вогню! Швидше, більше! Вогню! Піднявши голову, сходжу на вогнище. От і все. Часу більше немає. Шкода.
Хто це там видирається до мене приставною драбиною? А, це він, товстунчик, мій позавчорашній співрозмовник. Що йому? Хреста подає. Якщо поцілую — розкаюсь, тоді змилуються — придушать перед тим, як запалити вогнище. Мовляв, церква добра до останньої хвилини, він сам обрав… Сам, звісно. І не зганьблю свій кінець, усі знають. Але хреста принести — будь-хто з помічників міг би, а мій приятель не полінувався, сам несе. Чого б це? Ага, розмову закінчити хоче. Знайшов час і місце. Що тобі, підсвинку? Він схилився до мене і засичав, забувши про хрест: — Ну, і нащо ви прожили життя? Що зробили? Рукописи не горять… Це вигадали невдахи, недоумкуваті бовдури, і втішають себе. І ще довго втішатимуть у майбутньому. Ще й як горять! Чудово!
Але у вас нема навіть цієї втіхи: ваша перша книга давно вилучена, давно забута, та й була вона… Ви ж хотіли написати другу. Де ж вона? Навіть у вогнище кинути нічого. Чого зажили? Навіщо жили?
Я посміхнувся йому в обличчя. Нічого не зробив, нічого не встиг. А навіщо ж таке велике вогнище? Навіть більше, ніж примарилося мені в Чорному Замку, коли пообіцяв мені його мій співрозмовник з далеких світів, який хотів, але не міг допомогти людям. Велике вогнище склали мені, і в цьому — визнання. Та й сам розумієш, не дурень. І… йди геть! Обрид! Кат он нудиться.
Він покотився по драбині вниз.
І раптом — я знайшов Істину! Я знаю все! Не встигну лише… не встигнути розповісти про невідомі країни та неземних красунь, про чужі світи, далекі й близькі водночас, космічні вітри, що напинають вітрила міжзоряних кораблів, і велетенські сріблясті фіалки, що квітнуть серед вічного мороку далеких планет, які не знають Сонця, про…
П’янке й свіже повітря планети Соан дихнуло мені в обличчя.
Полум’я спалахнуло відразу, вигнувшись і лунко ляснувши, як вітрило каравели…
Девід Келлер
ВТРАЧЕНА МОВА
Оповідання
Девід Філіпс III був таким прегарним немовлям, що ним могла пишатися будь-яка родина.
І його родина пишалася ним: його батько — Девід Філіпс II і його дід — просто Девід Філіпс; пишалися ним також його мати та сестри. Вони милувалися міцним тільцем, жвавими, допитливими очима, коротким темним волоссям хлопчика і подовгу балакали про те, яке це щастя для сім’ї мати нарешті після трьох дочок спадкоємця чоловічого роду. А коли хлопчикові виповнилося два роки, вони вже говорили про нього менше, а коли він досяг чотирирічного віку — перестали й зовсім вихваляти.
Щодо здоров’я хлопчика, то з ним усе було гаразд.
Але він ніяк не хотів говорити.
Всі родичі, лікарі, з якими вони консультувалися, були переконані, що малюк міг говорити, якби тільки захотів.
Він же мовчав.
Він, звичайно, плакав, але з часом це минулося. Здавалося, дитина готує себе до того, аби прийняти життя з усіма його прикрощами, як стоїк, може, навіть, як філософ.
Хлопчик не мав відхилень у розумовому розвитку. Він навчився сам собі давати раду: одягатися, їсти, бавитися. Це була справді життєрадісна, кмітлива, цікава дитина.
Тим часом вся родина непокоїться, всіх турбував стан хлопчика. Заможні батьки звернулися до послуг фахівців, але це не допомогло. Малюка заохочували, силували, навіть карали, прагнучи витягти з нього хоч звук, але марно. Він терпляче сприймав будь-яке поводження з собою і далі жив своїм безмовним життям.
Він бавився тими самими іграшками, що й діти його віку. Працював, їв, спав, мав свої уподобання, улюблені заняття, не цурався мандрівок з родиною, і в сім років з нього вже був добрий, кмітливий, привітний хлопчина, гордість сім’ї і водночас її розпач.
Він залишався німим.
Попри свою безмовність, хлопчик ніколи не втрачав контакту з оточенням. Він завжди розумів, чого від нього хотіли. Його аж ніяк не можна було вважати за глухого. За допомогою тестів у нього виявили виняткову чутливість до звуків. Коли одного разу равлик виліз уночі з акваріума і впав на заслану килимом підлогу, хлопчик почув звук падіння і прийшов равликові на допомогу. Він любив слухати пташиний спів, музичні радіопередачі, сімейні балачки. Навіть більше: він чув звуки, яких не чули інші члени родини, а ось сам не подавав голосу. Підрісши, хлопчик навчився розуміти не тільки те, чого хотіли від нього інші, — він навчився виказувати свої бажання, хоч і не за допомогою мови.
Ще з двох років у нього з’явилася звичка водити на папері олівцем. Пізніше він став користуватися крейдою, а також ручкою та чорнилом. Спершу це були звичайні дитячі карлючки, що їх виводять діти, отримавши папір та олівець.
Пізніше у нього виробилося доволі систематизоване написання знаків, котрі хоч і видозмінювалися щодня, але все ж мали певну усталеність і незаперечну послідовність.
— Та це ж письмо! — вигукнув фахівець, що приїхав за тисячу миль подивитися на дитину. — Це письмо, і дитина силкується спілкуватися зі світом.
Це все, що він міг сказати. Зрештою, всі бачили, що це письмо. Бо чим же ще це могло бути? Але що за письмо? І що воно означає? Навіть коли родичі за рухами хлопця довідувалися, що окремі його знаки передавали, скажімо, бажання поласувати виноградом під час сніданку, то чи легше їм від цього ставало?
Фахівець вів далі:
— Дитина знає те, що вона хоче висловити, і висловлює це по-своєму. Знаки, якими вона користується, не схожі на жоден відомий нам різновид письма. Якби хтось взявся вивчити ці знаки, то хлопець міг би з ним спілкуватися. Ваша родина достатньо заможна, щоб найняти кількох освічених людей, які б вивчили ці знаки. Якби він походив з бідної родини, то закінчив би свою освіту в школі для розумово відсталих. Держава, певна річ, не взяла б на себе турботу про нього.
