Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 - Іванина Василь (книги онлайн без регистрации TXT) 📗
Земля!
Біль у коліні не вщухав, і я спробував змінити позу. Хотів перевернутися, але не міг. Сили зрадили мене, я не спромігся звестися на ноги. Тоді поворушив ушкодженою ногою, уперся руками в дно плота, трохи піднявся й знову впав, цього разу горілиць, спершись головою об борт. Займався світанок, тепер я це бачив напевне. Поглянув на годинник. Той показував четверту годину ранку. О цій порі я завжди вдивлявся в обрій. Але тепер втратив надію побачити землю.
Небо стало блакитнішати, і я втупився в обрій. Довкола виднілася лише вода, зелена й спокійна. Та прямо по курсу плота у світанковій імлі я угледів довгу густу тінь. Під прозорим небом виднілися обриси пальм.
Це розлютило мене. Напередодні мені привиділося, ніби я в Мобілі на якомусь святі. Потім побачив велетенську жовту черепаху, а вночі побував у власному домі в Боготі, у гімназії і в гурті своїх друзів з есмінця. І от тепер я уздрів землю. Якби побачив таке видиво на чотири-п’ять днів раніше, я збожеволів би від радості. Послав би до дідька пліт і кинувся б у воду, щоб швидше дістатися берега.
Але тепер був у такому стані, що побоювався нових галюцинацій. Бачив пальми надто виразно, щоб повірити, ніби вони існують насправді. До того ж не міг визначити відстань до них. Часом здавалося, буцімто вони зовсім близько від плота. Згодом я влрішив, що до них два-три кілометри. Я не відчував ніякої радості. І мені ще сильніше захотілося вмерти, перш ніж спливу з розуму через ці галюцинації. Я знову задивився в небо — високе, безхмарне, ясно-синє.
Близько п’ятої години помітив на обрії відблиски сонця. Досі я боявся ночі, тепер сонце нового дня здавалося мені ворогом. Великим безжальним ворогом, який з’явився, аби вп’ястися в мою вкриту виразками шкіру і морити мене голодом та спрагою. Я проклинав сонце. Проклинав день. Проклинав свою долю, що змусила мене пережити дев’ять діб у відкритому морі замість того, щоб вбити голодом або віддати на поживу акулам.
Тіло моє знову зомліло, і я пошукав на дні плота уламок весла, щоб притулитися до нього. Мені ніколи не вдавалося заснути на твердій подушці. А проте зараз я нетерпляче шукав недогризену акулою палицю, щоб підкласти її під голову.
Весло було на дні, прив’язане до настилу. Я відв’язав його. Надійно закріпив за своєю стражденною спиною, тепер моя голова височіла над бортом. І на тлі червоного сонця, що сходило над морем, виразно побачив довгий зелений контур берега.
Була п’ята година. Ранок видався напрочуд ясний. Тепер я анітрохи не сумнівався, що переді мною справжня земля. Всі радощі, які оживали і згасали в мені за ці дні, коли бачив літаки, корабельні вогні, чайок і змінений колір води, зненацька ожили знов, щойно я уздрів землю.
Якби я з’їв яєчню з двох яєць, порцію м’яса й шматок хліба і запив це чашкою кави з молоком — саме таким був сніданок есмінця, — то й тоді, мабуть, не відчував би в собі стільки сили, як в ту мить, коли упевнився, що переді мною справжня земля. Я скочив на ноги. Прямо по курсу побачив обриси берега і пальми. Я не бачив вогнів. Але праворуч, кілометрів за десять, перші сонячні промені освітлювали металевим сяйвом рифи. Не тямлячи себе від щастя, я схопив уламок весла й спробував направити пліт прямо до берега.
Підрахував, що до берега два кілометри. Мої руки були зранені, кожний порух озивався болем у спині. Та не для того я змагався протягом дев’яти днів — ні, вже десяти, — щоб здатися тепер, коли побачив землю. Я вкрився потом. Холодний вранішній вітер висушив піт, проймаючи: мене до кісток, а я ні на мить не переставав гребти.
І все-таки де земля?
Хіба це весло для такого плота? Уламок палиці. Я не міг навіть зміряти ним глибину. В перші хвилини, збуджений, я відчув дивний приплив сил і просунувся трохи вперед. Та швидко втомився, підняв на мить весло, спостерігаючи буйну рослинність, що постала перед моїми очима, і помітив, що течія жене мій пліт паралельно берега до рифів..
Я шкодував за моїми веслами. Знав, що одного з них, але цілого, не пошкодженого акулою, було б досить, щоб справитися з течією. В якусь хвилину подумав, що міг би спокійно дочекатися, коли пліт дістанеться рифів. Ті виблискували в перших сонячних променях, наче гора металевих голок. На щастя, я вже давно зневірився в тому, що ступлю колись на суходіл, і не сподівався доплисти до рифів. Опісля дізнався, що то були підводні скелі в Пунта-Карібана і я розбився б об них, якби скорився течії.
Я спробував зважити свої сили. До берега мусив проплисти два кілометри. Звичайно я долав два кілометри менш ніж за годину. Але тепер не знав, як довго зможу протриматися на воді після десятиденного голодування, адже за цей час мені вдалося з’їсти лише шматок риби й корінь, до того ж тіло вкрили пухирі і нестерпно боліло ушкоджене коліно. Але це був мій останній шанс. Я не мав часу на роздуми. Не встиг навіть подумати про акул. Випустив з рук весло, заплющив очі й кинувся у воду.
Холодна вода додала мені сили. Опинившись на поверхні моря, я випустив з очей берег. І одразу припустився двох помилок: не скинув сорочки і не закріпив черевиків. Я намагався не піти на дно. Передусім мусив подбати про це, а вже опісля плисти. Я скинув сорочку й міцно обмотав навколо пояса. Потім затягнув поворозки на черевиках. І поплив. Спершу відчайдушно, далі спокійніше; з кожним помахом руки сили мої танули, а земля зникла з очей.
Не проплив і п’яти метрів, коли відчув, що порвався ланцюжок з образком святої Кармен. Я спинився. Упіймав його, коли той уже занурювався в зелену збурену воду. Не маючи часу сховати медальйон до кишені, міцно затиснув його між зубами й знову поплив.
Відчув, що сили мої вичерпалися, і все ще не бачив землі. Мене пойняв жах: може, й справді це була лише галюцинація. У холодній воді я почувався бадьоріше і знову опанував себе, продовжуючи плисти до оманливого берега. Подолав уже значну відстань. Повернутися й відшукати пліт було неможливо.
Розділ 12
Повернення до життя на химерній землі
У відчаї я плив іще п’ятнадцять хвилин і лише тоді побачив землю. До неї залишалося ще більше кілометра. Але тепер я вже остаточно впевнився, що це не міраж. Сонце золотило крони пальм. На березі не засвітилося жодного вогника. З моря не видно було ніякого селища або хоча б будиночка. Та це була земля.
Я втомився, проте знав, що допливу. Тепер я вірив у це й намагався стримати радість, щоб не втратити самоконтроль. Половину свого життя я провів у воді, але того ранку вперше по-справжньому зрозумів і оцінив, як важливо вміти добре плавати. Вибиваючись із сил, я плив до берега. І дедалі виразніше бачив контури пальм.
Сонце визирнуло в ту мить, коли я вже був подумав, що зможу дістати ногами дна. Спробував, але глибина ще не давала можливості цього зробити. Мабуть, я плив не навпроти пляжу, а трохи збоку. Глибина була відчутна навіть досить близько від берега, і я мусив плисти. Не знаю, скільки часу це тривало. Знаю лише, що в міру того, як я наближався до берега, сонце дедалі дужче палахкотіло над моєю головою, але цього разу не обпікало шкіри, а спонукало активніше рухатися. Пропливши кілька метрів, я подумав, що крижана вода може зсудомити тіло. Проте швидко зігрівся. Вода вже не здавалася такою холодною, я плив знесилений, мов у тумані, але сповнений запалу й віри, сильніших за спрагу та голод.
Я вже добре розрізняв густу рослинність у ласкавих променях вранішнього сонця, коли вдруге спробував намацати дно. Ось вона, земля, під моїми ногами. Це незвичайне відчуття, коли після десятиденного плавання у відкритому морі торкаєшся ногами землі.
А проте я швидко збагнув, що на цьому мої прикрості не скінчилися. В мене станули всі сили. Я не міг втриматися на ногах. Відринувши від берега, хвилі тягнули мене назад, у відкрите море. В зубах я стискав образок святої Кармен. Одяг, черевики на каучуковій підошві обважніли. Але й за таких жахливих обставин я не втратив соромливості. Гадав, що через кілька хвилин можу когось зустріти. І, хоч мало не знепритомнів, продовжував опиратися хвилям, не скидаючи одягу, який заважав рухатися.
