Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89 - Кашуба Володимир (книги бесплатно без онлайн .txt) 📗

“Ах!..” — почулося в гурті, і стрункий чорноокий іппівець знепритомнів, двоє підхопили його під руки, розстебнули сорочку й жахнулися — це була жінка, під лівою груддю якої недавнім тавром запеклося страшне й ненависне слово: Венера. “Венера…” — прошепотів один із двох, не відводячи очей від ніжних пругких грудей, та імператор не зауважив шепоту, його зауважив Яіре, хотів вже було підійти й дізнатися, що там, але не встиг, бо Вонад вдесяте зайшовся гнівом: “Смерть Юпітеру!”

Нілат млявим рухом десниці закликав усіх до уваги, зиркнувши на лаву, геть заставлену барвистими вазонами. Одного уже не було — квітка Юпітера відцвіла, згасла; природа мудра — імператор мудріший. Для того щоб творити всесвітній суд, не варто на лаву підсудних саджати злочинців, нехай їхні квіти згасають — череп’я вазонів не схилить до милосердя, не розворушить пам’ять, а гарно Юпітер цвів, як троянда… Нілат посміхнувся, за ним Яіре і Вонад, і всі посміхпулись, аякже, щира, невимушена посмішка імператора — дзеркало закону, інше дзеркало знаходилось у катівні, куди вже три тижні приводили Оравраша, студента із Землі, де сміялися й усміхалися просто так — з доброго дива, як говорила баба Марта, а ще говорила, що слово — це усмішка бога, бо німі та без’язикі — од лукавого, він із людей знущається як ніхто, а чим вони завинили, нещасні. А таки немає бога, крім совісті, журно зітхала, дивуючи Кузьму непослідовністю у міркуваннях, вік прожила й не навчилась…

…Та ще до того, як посміхнувся Нілат, щаслива усмішка осяяла уста двох іппівців, на руках у яких лежала жінка зі страшним, ненависним словом, витавруваним під лівою груддю…

“Також встановлено, — декламував Нілат, — що Венера — потенціал озброєності 0,96 — відома також як Афродіта, Кіпріда, Пафія. Пафоська богиня, Кіферея, Цітера, Уранія, а ще — Медицейська, Таврійська, Мілоська… — Яіре несподівано виструнчився. Вонад, не готовий до цього, тільки мгикнув та тусонув брата ліктем під бік: “Ти чого?..” — та Яіре не відповів, з ним таке вперше, імператор не встиг подумати, а він, лакей Яіре, почув його внутрішній шепіт: “Венера…” Шепіт імператора дорожчий від слова, сказаного імператором для всіх… — …Венера, — декламував Нілат далі, — використовуючи відомі нам пережитки минулого, позбавляла волі й глузду багатьох несвідомих, сіючи хіть і жагу, внаслідок чого мораль та інформатпка ІПП зазнали певних збитків. Спізнавшись з Гермесом і народивши Гермафродита, Венера зробилася таємною супутницею внутрішньої еміграції, мета якої розпуста під прапором любові. Хто любить Венеру, той не любить імперії! Смерть Венері!”

— Смерть Венері! — гукнули всі дружно, бо дружно любили імператора ще до того, як полюбили Венеру, хоч більшість ніяк не могла утямить: і що в ній, Венері, такого?

А нічогісінько, правда, нічого такого… Хіба що великий клопіт та страх перед хворобами і перверсіями, гермафродитами й дебілами, які можуть звести нанівець піклування імператора про їхнє процвітання;

Пучок плазмової есенції досягнув Венери, згасла іще одна квітка на лаві підсудних.

Природа мудра — імператор мудріший!

За день до суду лакей Волото прийшов до Кузьми. Представився давнім другом Землі, згадав Чорне море і Ніагарський водоспад — перлини всесвітньої гармонії, звісно, він може помилятися, але Землі бракує стабільної політичної системи для того, щоб наблизитись до рівня розвитку ІПП, крім того, ваша тиранія відмовляється від контактів з нами, замикається, герметизується, відчужується, загниває зсередини, втрачає еволюційну перспективу.

— Я не політик, — відповів Кузьма стримано, відчувши, як холоне потилиця під гострими зирками нового делікатного ката, точніше, двох, бо Вотоло сидів обличчям до дзеркала й дивився на нього втомлено й наче байдуже, але ж той погляд із дзеркала… гострий і жалючий, погляд надто організованого інтелекту, погляд-програма — не те що Вонадове кліпання… — Я не політик, — повторив Кузьма по паузі, проте Вотоло мовчав.

…нещодавно імператор дозволив побачення з батьком, колишнім учасником руху за справедливість — звичайним учасником звичайного руху, доки Нілат не прийшов до влади, не проголосив себе імператором, а він, лакей Вотоло, не підписав декрет про припинення усіляких рухів, крім руху за процвітання ІПП. Згідно з декретом, “справедливці” мали б поголити бороди, тобто очиститись од скверни минулого. Батько не поголив, і люди Яіре і Вонада переселили його у підвали Інституту держави і права, в одну із шикарних келій, стіни якої розмальовані сценами із життя одалісок, а вгорі, не згасаючи, світить електросонце у кільканадцять кіловат. Батько, удертий і несучасннй, одвернувся од сина, та Вотоло помітив, що борода вже спадала йому до колін. “Та ви гляньте на себе, що це за знак свободи й справедливості, скоро ходити не зможете…” — мав на увазі бороду, а “ходити” — зірвалося з язика механічно, сам знав, що не дуже находишся в камері-келії для політичних. “Я не політик, сину, — глухо, самою спиною, відповів батько, не сподіваючись, очевидно, що син його зрозуміє, та, зрештою, на розуміння ніхто з них і не розраховував. — Я — рядовий учитель гімназії і хочу померти учителем, а не попом-розстригою”. Ось вона, логіка всіх невдах — твердити після поразки, що буцімто нро перемогу й не мріяли, просто боролись, бо щось там свербіло. “Померти вчителем…” Боже, кого і чого? Вотоло глибоко вдихнув і сказав:

— І я не був політиком у вашому віці, юначе, а от… довелося. В ім’я миру і процвітання… А ваші захисні кордони, ваші оборонні ініціативи на межі допустимого розцінюються нами, як безпосередня підготовка до воєнних дій, і ви розумієте, чим це може закінчитись, тим більше, ваш переліт доводить можливість першого удару, до цього ми з жалем спостерігали, лише спостерігали, як Земля втрачає еволюційну перспективу, нині ж… — Вотоло підвівся, палив у склянку води, але не випив, зі скляною в руках провадив далі: — Невже ви ніколи не думали про це? — Надпив ковток. — Подумайте. І зробіться політиком. На одну мить. На мить, від якої залежить багато, якщо не все. У Кузьми пересохло в роті. Він ні про що таке не думав. Цей переліт — щаслива випадковість, просто збіг обставин, науковий експеримент:.. Який удар, навіщо? Мимоволі озирнувся і зустрівся поглядом з Вотоло, дещо сумним і втомленим, не подвоєним дзеркалом, майже батьківським: так дивився на нього батько, коли Кузьма, приїхавши на канікули, розповідав про інститут, чому їх там вчать і чим вони взагалі займаються.

…Сиділи на березі ставка, ловили карасів і мружилися від нещадного липневого сонця. “Так ще ніколи не пекло”, — сказав батько й подивився на нього сумно і втомлено, може, тому що давно на пенсії. Кузьма в нього пізній — начулись тоді із матір’ю, люди, як мухи, і жалять легенько, і мруть так само… А вже як зібрали вудки, батько, прикурюючи, запитав:

— А як вас до людського приучають?

— Та я ж вам розказував, тату, хіба не чули?

— Чого б то — чув, аби не чув, не спитав би…

— Тоді про що ви? — перепитав Кузьма, відчуваючи незручність і непевність, звикся з тим, що все схоплював на льоту, а тут, в батька, видно, своя система координат.

Батько розважно затягнувся “Примою”, моачаз.

Пішли крем’янистою стежкою вгору. Під вікнами в баби Марти в’язалась калана — бабина хата прямо на став дивиться, аж у воду зазирає. Кудлатий Розум (Кузьма назвав, сміючись) впізнав їх і радісно гавкнув з-за ріденької огорожі, припав на передні лапи, а тоді заскімлив. Пройшли мимо. Пішли далі. Кузьма дратувався батьковим запитанням, а ще ж упіймав колючку, сів на обніжок, щоб витягти її. Промчала бричка голови колгоспу, і незнайома жінка гукнула: “Що, притомився, столичний? Беріть його, діду Іване, та несіть до баби, хай молочком одпоює, ха-ха-ха…” — видно, з недавніх, понаїжджало нині в колгосп хтозна-звідки. Кузьма надів сандалі, пошкандибав, іще дужче дратуючись: колючка засіла глибоко, прийде додому, розпарить ногу — сама вийде.

Набагато глибше, аж хтозна й де, пекло і кололо оте: “А як вас до людського приучають?” А так і привчають, хотілося крикнуть, як ви привчаєте, скажуть і не зав’яжуть. Батько зав’язав у хаті ще одним запитанням: “А чого бабу Марту не одвідав, ішли ж мимо? Два дні в селі, так пі…”