Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90 - Михайленко Анатолій (книги онлайн полные версии TXT) 📗
Люди покинули Командори — могутні океанські вітри й підземні громи владарюють на островах.
На найдальшому березі країни господарюють прикордонники та рибалки.
…Ми виїхали за місто. Незабаром пристойна, а для Камчатки просто-таки чудова асфальтова дорога злякано відскочила вбік і сховалась у заростях тайги. Наш гід — відповідальний редактор газети “Пограничник Северо-Востока” Микола Шаповаленко (родом з Недригайлова Сумської області) заперечно похитав головою: ні, це ще не застава. Застави тут поза кущами не ховаються й не маскуються. Часто обіч дороги можна побачити військові містечка, танки. В бухті — військові кораблі впереміж із цивільними. Коли, перебуваючи на одному з них, я спитав, чи можна фотографувати, супроводжуючий “кавторанг” стенув плечима: що хочете і скільки хочете. І багатозначно поглянув у небо: кому треба, звідти все давним-давно сфотографовано. Гласність прийшла й за високі зелені паркани: Владивосток став відкритим містом, у Севастополі гостять американські військові кораблі.
Так от, дорога, що злякано відскочила й заплуталась у чагарниках, веде не до військового об’єкту. Свого часу на півострові з великого розуму вирішили спорудити атомну електростанцію. Був здоровий глузд? Аніскільки. За тих часів усі тільки згідливо підтакували: “Ну як же на краю землі Радянської та без атомної станції!”. На щастя, прийшли інші часи, схаменулись. А що починали АЕС із прокладання дороги, то в асфальтівку встигли закопати мільйони. Новісінька дорога нікуди не вела, кінчалася серед чагарників. А щоб хоч якось виправдати закопані гроші, вирішили в кінці її відкрити… міський цвинтар.
Чи не прозорий натяк на можливий результат нашого загравання з атомом?..
Дорога тим часом запетляла. Звичайно ж, як і кожну дорогу на всіх обширах Сибіру, її лагодили латками мало не через кілометр, щоб наступного літа лагодити проміжки між цими латками. На об’їздах здіймалась така курява, що Вілючика в білому легкому кашне не було видно. Хіба вигадаєш яке ліпше маскування для військових об’єктів, ніж наші дороги?..
Застава імені Гаврила Кирдищева… На краєчку землі Радянської.
Ми довго рвемо передніми й задніми колесами газика-всюдихода чорний, мов перепалений, вулканічний пісок; машина захлинається, суне вже не передом, а боком, лишаючи глибокий, ніби від плуга, чорний слід. У віконечко я вже бачу його — Великий Тихий океан, але ще не можу привітатися з ним, окропитись його священною водою. Ще трішки! Ще метрів сто — і ми нарешті поручкаємось. Розумію, що завдаю клопоту хлопцям із застави, але не можу, підступивши так близько до океану, не зійти на його берег. Здалека, з незбагненної оглушливої далечини, несе він запінені гори води й кидає їх на берег. “Нумо, ще додай газу”, — подумки заохочую молоденького шофера в плямистому маскувальному комбінезоні. Шаповаленко мовчить замислившись. Може, згадує свій тихий, мальовничий Недригайлів, неподалік якого ми скоро опинимось, а він залишиться тут? Олег Коротков, молодий політпрацівник застави, аж подався вперед, подумки підпрягаючи до кінських сил і свою, людську, та марно. Прикордонний наряд крокує чорною смугою вулканічного піску. Біля нас зупиняється, сержант діловито запитує, чи не потрібна допомога, але Коротков, змахнувши рукою, з дитинною образою вперто стуляє губи.
Ліворуч, у пробитому в піску прямовисному річищі, піниться ріка, також спішить до океану.
— Буває, — мовить Шаповаленко, — Тихий так розгуляється, що й оцю річку завертає назад, засипає русло, й їй доводиться пробивати нове.
Всюдихід долає струмок, який, зневірившись у силі ріки, задерикувато відскочив пробивати собі шлях самотужки. На підйомі газик довго й безнадійно перемелює пісок, аж доки сідає на задню вісь.
Ми вибираємося з машини. Я нікого не кличу за собою, йду сам: грізний і могутній океан пвруч, він манить, зачаровує своєю неприборканою силою і величчю. Водій звично заходжується з лопатою біля коліс, знаходить кілька струхлявілих, викинутих океаном — після корабельної катастрофи? — дощок, засовує їх під колеса.
А океан клекоче, мов невгамовне велетенське горно, перемелюючи воду й пісок, кораблі й людські долі.
Грузнучи в чорному піску, — з горна вулкана? — йду берегом до ажурного скелета, що напівзаглиблений видніється у воді. Обриси його нагадують судно. Мене наздоганяє Коротков, показує очима на скелет: “Відслужив: і рибалкам, і нам за мішень правив…”
Йдемо берегом, хвиля раз по раз злизує наші сліди із чорною піною відкочується назад.
Ну от: побачив, надихався вітром, що примчав із запаморочливої далини, ось ще поручкаюсь з океаном — та й по всьому. Нахилившись назустріч хвилі, я ловлю в долоні її холодні бризки. Хвилі сердяться, відганяють мене, а я намагаюсь наздогнати бодай одну, коли вона знесилено відступає, та ноги грузнуть у піску.
Певне, океанові набридло моє загравання, бо нова хвиля, сердито сопучи, погналась за мною; я втікаю, пісок під ногами осувається й зносить назад, і перш ніж стурбований Шаповаленко встиг подати руку, запінена вода накрила мене.
От і окропився.
Нас знову обігнав прикордонний наряд: сержант, поглянувши на мене, стримано спитав, чи не потрібна допомога, я заперечливо похитав головою.
Тим часом водій випхав нашого не такого уже й всюдихода-газика, і ми проорали в піску ще одну чорну борозну — до застави.
На галяві біля застави паслась корова. І такою несподіваною вона тут видалась, що я навіть не зразу завважив у неї на спині якийсь напис, а поряд маленького солдата в такій самій, як у всіх, плямистій формі й кашкеті-“афганці” з лозинкою в руці. Корова мирно паслась, а маленький солдатик замріяно дивився в бік океану й цвьохкав лозинкою.
Ми ще довго петляли розбитим путівцем, то пірнаючи в чагарники, то вибираючись на галяву, доки дісталися до застави. А там, біля воріт, на нас чекав уже той самий солдатик.
— Дениско вже тут, — весело привітав його Коротков. — Навпрошки нас випередив.
Солдатик узяв під козирок, пропускаючи у ворота машину, — його дитяче личко промінилося.
— Де ж твоя Гупі? — спитав Коротков.
— Там, — махнув Дениско в бік океану. — Не загубиться.
— Син командира застави… — пояснив Шаповаленко. — Всі стежки вивчив не гірше за будь-якого прикордонника.
— Не нудиться без друзів?
— У п’ятирічного Дениска друзі — весь особовий склад, йому відповідальне завдання доручили: пасти Гупі. Щоправда, — Шаповаленко стишив голос, — іноді корова “уникає” контролю, доводиться з вертольота шукати. Для того й номер на спині фарбою написали.
Обідали в затишній солдатській їдальні. Парувало в чашках щойно видоєне дружиною командира застави Патрушева молоко, смачно пахли млинці — для гостей старалися. Я не міг не похвалити, і тут же здригнувся від голосу Юрія Патрушева:
— Михайленко, принесіть ще!
Доки я оговтався, худорлявий, високий солдату білому халаті, з-під якого визирало сіре галіфе, приніс ще одну порцію млинців.
— Може, родич? — спитав у нього. — Звідки родом? Рядовий Михайленко чітко відповів:
— З села Есаулово Красноярського краю.
На жаль, не знаю там родичів… Хоча все може бути. У діда, батькового тата, було п’ятнадцятеро дітей. Не всі вижили, косили їх тиф і віспа, війни й голод, закидали їх колективізація та розкуркулення то на Поволжя, то в Середню Азію, може, якесь загублене зернятко аж в Сибір залетіло. Зрештою, тут, на найдальшому березі Вітчизни, спорідненість відчувається по-особливому, і не так кревна, як приналежністю до великого спільного дому — нашого Союзу. Звідси село з вербами й замріяною тихоплинною річечкою чи гамірливе багатолюдне місто ввижаються маленькою цяточкою на великих обширах країни, і ти — відповідальний не лише за неї, а й за всю нашу землю. Найперший командир застави, молодший лейтенант Гаврило Кирдищев, за національністю був білорусом. Свій подвиг, за який посмертно йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу, здійснив на литовській землі, а сьогодні на тихоокеанській заставі, що носить його ім’я, бережуть кордони країни росіяни, українці, білоруси, грузини, узбеки…
