Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85 - Кравчук Петро (бесплатная библиотека электронных книг TXT) 📗
8
Радист Джо Паркер дрімав у кутку стернової рубки біля виходу на палубу, скидаючись при найменшому сторонньому звуку. І який дурень це придумав — наглядати за цими людьми, що роблять свою буденну роботу і, судячи з усього, не збираються чинити опір.
Ні, це ідіотизм — вісьмом підводникам “найнятися” в охоронники й година за годиною пильнувати чужих рибалок на чужому судні.
Зовні між прибульцями і господарями було спокійно, вісім автоматних цівок — аргумент неабиякий, але спробуй-но відгадай, як оті рибалки поведуться наступної хвилини. Тому Джо Паркер, тримаючи автомат напоготові, будь-що старався не заснути, насилу роздираючи повіки, що раз по раз злипалися.
Що надумав Ентоні Крейслер? І чи довго вони так протримаються? Тиждень, два? Куди він прямує? Усе це якась дивовижа, схожа на авантюру, а найбільше — на злочин. Він зібрав їх, вісьмох чоловік, і сказав ще там, під водою, у шлюзовій камері пошкодженого супермисливця, що має наказ не розкривати приналежності й місцеперебування човна, але мусить за всяку ціну дістатися до якого-небудь міжнародного аеропорту. Трапився випадок: за них зачепився незнайомий риболовний траулер, отже, вони й скористаються ним та аварійним батискафом.
І ось вони на борту чужого судна, де Крейслер пішов з ним у рубку радиста й поцікавився:
— Ви знаєте, як це влаштовано, Паркер? — і показав на передавач.
Джо Паркер скептично всміхнувся:
— Нема нічого простішого.
— Будете пильнувати, щоб ніхто не міг звідси вийти на зв’язок. Відповідаєте головою. Ефір час від часу прослуховуйте й доповідайте, що робиться довкола.
В ефірі зрідка лунали переговори й виклики поблизьких суден, проте на горизонті їх не було видно, через якийсь час інтенсивно почали викликати на зв’язок великий морозильний риболовний траулер, а він не відповідав, і тоді Джо Паркер зрозумів: це викликають борт судна, яке вони так безцеремонно захопили. Минулої доби близько дев’ятої ранку неподалік заволав про допомогу транспорт з бавовною, на якому спалахнула пожежа, але вони не зійшли з курсу. А ввечері того ж дня крізь перешкоди в ефірі прорвалися позивні невідомого суховантажу, з якого на далеку материкову станцію доповідали про успішне завершення надзвичайної місії каравану Міжнародної Згоди, який ліквідував наслідки торпедного нападу, виконав завдання і ліг на зворотний курс.
— Треба побалакати, чіф… — нарешті порушує мовчанку Джо Паркер, звертаючись до Гуртового, що стояв на капітанському містку.
— Я не старпом.
— А хто ти?
— Другий помічник капітана Георгій Гуртовий.
— Джордж Гуртові? Твоє ім’я схоже на моє… Що там на курсі, Джордж?
— Як наказано: сто десять градусів на південний схід.
— Що таке караван Міжнародної Згоди, Джордж? Ви давно в морі?
Гуртовий насторожено повів оком у куток, де біля виходу на ліве крило капітанського містка, підперши спиною перебірку, сидів чужий радист. Певно ж, що радист, бо зайняв їхню радіорубку й не вилазив звідти. Синювато-смаглі губи його склалися в ледь помітну й навіть привітну усмішку, яка мала заохотити до розмови незнайомого суворо-стриманого моряка.
Паркер присів навпочіпки, поклавши автомат на коліна, певно, вже не тримався на ногах від утоми. Повільно блимаючи почервонілими очима, знизу вгору дивився на Гуртового.
— Вітю… — Гуртовий повернувся до Гаркуші, який стояв біля стерна, — ти зараз підеш у лазарет до Бородіна. Провідаєш, як він там. Я попрошу в цього типа, щоб відпустив тебе. Будь-що знайдеш спосіб…
— Про що ви балакаєте? — насторожився Паркер.
— Про караван Міжнародної Згоди, який тебе цікавить.
— То що воно таке? І взагалі, що зараз діється у світі?
— А хто ви?
— Це не має значення.
— У каравані п’ять кораблів супроводу і суховантаж з п’ятьма атомними бомбами на борту. Хтось напав на них… випустив дві торпеди, дуже пошкодили есмінець, є вбиті й поранені. Суховантаж, на щастя, зачепило лиш поверхово.
Джо Паркер поволі звівся у своєму кутку, обличчя його витягнулось.
— Що це означає? Суховантаж і атомні бомби?
— Джо, мій стерновий хоче провідати пораненого.
— Хай іде, — нетерпеливо відмахнувся охоронник.
— Хлопче… — Гуртовий говорив упівголоса, не дивлячись на Гаркушу. — Слухай мене уважно: в коридорчику біля каюти радиста, на перебірці, невелике засклене віконечко, за ним кнопка сигналу 503, який працює в автоматичному режимі…
— Я пам’ятаю, Георгію Дмитровичу.
— Треба натиснути кнопку, але так, щоб не розбивати скла. Викрутиш два шурупи, натиснеш кнопку і все поставиш на місце. Тільки… будь обережний.
— Я все зроблю, Георгію Дмитровичу.
Те, що він задумав, могло скінчитися погано — насамперед для нього й для цього хлопчини, моряка без року тиждень, що, власне, не тільки моря, життя ще не бачив, а змушений ризикувати. Але інтуїція підказувала Гуртовому: треба діяти. Невідомо, що затіяли ці новоявлені пірати і як вони поведуться далі.
Цілком очевидно поки що одне: без операції Бородін довго не протягне, не витримає подальшого переходу. І це буде перша жертва. Отже, зволікати не можна, зволікання — це смерть.
Гуртовий скосив очі на чорний автомат під руками охоронця, подумав: можна було б, звичайно, вибрати хвилину й прикласти каблук до цього довгобразого обличчя, забрати автомат. Але немає ніякої певності, що й далі все буде тихо. Їх тут іще семеро — зчиниться стрілянина. І тоді тонкі пластикові перебірки в каютах стануть мов решето, а його Ліда з дочкою Оксаною не дочекаються свого штурмана на причалі.
Він глянув на Паркера, який уже нетерпеливився, вимагав дальшої розповіді.
— Про це вже з півроку пишуть газети.
— Я не читаю газет, — байдуже відповів Джо Паркер. — Там усе брехня…
— Ну, це в яких газетах. — Гуртовий з цікавістю приглядався до охоронця, байдужість якого здавалася йому неприродною. — А про міжнародний рух про заборону ядерної зброї, знищення її запасів — ви знаєте?
— Про таке ніколи не домовляться.
— Схоже, починають домовлятися. Місяць тому сформувався караван Міжнародної Згоди. Ідея його проста: показати, що ми, люди, можемо домовитися. Для цієї мирної місії обрано цивільне судно, суховантаж, який узяв на борт п’ять ядерних зарядів, еквівалентних бомбам, скинутим на Хіросіму; не найновішого зразка, не найбільшої вбивчої сили, та головне — сам факт. Держави, що мають ядерну зброю, хоч і не всі, віддали їх для одночасного знешкодження. Суховантаж з інтернаціональною охороною військових кораблів мав доставити ці “іграшки” на безлюдний острів у високих південних широтах океану й там знешкодити їх. — Гуртовий помовчав і після паузи, вже з іншою інтонацією, у якій відбилася гіркота, проказав: — А якийсь негідник напав на них… Про дальшу долю каравану я не знаю.
— Його місія закінчилася успішно, Джордж, — мовив Паркер. — Я чув повідомлення.
Гуртовий рвучко ступив кілька кроків назустріч Паркерові, руки його здійнялись, мов для привітання, але тут же й опустились. Гуртовий лише сказав:
— Ти, здається, непоганий хлопець, Джо. Але чому ти тут?
Віктор Гаркуша піднявся на капітанський місток і стиха доповіз:
— Усе нормально, Георгію Дмитровичу.
Гуртовий зрозумів: Гаркуша зробив усе, що треба. І вже великий морозильний траулер не такий безпомічний, він дає про себе знати, тривожить ефір сигналом біди, ї його незабаром почують. Не можуть не почути й не запеленгувати.
