Флешка-2GB - Іздрик Юрій Романович (серии книг читать онлайн бесплатно полностью TXT) 📗

Annotation

Під цією майже чорною обкладинкою ховається збірка есеїв одного з найконцептуальніших письменників-модерністів сучасної української літератури. Тож якщо четвер для вас не лише один із семи днів тижня — ця книга саме для вас.

* * *

[…] «Флешка» — найпрозоріша книжка найточнішого Іздрика. Вона є підбіркою «есеїв, шкіців та колажів Юрія Іздрика, вперше зібраних під однією обкладинкою» (сама обкладинка теж є бездоганним шкіцом і колажем того ж Іздрика).

Ця підбірка може сприйнятися як довгоочікувана сатисфакція всіма, кому Іздрик здається цікавим і симпатичним, а його проза надто складною. Всі ці тексти писані а замовлення різних видань, тому авторові йшлося передовсім про те, щоби його думки були зрозумілими.

Однак простота викладу ніяк не зашкодила тим якостям його прози, які роблять Іздрика великим письменником, — чутливій спостережливості, парадоксальному мисленню, баченню тенденцій ще у зародку, феноменальному мовотворенню. Реалізм Іздрикової літератури полягає у реалізмі мовних конструкцій. Він розуміє, що проза — це не те, про що говориться, а те, як про щось сказано. […]

Тарас Прохасько

Юрко Іздрик

Розділ перший. Крапки над «Я»

1. Точка зору

2. Точка відліку

3. Point of vision

4. Crack point

5. Критична точка

6. Точка опори

Розділ другий. Поет і йог…

Поет і його ігуана

Поет і його біографія

Поет і його демони

Поет і його проза

Розділ третій. Враховуючи пробіли

Alien vs Predator

F1. Короткий курс

Урок малювання

Теорія відмови

Гра з сірниками

А гулі…

Щоденна вежа

Фісташки безсмертя

Розділ четвертий. Мої території

Готель «Україна»

Лови на лева

Львів: секвенції психозу

Levels of Lviv

Насерединіміста. Топологія deja vu

Станіслав: туга за несправжнім

По коліна в Європі. Моделювання малої батьківщини

Розділ п'ятий. Неформат

Біографія аутисти

Любов:

Без кінця

Свобода дада

Постскрипт

Історія абетки в апокрифі про ягоду

notes

1

comments

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31

32

33

34

35

36

37

38

39

40

41

42

43

44

45

46

47

48

49

50

51

52

53

54

55

56

Юрко Іздрик

Флешка-2GB 

Розділ перший. Крапки над «Я» 

1. Точка зору

У мене немає точки зору. У мене є очі, повіки, зіниці й решта офтальмологічних деталей, але точки зору нема. Я непогано розрізняю літери на стенді окуліста, хвацько складаю їх у слова і речення, я навіть маю певні погляди на літературу. Я взагалі маю погляди. Але не маю точки зору. Мені не вдається вибрати позицію, з якої можна було би бачити світ, як то кажуть, об'єктивно чи бодай суб'єктивно. Хоча ознаки і суб'єкта, й об'єкта у мені десь, мабуть, є. Повинні десь бути. Напевно є.

А точки зору нема.

І це попри те, що я не раз зупинявся на своєму дао, оглядався позад себе, намагаючись зафіксувати поглядом Содом і Гоморру минулого.

Соляні стовпи моїх Йа слугували досконалими штативами для цифрових фотоапаратів, відеокамер і телескопів. Однак опорою для точки зору вони не стали. Чим далі я рухався, тим більше мій зір щораз розфокусовувався, видираючи з плину буття то постать, то піщинку, але жодну з митей я так і не наважився визнати прекрасною. Принаймні так, щоб наказати їй: «Зупинися». Ландшафти стікали патьоками етнографічного живопису. Від інтер'єрів завжди залишалося те саме: вішак у вигляді пальця, фрагмент чужої підлоги і бридко теплі капці з ноги господаря. Обличчя розпливалися в словесних портретах. Від міст зоставалися пентаграми ліній метрополітену. Від країн — скани візових кодів, невидимі для неозброєного ока навіть удень.

Соляні стовпи, звісно, не найкраща опора для сталої точки зору. Дехто з метою, як то кажуть, щастя і стабільного кругозору встановлює собі за життя монументи. Але що можна побачити, видершись на плечі власному монументові? Якусь зашмаркану друкарку, якусь підозрілу фангрупу готичного вигляду, кілька візиток, тисячі есемесок, гігабайт фотографій, що там іще? От і припадає пилом цейсівська оптика, вийнята з футлярів років двадцять тому, а так і забута на шафі в кабінеті другого літредактора.

Може, вся справа в тому, що нікому не вдається по-справжньому зупинитися. Нехай навіть з утоми, з нудьги, знічев'я. Нехай навіть із раптового зрозуміння абсурдності руху як такого. Ідіотичності невпинного плину часу, місць, кулінарії, автобусних компостерів. Зупинитися, нехай і з відвислою щелепою, заслиненим підборіддям і каламутним поглядом імбецила-ветерана. Викинути ветеранське посвідчення, засмальцьований нотатник і перетерміновану пачку вологих серветок. Витерти піт рукавом. Натиснути пальцями на повіки. Протерти очі. Полічити до одного. І згадати все. Остовпіти. Щойно тоді з нерухомої позиції окинути поглядом, як то кажуть, горизонт чи, як подейкують, ойкумену. Та все намарно. Навіть на зупинках зупинитися не дають, дихаючи в спину, транспортні конкуренти. Навіть у парках і на паркінґах зупинки платні, короткочасні, небажані. Навіть легальні гасла STOP обіцяють не зупинку, а контрольовані в'їзд-виїзд. Навіть реклами «Останнього спочинку» гарантують не кінцеве пристановище, а тільки якісне упакування для переселенця на той світ. Та ще гори поминальних вінків, які є зовсім не ритуальними аксесуарами, як заведено думати, а декорованим свідченням легальності міґрації покійника.

Рух, як то кажуть, життя, зупинки, подейкують, у будні не функціонують. Коротше, стати статичним не вдається нікому.

Може, моя точка зору тримається на якомусь надувному матраці посеред гігантської калюжі, й усе, що може запропонувати така перспектива, — невпинне погойдування небокраю, цієї уявної лінії, яка, попри те, що є видимою, залишається цілковитою видимістю, себто фікцією, і аж ніяк не може слугувати ниткою розмови, ниттю Аріадни, стьожкою вервиці, бла-бла-бла.

Мабуть, людям, які мають точку зору, з цієї точки зору здається, що відсутність точки зору неможлива. Що навіть забутий в океані на надувному матраці невиліковний громадянин світу мусить мати власну точку зору, поки його зір здатний розрізняти світло і морок, насіння і лушпиння, воду й вино.

Хоча, якщо по суті, то кожне око, і праве, і ліве, має свою точку зору, власне, око її лишень і має, оту точку, точку однини. Однак, маючи точку зору, око не має жодної потреби її оприлюднювати, а тому людина, власниця двох очей, здезорієнтована стереоскопією власного бачення, і тут уже ні соляні стовпи, ні подіуми, ні монументи, ані цейсівська оптика, забута років двадцять тому на шафі, не допоможуть.

«А як же ти?…» — запитують мене. «А ніяк», — відповідаю. Хоч міг би й не відповідати. Адже в мене немає… І далі за текстом. Однак я не повторююся в безглуздих запереченнях, якщо хто таке подумав. Адже я, як кажуть, письменник. І, як подейкують, митець. А кожен митець — лише передавач. Медіатор. Аякже, я — передавач. І навіть знаю який. «Сіменс і Гальске» (А.О.Р.Е.З.) № 1332. Застаріла модель. 1913-го, чи що, року. Водозахисне виконання. Термостійкий. Вибухо- й екологічно безпечний. Передавач азбуки Морзе.

Звичайно, в мене є власна точка зору. І навіть не одна. Зазвичай я подаю в сигналі три точки. Чи то пак, три крапки. Потім — три тире. Згодом знову три крапки. Я сигналізую. Я сигналізую. Я. Сигналізую. Крапка.