Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика - Москалець Костянтин (читать книги онлайн бесплатно полные версии TXT) 📗
Дивлячись на проблему функціональності художньої прози з іншого ракурсу, ми помітимо ще один малопривабливий і дискусійний аспект: анахронічність та вторинність того, що все-таки друкується, купується і читається. Або ж це будуть громіздкі і зумисною затемненістю та ненавмисною аморфністю майже нечиткі тексти В'ячеслава Медведя; або ж хворобливо балакучі романи Євгена Пашковського, котрий розтягує те, що має сказати, зокрема в «Осені для ангела», на півтисячі сторінок циклопічних періодів — ніби хтось їх подужає прочитати; може статися, що завдяки голосній рекламі та саморекламі ми спокусимося романами Юрія Андруховича, пам'ятаючи його блискучі армійські оповідання, приголомшливий фільм «Кисневе голодування» за їхніми мотивами та вибухові «Рекреації» — і розчаруємося, спіткавши манірну легковажність підстаркуватого ловеласа, який ніяк не може розпрощатися зі стилізаторськими позами і міметичними жестами давноминулої юності; не виключено, що ми зустрінемося з невправними геніями Олесем Ульяненком і Галиною Пагутяк, які не можуть упоратися з навалою чудового матеріалу, досвіду та уяви, структурувати й відтворити його як текст, у чому, між іншим, і полягало досі формальне завдання письменника; та сама безвідповідальна недбалість, загіпнотизованість необробленим матеріалом властива і Юрієві Винничуку, і Василеві Ґабору, і Василеві Врублевському… А з іншого боку, сутикнувшись із технічно майже бездоганними речами Іздрика, ми пригадаємо того ж таки Шульца або Ґомбровіча, роман Єшкілєва заговорить до нас дуетом Борхеса й Еко, — і це при тому, що твори згаданих письменників — найкраще, кажуть, найпоказніше з друкованого на сьогодні в Україні.
Певна річ, ніхто не стане вчити цих людей, як треба писати, щоб було файно, хоча брак уважного до нових творів, компетентного й розбудованого літературно-критичного дискурсу є одним з істотних чинників занепаду літературного процесу, поруч із гострою потребою перегляду літературної традиції, з апатичним сприйняттям сучасників, їхнім звуженим горизонтом сподівань і недостатністю об'єктивних умов для створення художнього твору, яку, до речі, відчував іще Флобер, попри те, що він не був українцем і жив у XIX сторіччі. Непридатність попередніх конвенційних форм літератури і способів побутування її в соціумі стала цілком очевидною після двох світових воєн: література виявилася неспроможною осмислити першу або зупинити другу, необов'язковою перед голодомором, репресіями, Голокостом, сотнями мільйонів смертей комуністичного і нацистського режимів; її існування, витрактуване в ідеологічних поняттях, узгоджувалося з існуванням газових камер і ядерним бомбардуванням, примусивши одного з теоретиків франкфуртської школи проголосити тодішню правду вголос: «Після Освенцима неможливо писати вірші». Література більше не створювала ладу, не формувала особистості, не завдавала ні мети, ні сенсу, переставши бути релігією, якою вона була для романтиків, і ставши пересудом, пережитком; вона виявила себе дисфункціональною в нових історичних реаліях, як і вся попередня культурна традиція. Літератури й культури не стало, утворився злам. Тобто вони нібито ще й існували, але як невиліковно хворі, власне, приречені — і відчували себе старими.
Натомість для законсервованих у совдепівському ґетто українських письменників, включно з сьогоднішніми тридцяти-сорокарічними, друга світова війна закінчилася, всупереч законам логіки та лінійного часу, після третьої, «холодної». Коли впав Берлінський мур, а Хрещатиком промарширували колишні вояки УПА, закінчення цієї війни стало доконаним фактом, що здобув діаметрально протилежні трактування: це поразка; це перемога. Хоч би як там було з погляду політики, а для породжувачів і передавачів естетичних, вартісних, світоглядних настанов розпочався найвищий час переоцінки цінностей, настав загальноєвропейський 1945 рік. Закономірно, що осмислення кардинального і для багатьох украй несподіваного історичного виклику відбуватиметься в письменника найвластивішим йому способом образо- і символотворчості; для концепційно найзріліших ця творчість обернеться спробами відсторонення й переосмислення попереднього досвіду, для інших — архаїчним бажанням повернутися в лоно перед «пологовою» травмою, — або ж футуристичною спробою піти геть і збудувати нове Місто. І тільки одинці повідомлять нам, що кризовий час, який нарешті знову почав текти, неможливо перескочити, позаяк він є життєвим середовищем людини; єдине, що можна зробити для подолання кризи — це перетворитися, тобто стати своєчасними. Якраз ці одинці запропонують замість зображення — преображення.
Маємо одразу три авторські антології прози, де більш-менш виразно простежуються згадані види письменницького етосу. Зібрані, впорядковані, споряджені передмовами й довідками про авторів «Квіти в темній кімнаті», «Опудало» та «Вечеря на дванадцять персон» (1997) — вагомий результат творчої праці житомирського прозаїка та літературознавця, кандидата філологічних наук Володимира Даниленка. Чудова поліграфія видавництва «Генеза», рекламне забезпечення телеканалу «1+1», потужний спонсор — фармацевтична фірма «Дарниця», інформаційна підтримка провідних українських газет і радіостанцій — усе це, правду кажучи, доволі несподівано, незвично й імпозантно, усі ці зовнішні, довколалітературні ознаки слід без найменших сумнівів зарахувати до виявів саме футуристичної постави з її схильністю до духовної індустрії, витлумачити як футуристичну відповідь на виклик кризового часу, прагнення заснувати Рим замість спаленої Трої. Те, що антології авторські, робить менш ущипливим можливий закид щодо повторюваності тих самих імен, зокрема ж, тих, що є об'єктами цілком зрозумілих для одних і геть незбагненних для інших регіональних уподобань упорядника в усіх трьох збірниках. Даниленко й не приховує того, що в своєму доборі керувався суто суб'єктивними критеріями і переваговідданнями; тим приємніше те, що антології охоплюють переважну більшість найцікавіших на сьогодні прозаїків (і навіть певну кількість зовсім нецікавих). Бо ж ось, серед тридцяти трьох письменників, представлених «Квітами…», ми зустрінемося практично з усіма тими, чиї імена протягом останніх років стали мало не топонімами: чи буде це український південь Алли Тютюнник, чи майже взаємовиключний захід Юрія Андруховича й Василя Портяка, чи центр Володимира Діброви, Євгенії Кононенко і Богдана Жолдака, чи північ Валентини Мастєрової і Любові Пономаренко… Поруч із просторовою маємо сітку часових координат, яку упорядник вибудовує, ґрунтуючись на спірному, вже не раз переконливо критикованому понятті «покоління». Цих поколінь анотація називає нам аж три: «Це підсумок розвитку малої прози в творчості українських вісімдесятників у взаємозв'язку з естетикою сімдесятників та дев'яностиків». Мабуть, розуміючи загрозливу спрощеність отаких схематичних узагальнень, Даниленко в коротких біобібліографічних довідках наприкінці книжки розподіляє авторів ще й за стильовою приналежністю, оперуючи, щоправда, категоріями доволі химерного матезису на зразок «іронічний стиль з виразними ознаками порнопародії», «неоімпресіонізм», «комедійний соц-арт», «метареалізм», «герметизм» тощо, не уточнюючи ані того, яке значення вкладає він у кожний із термінів, ані того, чим, скажімо, «метареалізм» відрізняється від сюрреалізму у новелах Ярослава Лижника, а «традиціоналізм» — від «поєднання високого стилю українських народних дум із християнською містикою». Такі уточнення, певна річ, були б зайвими в антології художніх творів, розрахованій на популярність і сприйняття якомога ширшого читацького кола, від якого дивним було би вимагати компетентності в літературознавчих тонкощах. Проте Даниленкові означення, по-перше, не належать до літературознавчих, позаяк він послуговується термінами, механічно перенесеними з мистецтвознавства, конкретніше — з часто випадкових окреслень художніх течій в історії мистецтва XX сторіччя; по-друге, оце використання нефілологічної термінології мало сприяє тонкощам розрізнення, радше затуманюючи запропоновану панораму новелістики. Зараховуючи одних до неоімпресіоністів, інших до герметиків, упорядник-класифікатор когось усе ж мав на увазі, когось, кому отакі типологічні процедури виявляться потрібними — колеґам-філологам, наприклад, — відтак, його рубрикації мусили би бути вивіренішими, засновуватися на властивій термінології, або ж без них узагалі можна було обійтися, залишивши тим-таки колегам добрий шмат праці.
