Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика - Москалець Костянтин (читать книги онлайн бесплатно полные версии TXT) 📗
Неабияке зачудування викликає одна з найкричущіших «накладок» авторки, а саме: зараховування загальновизнаного антимодерніста Франка до новоствореного нею канону модерністів. Певна річ, Франко — постать неоднозначна, але звинувачувати в «естетико-філософському синтезі» незграбне мавпування декадентського дискурсу, який для Франка був різновидом сказу (точніше, віспи) і вбачати у і відверто пародійних рядках:
«зіткнення спопеляючого мефістофелівського „страшного прокльону“ і фаустівської прив'язаності до життя» — це вже не «накладки», а радше прикра відсутність слуху і смаку. Що за монстр — Франко, який п'яніє над творами Шопенґауера або, наслухавшись Ф.І. Щербатського, медитує над дзенськими коанами, досягає саторі, стає бодхісатвою, — бо він, бачте, «використовує окремі поняття буддизму» (до речі, Микола Зеров, якого дослідниця згадує лише раз і то побіжно, серед «інших», — зауважував, посилаючись на реферат О.Ю. Гермайзе, що «культ „нірвани“ у Франка, хоч і який індійський цей термін „нірвана“, — нічого спільного не має з індійською мудрістю»). І хоча зауважені дослідницею аспекти літературності як форми модерного поетичного гнозису викликають інтерес, та все ж в ідентифікації реканонізованого автора вирішальною стає цілісність постави включно з її екзистенційною (інтер)персональною інтенціональністю.
Загалом синтетизм, сповідуваний дослідницею як творчий принцип, не може не викликати спротиву, оскільки він створює просто-таки первісно-магічну атмосферу взаємопов'язаності, participation mystique, де найрізнорідніші за своїми інтенціями автори (часто й один автор, як, скажімо, Гнат Хоткевич, діаметрально протилежний у своїх ранніх і пізніх творах, настановах тощо), тексти, теорії об'єднуються в могутньому хорі, суголосний спів якого під диригуванням дослідниці повинен служити одній-єдиній меті: підтверджувати тезу, що інтерпретація українського модернізму початку XX століття «дає змогу побачити останній в контексті європейської культури не обділеним, неповним, а диференційованим, динамічним і значущим процесом. Українська література початку XX ст. у цьому русі постає не „літературою доби європейського модерну“, а самим модерном».
Прикрим видається не стільки факт обстоювання сумнівної тези (цього якраз Гундорова не боїться, завбачливо цитуючи Б. Ґройса: «Помилки в адресації — підстава підтримання і продовження життя. Повідомлення, яке зрозуміле, так само смертельне, як і правильно запущена ракета, яка потрапила в ціль»), скільки несумлінність цього обстоювання, нехтування правилами мовної гри, які вона сама ж і встановлює. Як, приміром, узгодити між собою дві констатації безстрашної авторки, в одній із яких вона приписує модернізмові створення канонів і парадигми, що опираються «тільки на досвід „державних“ націй», а в наступній визнає властиву модернізмові синхронізацію й синтез таких явищ, як злощасний буддизм та «різні філософсько-естетичні системи»?
Захоплення Езри Павнда та Томаса С. Еліота провансальською поезією, — середньовічною, між іншим, а не просвітницькою (от хоча б і Вольтером), як можна було очікувати від запеклих раціоналістів та онтологічних імперіалістів, — відкриття забутих, отже, марґінальних метафізичних поетів XVII століття, Еліотів «буддизм», пієтет Павнда й інших імажистів перед далекосхідною поезією тощо є загальновідомими фактами, що аж ніяк не узгоджуються з нічим не аргументованим «баченням» Гундорової; на те щоб узгоджувати, а насамперед розрізняти, треба, звичайно, самостійного інтелектуального зусилля, а не безкритичного приставання на готові «задані» гадки, хоч би якими вони були поширеними. За всієї начитаності (яка, втім, не перешкоджає наполегливо писати «філософія „життя“» або вживати кальки на зразок «повіствувальний метод», дослідниця позбавлена критичного й історичного чуття щодо рясно цитованих текстів, що, своєю чергою, призводить до наївного гіпостазування як окремих понять, так і всього постмодерністського дискурсу, хоч як би кортіло авторці уподібнитися до «ненаївного» й іронічного Умберто Еко; до речі, «ПроЯвлення Слова» — нестерпно занудна і штивна книжка, позбавлена бодай крихітного натяку на ту іронію, яка неодноразово називається, але ніколи не озивається в тексті. Всі ті психоаналітичні, феноменологічні, екзистенціалістські тощо конотації, якими пані Гундорова щедро обтяжує безневинні макабрески Пачовського і Вороного («непомітно накладає» — в її термінах), патетичне питання про «потенційний сенс буття», яке являється Гундоровій («за Гайдеґґером?!») під час тлумачення «Кассандри» Лесі Українки, при перших підступах до прочитання її тексту заронюють у серце дику підозру, що ерудована авторка важить ще й на суто ґадамерівські стратегії тлумачення, коли «забобони», досвід і сучасна інтерпретаторові культурно-історична ситуація, які формують горизонт рецепції, не повинні редукуватися задля «чистої» емпатичної реконструкції досвіду автора або його «задуму», а навпаки, сам цей досвід іншого має пережитися інтерпретатором, відтворитися тут-і-тепер.
На жаль, дослідниця не заходить аж так далеко, ба більше — на випадок таких підозр має свою улюблену «єдину зброю» — посилання; цього разу на Крісту Ратклайф (між іншим, чому Гундорова з її виразними, чи не єдино виразними в її тексті феміністичними симпатіями щоразу вживає «ґендерний» у його граматичному значенні «родовий» і жодного разу — «статевий»?). Отож авторка «ПроЯвлення Слова» не заходить аж надто далеко, її зазіхання скромніші, — сказати б, «шлейєрмахерівські»: «Ми дістаємо нагоду „проходити“ через текст до суб'єктивних смислів, які породжують його, і передусім до того, як у тексті і через текст символізує, закріплює себе „кінечна“ людська індивідуальність».
Цю «нагоду» забезпечує невиразно й неохайно виписаний «дискурсивний аналіз кореляції думки і слова», тобто дискурсивний аналіз дискурсу (ось, до речі, один із прикладів мовної неохайності — як наслідок імперативного «можна!» — завдяки якому й без того нажаханий читач досвідчується, що Джойс, знаєте, був жінкою: «Загалом, як писала В. Вулф, чоловіки шоковані, коли жінка говорить, що вона відчуває (так, як робив це, приміром, Джойс)»). Повертаючись до «суб'єктивних» смислів, до яких збирається «проходити» Гундорова, треба зауважити, що їх просто не існує — «суб'єктивних», «об'єктивних» тощо, існує те, що автор вважає смислом завдяки своєму часові й мові або, точніше, те, що час і мова «вважають» в опанованому ними авторі; і зустріч інтерпретатора відбувається (якщо вона, звичайно, відбувається) не з міфічною, та ще й романтичною «індивідуальністю», а з історичністю у її здійсненні.
Про те, чого, кого й чому не згадує Тамара Гундорова, можна писати окрему розвідку. Приміром, «доречно» згадуючи Євгена Пашковського, Юрія Андруховича й «Нову дегенерацію» тощо, вона геть чисто забуває про існування Миколи Зерова та «неокласиків». Чи не тому, що саме їхнє існування руйнує накинуту невірогідну схему дослідниці; чи не тому, що для європейців Зерова, Филиповича, Рильського, Драй-Хмари, В. Петрова Європа не була «імперським центром», ані самі вони не були й не почувалися марґіналами; Європа була їхнім життєвим світом, цікавим і різноманітним, кожен із них був сповна присутнім у ній, кожен був компетентним і сумлінним poeta doctus — тобто, таким самим «онтологічним» імперіалістом, як і Еліот або Джойс, що полюбляв шокувати чоловіків своїми висловлюваннями. Але в першу чергу якраз «неокласики» були насправді модерними, тоді як Микола Філянський або Григорій Чупринка (чиї поезії для пані Гундорової «на цьому етапі… значили не менше, ніж філософсько-психологічна, смислова лірика…») видавалися їм курйозом, «простацьких душ запізненою покрасою», а «екзистенційна самодостатність» — нещастям «повірити в свою ролю новатора і проповідника „Краси“» (Микола Зеров).
Замовчування невигідних для авторки «ПроЯвлення Слова» фактів асоціюється, на жаль, з ідеологічним дискурсом радянського «літературознавства». Тільки тепер, замість усепереможного марксистсько-ленінського вчення, авторку рецензованої книжки надихає й спрямовує ідеологія постмодерну (або радше те невхопне явище, яке вдає її з себе на сторінках «ПроЯвлення Слова», — бо ж «правдивий» постмодернізм далекий від єдино прийнятного тлумачення або гіпостазування, фетишизації та ідеологізації окремих понять і концепцій, про що пані Гундорова начебто й сама добре знає). Оцей незужитий попередній етос і небажання помічати дієво-історичні факти чи, тим більше, рахуватися з ними, спричинюють глибоко заховане роздвоєння й непевність у собі, про що опосередковано свідчать заголовки: «Замість вступу»… «Замість висновків»… «Замість дослідження» — можемо резюмувати, знуджено пробравшись украй захаращеними, безвідносними до суті предмету (дискурсу раннього українського модернізму) «суміжними коридорами», підсобками й складами, всіма тими loci communes, що для якого-небудь українського Курціуса XXI століття стануть повчальним каталогом у дослідженні історії постколоніальної топіки. Ця непевність у собі обертається й проявляється в тексті безапеляційністю тону окремих узагальнень, більше схожих на штивні, імперативні вердикти, ніж відкриті інтерпретації, та засадовою монологічністю, яка навіть коли відкривається до чужих діалогів, усе одно тяжіє до замикання їх у собі, до асиміляції й тоталітету чи, перефразовуючи того ж таки Ясперса, до замкненого образу створеної картини буття.
