Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика - Москалець Костянтин (читать книги онлайн бесплатно полные версии TXT) 📗
Запитання Рудницького: «В якому розумінні письменство називається європейським, коли воно не стає ніяким діяльником в європейській культурі? Що треба вважати європейською культурою — і яким сучасним духовним потребам яких суспільностей мусить відповідати література, щоб стати джерелом реальних впливів, перетворюючи психологію сучасної людини?» — стало проклятим питанням не лише української, а й усієї європейської теоретичної думки XX сторіччя; так або інакше його артикулювали — і спробували відповісти — найчутливіші й найбільше викшталтувані уми від Ортеґи-і-Ґассета до Яусса та Дерріди. Тим більшого значення в цьому контексті набуває «Камена» (1924) Миколи Зерова, сучасниця «Безплідної землі» (1922) Томаса С. Еліота і водночас відповідь («ми сіємо пашню у неродюче лоно») на діагноз, поставлений уже самою назвою Еліотової поеми. Прикро, але Соломія Павличко майже не згадує про Зерова-поета і перекладача, розглядаючи його як літературознавця і критика насамперед. А тимчасом герменевтичний аналіз бодай одного орфічного сонета «Данте» («В царстві прообразів» у першій редакції) міг би дати глибше розуміння «неокласичного» дискурсу, консервативний модернізм (або ж ліберальний консерватизм) якого вперше за весь післяшевченківський час зумів не лише подолати затісний для новонароджуваної свідомості народницький міф, не лише уникнути загрози синтетизму, явленої незабаром у міфі про «національно-органічний стиль», а й вийти до джерел міфу античного, тобто допросвітницького, відродивши у цьому виході «свідомість вічного й сьогоднішнього в їхній єдності», за якою ностальгійно побивався Еліот, і водночас зробивши історію двадцяти шести століть європейської літератури тяглою історією модернізму. Досить згадати ту пригоду з гомерівською Навсікаєю, яка ожила спочатку в ідилічній Кулішевій «Орисі» (парадигматичній постаті для «неокласиків»), а потім на інтертекстуальному рівні пройшла «давньою праосінню» крізь сонети Рильського та Зерова, крізь Филиповичеве дослідження «Кулішева варіація сюжету про Навсікаю». Ще яскравіше цей вихід до архе-джерел простежується в зеровському перекладі Верґілієвої «Енеїди» — реальної антитези «котляревщині» в її прото- та постмодерних «аватарах», — у перекладах римських класиків і українських латиномовних авторів, зрештою, в тому дискурсі «похоронної промови», яку Зеров виголосив латиною над могилою свого сина.
Годі й казати, що жоден із «сучасників» Зерова не міг збагнути того, що відбулося на їхніх очах, а тим більше адекватно назвати; звідси походить украй помилкове означення «неокласики», якого, мабуть, уже не вдасться позбутися, тим більше, що «гроно п'ятірне» іронічно прийняло його за самоозначення; поняття, яке заплутує та спотворює умови розуміння цього явища. Адже слід говорити не про «неокласиків», а про класиків, до того ж — класиків європейського модернізму, які звільнилися від Просвітництва, не втративши при цьому освіченості. За такої нагоди варто ширше процитувати фраґмент напрочуд цікавої та змістовної статті Василя Івашка «20-ті роки і проблема ідентифікації української літератури»: «Ідентифікація української культури відбувалася в межах тієї схеми, за якою в Европі формувалася нова свідомість в кризові періоди аж до XVII ст. Головним структурним компонентом цієї свідомости було переосмислене й змінене ставлення до античности. Якщо західноєвропейська цивілізація перебувала в глибокій кризі, художньо найповніше втіленій у славнозвісній еліотівській „Безплідній землі“, то українська культура в „Камені“ Зерова переживала вік Петрарки, прагнучи українською мовою відтворити античний образ культури як текст. Той клясицизм, що існував лиш ідеально, лиш у головах таких поодиноких західніх інтелектуалів, як Еліот або Паунд, був плоттю і кров'ю української культури. Енергія міту, що через українське слово вливалася в античні форми, була й залишається чи не єдиним ґарантом тяглости європейської духовної традиції» («Українські проблеми», 1994, ч. 1). Тим більше моторошним бачиться фізичне знищення носіїв цієї традиції, цього живого модерного часу, — оскільки зімітувати їхню гру не вдалося ні таким епігонам, як Маланюк або Барка, ні Михайлові Орестові, ані Володимирові Державину, які, окрім фатальної вирваності з контексту й дискурсу, були просто менш обдарованими людьми — або ж обдарованими достатньою мірою, однак не тим і не таким даром, як «правдиві» неокласики.
Природно, що в особистості такого масштабу і значення або, щоб скористатися юнґівським терміном, мана-особистості, якою, безумовно, був Микола Зеров, «поети і піїтки» на зразок Вороного, Чупринки або Семенка викликали іронічний скепсис, що артикулювався як у рецензіях, розкиданих по журналах, окремих саркастичних зауваженнях у віршах, нарисах із новітнього українського письменства та лекціях, так і в «громоподібному» мовчанні: «Дискурс неокласиків складається з численних пауз, умовчань, найсуттєвіше з яких окреслюється поняттям „історичного сьогодні“. Демонстративно не помічаючи його, вони висловлювали в такий спосіб свою оцінку», — пише з цього приводу Соломія Павличко. Але не можна забувати й про величезну кількість полемічно загострених висловлювань у поезіях Зерова («Обри», «Страсна П'ятниця», «Саломея» та багато інших) у заледь прихованій або й відвертій формі, які стосувалися власне «історичного сьогодні». Назва одного з розділів «Камени» — «Media in barbaria» — чи не найкраще окреслює самопочуття поета і його анахронічних «сучасників», котрі розплачувалися з ним ненавистю, частіше неприхованою — як Коряк та Дорошкевич, або прихованим почуттям меншевартості й пієтету — як Хвильовий. Мабуть, єдине сумнівне твердження, якого припускається дослідниця в розділі, присвяченому неокласикам, — це твердження про обмеженість їхнього європеїзму рамками античності, символізму, «Парнасу» — й «демонстративною консервативністю» в усьому, що, мовляв, за ці рамки виходило. Це питання потребує глибшого вивчення, бо, з одного боку, формальні експерименти дадаїстів повинні були викликати в «неокласиків» реакцію, аналогічну реакції на «своїх» Семенка або Поліщука, з іншого ж — прихильне свідчення Зерова про те, що «в Німеччині виростають на великі літературні постаті прозаїки-експресіоністи» (стаття «Два прозаїки») та його відкритість і цікавість до процесів, що здійснювалися (не забуваймо — синхронно, що утруднювало як спостереження, так і ідентифікацію та інтерпретацію) в німецькій, французькій, російській літературах, не дозволяють тлумачити ліберальний консерватизм «неокласиків» як явище штивне й глухоніме до європейської відміни модернізму. «Неокласики» прекрасно розуміли, що формальні, а точніше аморфні і безпредметні «експерименти» Валеріяна Поліщука або Ґео Шкурупія були наслідком невігластва, непевності та маніакальної претензійності, а не надміром і грою формотворчих сил, і що вони, як кожна «зухвала мода», виявляться скороминущими й безплідними; єдине, чого вони не знали, — чи довго триватиме ця деструктивна, анархічна «неронівська п'ятирічка», що її сповна представляла демонстративна і по-своєму, звичайно, трагічна особистість Миколи Хвильового, якому бракувало, за словами авторки, «ліберальної відкритості якраз до нових, сучасний ідей».
Дослідниця критично ставиться до тези про модерністські наміри Хвильового і, перечитуючи «Думки проти течії», «Україну чи Малоросію» тощо, доходить справедливого висновку про «месіанські настрої, властиві радше для вже відцвілого романтизму» — та, додамо, комунізму, секуляризованої відміни месіанізму, який не визнавав жодних інших світів, окрім власного кошмару, виконаного, треба визнати, з дотриманням усіх законів цього не такого вже й екзотичного жанру. «Дискурс антиєвропеїзму (як неодмінний супутник пролетарської культури), — пише вона, — поширювався й роз'їдав літературу зсередини».
Переходячи до розгляду інтелектуальної прози Валеріяна Підмогильного та Віктора Петрова, авторка вказує на такий суттєвий аспект української літератури, як несформованість у ній урбаністичної свідомості, що стало одним із тривалих чинників анахроністичності й антимодерності літератури. Як і сьогодні, все тоді впиралося у зрусифікованість міста. Нова, модерна мова «неокласиків», викшталтувана бібліотекою, розмовою у своєму колі, університетом, самою архітектурою, яка перемагає формотворчі для менталітету функції природного краєвиду, була чужинською в російськомовному Києві або Харкові; не набагато ріднішою була (і залишається) вона для села — до сьогодні в галицьких селах літературну мову називають «панською», на відміну від «нашої», тобто діалекту, а в лівобережних селах цю ж таки неприкаяну мову величають «бандерівською». Отож, проза взагалі, а урбаністична й інтелектуальна проза в першу чергу опинилися перед відсутністю реальної мовної основи. Тим більшої уваги заслуговують твори Підмогильного, особливо ж — Віктора Петрова, безпосередньо причетного до неокласичного «грона».
