Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич (хороший книги онлайн бесплатно .txt) 📗
Та й не тільки це змушує Асмуса супроводжувати княжича Святослава. йому випала щаслива доля. З дитячих літ пестить він княжича, переказує йому все, що знає, вчить тому, що сам уміє, готує Святослава до вокняжіння.
От і зараз їдуть вони попереду дружини, широко розплющеними очима дивиться молодий княжич вдалину, милується небом і землею, впивається пахощами трав, а відтак починає розпитувати Асмуса.
Навкруг них широко стелиться поле. Над ним пробігає й пробігає свіжий вітер, струшує росу з трав, розгойдує, хилить до землі білі квіти ромену, жовті сережки шальвії; тільки тирса супротивиться – підіймає вгору свої пружні ості, й мінлива сивина затягає поле з краю в край.
Княжич Святослав з дружиною своєю їде шляхом, що повився між могил, на вершинах яких стоять сірі, витесані з каменю постаті богатирів, які в давні часи боронили цю землю. Це – Залозний шлях, гостинець, яким їздять купці-гості. Він тягнеться від города Києва до Ітиля-ріки, ним можна їхати день, два, тиждень, не побачивши людини, тільки в траві сюрчатимуть коники, високо вгорі співатимуть жайворони, на схилах могил іноді засвистить байбак, а ген-ген на обрії промчить, як хмара, табун диких коней.
Але і княжич Святослав, і його дружина знають, що це не безлюдна земля. Варто звернути з шляху, проїхати десяток поприщ, і очам відкриваються села, городища, ниви, сади, колодязі. З давніх-давен живуть тут люди, орють землю, випасають табуни худоби, б’ють звіра в лісах, що перетинають поле, ловлять рибу в ріках, які тихо несуть свої води до Дніпра.
От про цю землю, про поле, яким вони їдуть, про далину, в якій встають марева, і розпитує княжич Святослав вуйка свого Асмуса.
– І що там? – показує княжич рукою на північ.
– Тут, княжичу, поле й поле, а там ліси, великі ріки, озера. Коли їхати все вище й вище, буде Оковський ліс, далі Волок, Заволоччя, ще далі верхні землі, Новгород і Крижаний окіян А за окіяном вже варяги по морю, далі ляхове, німці, франки, а на острові в морі англяни..
– І всюду до окіяну живуть наші язики?
– Так, княжичу, аж до окіяну живуть язики наші, деякі з них жили тут у полі й над морем, а потім пішли у верхні землі, деякі вийшли із-за Ітиля-ріки і поріднились з нашими племенами.
– І всі вони тягнуть до Києва?
– Так, княжичу, усі вони чують Київ, бо без нього загинуть. От тільки в’ятичі, – він показав рукою на північний схід, де низько над обрієм висіла рожева хмара, – дань дають не нам, а хозарам, та ще булгари по Ітилю, що також сукупно з хозарами.
– Звідки ж взялися ці хозари? – запитує княжич. Асмус замислюється.
– Там, над Ітилем, – поволі відповідає він, – жили раніше наші люди, наші племена, а вже потім із земель південних прийшли хозари. Не нашої віри, чужого роду…
– То треба було їх не пускати, бити.
– Не пускали, били, – відповідає Асмус, торкаючись перебитої руки і згадуючи, либонь, про давні рани. – Але в наших землях було неспокійно, мусили боротись з варягами, вже кілька віків боремось з Візантією, а тим часом хозари сіли над Ітилем, перетяли нам шлях до моря, поріднились, хоч самі юдеї, з імператором Візантії – християнами, от і мусимо ми їм платити дань…
Святослав зупиняє коня. Сірими своїми очима довго дивиться на схід, на рожеву хмару, що пливе й пливе над обрієм.
– І далеко до цих хозарів? – запитує він. Зупиняє коня й Асмус, дивиться на хмару.
– Оцим полем, – повільно говорить він, – треба їхати повний круг місяця, й тоді буде Ітиль-ріка.
– А далі, далі?
– За Ітилем-рікою, – веде далі Асмус, – буде Джурджанське, а як по-нашому – Хвалинське море, над яким живуть різні язики – Вірменія, Персида, Ватр, Сирія, Мідія, Вавилон, Аравія, Індія, а ген-ген – хинці…
Асмус примружує очі, пригадує.
– А в полуденних землях, он там, – показує він рукою, – за нашим Руським морем, суть Лівія, Нумідія, Масурія, там египет, Фіва…
– І ти скрізь там бував, уй Асмусе?
Асмус глибоко зітхає.
– Світ великий, княжичу мій, – каже він, – і всього його одній людині не сходити. Та й що світ? Своя земля, свої язики й роди, їх я, княжичу, знаю і люблю…
Увечері вони зупинились у полі під високою могилою, спутали коней, на схилі могили поклали сідла й постелили попони, назбирали гілля й, викресавши вогонь, розпалили багаття.
Хтось з дружинників дістав з торб шматок конини, покраяв її тоненькими скибочками, підсмажив на кінці списа в гарячому полум’ї і перший шматок подав княжичеві.
Це була дуже добра вечеря – м’ясо пахло димком і хрумтіло на зубах, пахнув димком і корж, привезений з Києва, а ковток меду з міха будив згадки й ніс на своїх крилах у далину й майбутнє.
У степу було надзвичайно тихо, тільки десь бив і бив перепел, іноді здалеку долітала луна копит диких коней, а між цим стигла тиша – вічна, здавалося, і все ж неповторна.
Лягли спати. Просто на землі, на пахучих травах, поклавши голови на сідла; але кілька дружинників пішли навкруг у поле – пильнувати, щоб хтось уночі не підкрався до могили.
Княжич Святослав ліг поруч із дружинниками своїми, поклав голову на тверде сідло, витягнувся на попоні, розкинув широко руки, задивився на небо, зорі.
Уй Асмус не лягав, а довго ще сидів, притулившись спиною до кам’яної постаті богатиря на могилі.
– От і стемніло, – стиха говорив він. – Ніч… Чуєш, княжичу, як пливе земля?
– Куди?
– Земля пливе в окіяні, на чотирьох рибах-китах.
– А вгорі що над нами?
Асмус підвів догори обличчя й довго дивився на небо, на якому то тут, то там спалахували, а далі заткали всю синь зірки.
– Небо – також окіян, зорі – свічада богів, – долітав його голос. – Там, далеко-далеко, є острів Буян з алатир-каменя, де живуть Перун і богиня Лада, лежить громовий змій, гніздиться птаха-буря, рояться бджоли-блискавки, стоять засіки дощів… Там, – він показав на східну частину неба, – буде вирій, де течуть ріки з молока і меду; там, – він показав на захід, – чорний окіян, куди на ніч зникає сонце, а вдень ховаються зорі…
– А люди?
– У кожної людини є своя доля, призначена Перуном. Є доля щаслива, є нещаслива. У нас із тобою, княжичу, щасливі долі…
– Чому?
– Ми – вої, княжичу, захищаємо рідну землю, помремо, коли покличе Перун, і вже готове нам місце у вирії. Хіба це не щастя?
Багаття на схилі могили то розгоралося, то пригасало, голос Асмуса то дужчав, то притихав, і Святославу часом здавалося, що чує він голос не Асмуса, а кам’яного богатиря, який, опустивши вниз руки, стоїть на могилі, дивиться великими очима в тьмяну далину.
– Світ широкий, княжичу Святославе, і поглянь навкруг – багато місця має в ньому Русь. Але є в світі злі сили, злі язики, а між ними хозари й ромеї, які ненавидять нас і бажають знищити. Багато лиха вже мала від них Русь, ще більше матиме, бо вони – як шашіль, що точить дерево, як чорна хмара, що закриває сонце…
Святослав підводиться на лікті, схиляє голову до Асмуса.
– Так чому ж не йдемо на них? Адже я скрізь чую ці слова.
Асмус відповідає не одразу.
– Був час, – говорить він тихо, замислившись, спроквола, – і ми, руські люди, били ворога, тільки він з’являвся перед нами. Варяги до нас потикались – били їх нещадно, тепер вони духу нашого бояться, служать вірно.
– Воєвода Свенелд також варяг, Асмусе!
– Так, княжичу, Свенелд – варяг, але не про нього мовлю. Були інші, різні варяги. Київ-город і вся ця земля, – він обводить рукою навкруг, – це острів у окіяні, насувають і насувають хвилі. Різні йшли на нас племена й орди: були торки – розбили, чорні клобуки – розсіялись вони по всій нашій землі, ішли булгари – показали і їм меч, пробували напитись води з Дніпра обри – погибоша, а ті, що лишились, побігли за гори на захід… Многих ворогів мала Русь – і всіх побиваша. Били їх Гостомисл, Кий, Щек, Хорив, князі Олег і Ігор і велике множество людей наших.
Святослав бачить, що Асмус зводиться на ноги, стоїть, дивиться вдалину. Схоплюється і він, стає поруч із вуєм, дивиться на схід… І ще помічає Святослав, що Асмус бере його руку, тисне її своєю гарячою правицею.
