Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич (хороший книги онлайн бесплатно .txt) 📗
У темряві вони спутали коней. Поїли й самі – хліб та в’ялену рибу. Вода з річки видалась їм вином.
– Тепер заснемо, – сказав Горяй, – але спати будемо по черзі. Лягайте спати, брати, а я спочину пізніше.
Коли брати лягли й заснули, Горяй довго стояв на березі річки, вийшов у поле і там лежав, притулившись вухом до землі, слухаючи. Але ніде в полі не чути було кінського тупоту, земля була холодна й німа.
І довго-довго серед темної ночі недалеко від братів, що міцно спали, сидів Горяй. Він сидів, мабуть, довше, ніж належало, бо прокинувся Орель.
– Ти чому нас не будиш, Горяю?
– Ніби ще рано.
– Ні, давно пора. Бачиш, уже місяць закочується. Лягай, Горяю!
Горяй ліг на землю й одразу заснув. Тепер стояв на чоті Орель. Він також вийшов далі в поле, але до землі не припадав, а стояв там у темряві, сторожко прислухаючись, – він мав дуже гостре вухо.
Перед самим світанням він тихо збудив Баяна. Але саме в цей час прокинувся й Горяй. Вони подивились на небо, траву…
– Трава суха, – вирішили вони. – Сліду нашого не буде видно. Мабуть, поїдемо…
Коні також спочили й добре попаслись за ніч. Почувши кроки братів, вони весело заіржали. Брати осідлали коней.
Ще один день вони їхали спокійно. Все ближче й ближче було до річки Бугу, шлях їм увесь час перетинали ліси, де доводилось їхати повільніше. Зате тут вони не боялись печенігів, що з своїми кибитками блукали тільки в полі.
А все ж надвечір вони наскочили на печенігів. Це була, мабуть, сторожа якоїсь орди, десять-п’ятнадцять вершників. Брати стикнулись з ними, коли виїжджали з яруги.
І знову брати полетіли в полі, за ними мчали печеніги. Але тепер зовсім близько лунали їхні крики. Брати чули, як час від часу мимо їхніх вух свистять стріли. Проте відчували, що можуть втекти, втечуть. Печеніги відставали, крики їх віддалялись.
І раптом на певному скаку один із братів – Баян – пустив поводки, одкинувся в сідлі і, обливаючись кров’ю, повалився на землю. Десь позад себе, але все далі й далі, Горяй і Орель почули крики печенігів…
У цю ніч два брати не спали. Вони сиділи на високій могилі, на вершині якої стояв кам’яний, схожий на людину стовп. Перед ними лежало поле, звідки їм було все чути, тільки поле мовчало навкруг.
– Брате Горяю, – промовив Орель. – Нам треба було, мабуть, лишитись і вмерти з Баяном.
– А князь Святослав? – запитав у відповідь Горяй. – Хто йому повезе звістку?
І хоч вони обидва були хоробрі й сміливі, але заплакали в пітьмі цієї ночі, бо в них дуже боліло серце за братом. Їм здавалося, що він десь ходить близько і що йому буде легше, коли він почує їхню печаль. А коли Горяй вийняв з-під сідла вузлик з хлібом, то одломив шматок собі, шматок – Орелю, а ще один поклав поруч – на траву.
– Це тобі, Баяне, – сказав Горяй, і тільки тоді вони стали їсти.
Пізньої години в полі почувся шум, і десь далеко, там, де мусив бути обрій, раз і другий блиснув вогник. Ставши на могилі, вони довго вдивлялись у пітьму й уважно слухали. Більше вогню в полі не було видно, але ще довго чувся шум, серед якого вони пізнавали іржання й тупіт коней, цокотіння коліс. Потім шум у полі став затихати й нарешті зник.
Тоді Горяй знову сів на траву й сказав:
– Вони поїхали до Києва. Мусимо поспішати, але давай домовимось, брате… Якщо я загину в полі, ти поїдеш далі.
– Якщо ж я загину, Горяю, – їдь ти!
– Добре, брате!
Уночі ж вони поїхали далі. На світанні знайшли в полі слід орди – попіл, кінські кізяки. По цьому сліду вони й поїхали, – адже печеніг ніколи не поїде вдруге по своєму сліду.
Уранці вони вплав, вхопившись за гриви коней, перепливли через Буг. Тут, на правому березі, вся земля була вибита кінськими копитами, а трохи вище, над яругою, насипана була висока могила. Навкруг могили всюди на полі темніли сліди вогнищ, валялись кості волів, коней, овець. Певне, печеніги довго стояли тут, ховаючи якогось кагана або когось з його родини, і справляли по ньому всією ордою тризну.
А увечері брати були вже біля Дністра й поїхали понад берегом, від селища до селища, по землі тиверців. Тут їм нічого було боятись – тиверці радо приймали гонців із Києва.
Так доїхали Горяй і Орель до города Пересіченого, що стояв у лісах на правому березі Дністра, взяли у тиверців пару нових коней і, не спочиваючи, рушили далі, на південь.
Два дні вони їхали по землі Тиверській, а далі Углицькій. На третій день надвечір далеко з лівої руки їм стало видно голубі води моря. Вони спустились з гір, які перетинали їм шлях, і побачили Дунай, опинились на широкій долині, де, як і під Києвом, купами росли верби. І раптом із однієї купи цих верб вирвались і полетіли в повітрі стріли…
Брати ударили коней. Але одна стріла попала в око коню Горяя. Кінь став дибки, упав. Орель хотів взяти Горяя на свого коня. Але і його кінь упав.
Тоді брати від верби до верби почали перебігати до Дунаю. Їм було видно, як кілька печенігів женуться слідом за ними, ховаються за вербами, час від часу пускають стріли.
Вже до Дунаю лишалось кілька десятків кроків, коли стріла влучила в Горяя. Він встиг крикнути:
– Мерщій до Дунаю!
І Горяй впав мертвий.
Орель побіг до Дунаю. Біля самої води він ще раз обернувся, побачив недалеко печеніга, натягнув свій лук, пустив стрілу. В ту ж мить Орель відчув біль коло серця і навіть бачив стрілу, що впилася йому в груди.
Але в нього ще були сили, він знав, що перед ним Дунай, і кинувся у воду…
Він не розумів, що було далі, не знав, скільки саме минуло часу, не тямив, чи довго плив, – але раптом побачив, що лежить у лодії, побачив над собою голубе небо і якісь дивно знайомі обличчя. Він навіть пізнав їх – адже це були вої князя Святослава. І крикнув їм:
– Скажіть князю… мене послала княгиня… Київ оточили печеніги… Княгиня Ольга… Київ кличе князя на поміч…
Але в цей час у Ореля нестерпно заболіло серце. Він глянув – стріла все стирчала з грудей, вона пекла, розривала груди. І він схопив її обома руками, вирвав з серця…
3
Фар за Великим палацом працював кожної ночі з раннього вечора до світання. Холодний зеленкуватий промінь його проймав темряву, снувався над Золотим Рогом, тягнувся до Галати й гір, затухав, – то вдалину посилались таємничі світляні сигнали.
І там, удалині, в нічній імлі, де на обрії вдень видно було синє пасмо гір, всю ніч спалахували таємничі сигнали, яких у Константинополі ніхто не знав.
Проте ці сигнали добре розгадували у Великому палаці – імператор Іоанн знав, що робиться в Болгарії, фари повідомляли, що вої князя Святослава посуваються вперед, кесар Борис все благав імператора Никифора надіслати йому допомогу.
Але на Соломоновім троні у Великому палаці вже сидів не Никифор, а Іоанн Цимісхій, і він мусив дати кесареві Борису негайно відповідь, бо знав, що Святослав загрожує не так Борису, як самому йому – Цимісхію.
Новий імператор ні на хвилину не мав сумніву, що йому доведеться стикнутись з Святославом. Шляхи імперії давно вели й тепер привели до вирішальної битви між Константинополем і Києвом. Цимісхій схвалював усі заходи імператорів колишніх, які докладали всіх сил і уперто йшли до цього.
Розумів Цимісхій, що це буде жорстока битва. Того, що мало статись на сході, ніяк не можна було порівняти з тим, що було в Азії, Єгипті. Там поневолювались землі й народи, тут сходились два світи: блискуча, багата, аристократична Візантія, що спиралась на свої легіони й мільйони рабів, і невідомий, таємничий і дуже загрозливий світ тавроскіфів, чи русів, як називали вони самі себе.
Іоанн Цимісхій – учорашній і, треба сказати, непоганий полководець – рвався на цей бій. Але він – триденний імператор – ще не знає своїх сил, він не знає, на кого може покластись, а на кого не може, він, зрештою, боїться зараз, як і попередник його Никифор, стати на бій з Святославом, страх охоплює його, коли він думає про невідомих руських воїв.
