Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник) - Багряный Иван Павлович (читать книги бесплатно полностью без регистрации .TXT) 📗
Світ не сприймається вже в реальній цілости. Бо його немає в реальній цілости. Він розщеплений, розмонтований. Він розламаний на скалки, роздертий на шмаття. Небо поколоте, як побите люстро. Все побите, і все двиготить. Рух. Дим. Мряка Судного дня. Хаос Содома і Гоморри. Але ж Боже!! Пощо ж на них Содом і Гоморра?!
Світ нагадує збомблений музей, бачений якось. З хаосу уламків, з диму й кіптяви вихоплюються то там, то там окремі уцілілі образки, окремі шкіци — химерна мозаїка румовища, мозаїка руйнованого світу. І тепер цей світ лишається в гарячковій пам'яті, як химерна мозаїка, як окремі кадри, вихоплені оком блискавично з хаосу й зафіксовані в клітинах мізку навіки. Фантастична мозаїка.
Ось юнак років 18. Зовсім, зовсім молоденький, ще з дитячими рисами обличчя. Він стоїть, закам'янівши, біля стовпа, очі його заплющені, зуби зціплені, чуб на ньому присмалений, лице почорніло. Час від часу очі його відкриваються широко–широко й знову закриваються. Він стоїть мовчки, нерухомо. Він спаралізований жахом. Це тяжкий психічний шок. А може, божевілля. Він живий, але він уже загинув. Може, він застрелиться сам. Може, його розчавить танк. Може, його зрешетить з «фінки» або проколе багнетом ворог. Може, він згорить у вогні експльозії набою «катюші» … Але то вже все дрібниця — він вже загинув. Тільки очі його безтямно ще відкриваються й закриваються…
Таким він стоїть Петрові у віччю. І чомусь неодмінно біля нього, за ним, над ним швидко–швидко біжить той кінь з перебитим хребтом, біжить на двох передніх ногах, трясе високо задертою головою й ірже тоскно, призивно: «Підождіть!.. Підождіть!..»
Ось б'є зенітка. Не замаскована, не захищена нічим, вона стоїть серед шляху, серед побитих возів і машин, там, де її захопив налет ворожих літаків, на відкритому місці, і гарячково відстрілюється — б'є в зеніт. Поцілений літак іде «штопором» униз. Другий береться полум'ям і летить, як торпеда, по похилій лінії, тягнучи довжелезний шлейф чорного диму. А зенітка б'є й б'є, гарячково, натхненно, — обслуга метушиться жваво біля неї, зовсім не криючись під бомбами, бо нема де критися. Над нею кружляють кілька бомбовозів, заходячи на бомбардування… Бомбардувальники розвернулися й скинули свій жахливий вантаж, обслуга зенітки припадає до станини, до люфи, завмирає й витріщеними очима дивиться просто смерти у вічі… Удар! Хмари землі й диму… Коли розвіюється дим і пил, коли осідають тонни землі й череп'я, на місці зенітки — порожнеча, там вже нікого й нічого немає. Лише оддалік, закинена геть на поле, димить поковеркана станина — все, що лишилося від тієї протилетунської гармати.
А ті, що були біля неї, щезли. Навіть не скрикнув ніхто. Так ніби їх зовсім і не було на світі.
Ось людина біжить, охоплена полум'ям. На ній горить одежа, й горить волосся, і горить наплічник… Людина хоче відстібнути наплічник і не може. Хоче погасити волосся й не може… Вона реве, падає на землю, й качається, й скавулить від жаху та болю — упирається головою в землю й крутиться на однім місці, вона хоче заритися в землю живцем… і конає. І кричить вже почорнілими, спеченими устами:
— Мамо!.. Ой мамо ж рідная!.. О–о–о–о!..
Мова та жалібна, тоскна, голос дзвінкий, тонюнький.
— Мамо!.. Ой мамо ж!.. — Цей крик–вопль ще стоїть у повітрі, а хлопець вже готовий, він замовк, захлинувся й вже лежить, мов скарьожена головешка.
Повз нього йде вогонь, хилитаються язики полум'я, мов вогненні кобри повзуть, підіймаючи голови з зеленої ще трави й бур'янищ, сичать. А під тими кобрами чорніє й димить земля.
Ось вояк із випеченими очима. Хвилини його почислені. Світ йому померк і померк розсудок, але він бачить життя внутрішнім зором. Він маячить, лежачи на траві й оточений близькими друзями… Він бачить своє дитинство. Він розмовляє з батьком. Він пропонує батькові погасити воду, що чомусь загорілася, та й сідати обідати. Він тягне тихим, благальним голосом:
— Може б, ми вже обідали, тату?!
Тягуча павза. Товариші хмуряться, безпорадні, розгублені, а хлопець зітхає хрипко й знову благально, уперто канючить:
— Може б… Може б, ми вже обідали, тату?..
Хлопці мають тягти жеребки, хто мусить його дострілити. Коли наломано вже сірників і вкинуто в хустку, а ту хустку затиснуто в жменях, лишаючи лише вузьку щілину, щоб простромити пальці й узяти жереб, узяти вирок фортуни, — виявляється, що жеребків уже тягти нікому. Ніхто не хоче ризикувати, бавитися з фортуною в піжмурки.
А вояк з випеченими очима навіть не знає про муки своїх товаришів, про тії жеребки, він взагалі нікого не впізнає, реальний світ вже для нього не існує. Він увесь в іншому світі.
— Може б, ми вже обідали, тату?!
Ось сільська церковця…
Вона стоїть на пагорбі й горить, як смолоскип, піднявши в небо два стовпи диму — один стовп білий, а один чорний. Білий стовп диму з дзвіниці, а чорний з даху самої церкви. Обидва стовпи клубочаться в синє небо, не змішуючись, кожен сам по собі. Церква горить тихо, самотньо, ніхто її не гасить, бо в навколишньому селі, либонь, жодної живої душі… Раптом з небес злітають бомби з несамовитим, сатанинським виттям, падають — і церковцю всю підносить в повітря… Вона злітає вгору, немов лялькова коробочка, розломлюється вгорі й валиться назад. Вибухи бомб підхоплюють її знову, й тепер уже летять високо вгору обаполи, дошки, стовпи, каміння, тріски, шматки полум'я й хмари піску та диму…
Згодом виявилося, що в тій церковці було повно дітей, і жінок, і стариків. Вони вклякнули й так стояли навколюшках, молитовно згорбившись і склавши руки. Вони шукали рятунку, захисту. І вони вірили в заступництво, вони вірили в неспалимість цього місця. І та їхня віра була така велика, така безмежна, що, коли навіть почала церква наповнюватися димом, люди не кинулися навтьоки. Вони вірили в недоторканність, вони вірили в неможливість, щоб смерть і поругания перемогли святиню. А ще вони вірили, що ніхто не дерзне посягти на святе місце, що навіть найлютіший ворог не допустить блюзнірства. Тим більше що ворог знає, що у війні церква є притулком беззахисних і беззбройних.
Ворог дерзнув…
Коли підоспіли вояки, на місці церкви була лише велика димляча могила, звалище трісок, обсмалених підвалин, поломаних образів, різного череп'я і поковерканих людських тіл.
Якась бабуся, що лишилась жива, стояла навколюшки, простягши руки в небо, розхристана, простоволоса… Вона, здавалося, втратила мову й тільки потрясала простягненими кістлявими руками й пасмами сивого волосся, побиваючись над загиблими.
Побачивши вояків, бабуся скинулася вся, простягла руки до них і видихнула з самого серця в нестямі:
— Дітки! Ой де ж ви барилися, що й не захистили нас. Дітки!
Ось двоє розмовляють про дім, про шкільні часи, про радісні зустрічі, про сонячні Карпати, про пластунські пригоди їхні, про місячні ночі на Стрию, про своїх подруг, про суниці, про черешні, про співочих пташок, про все, аби тільки не про війну, аби тільки не думати про неї, не згадувати. Забути. Відвернутися від неї бідолашним серцем. Забути про ворога. Перекреслити його. Нема! Бодай на хвилину забути про страхіття. Так вони мирно розмовляють, сидячи на купі землі… Раптом один звискує несамовито, б'є кулаками й ногами в землю й кричить:
— А будь же ти проклятий!! Будь ти проклятий!! І що то за диявольська мана!!. А бий тебе грім з неба!.. Будь ти проклятий!!!
Це про ворога. Виявляється, що він уже заступив усе: і дитинство, і шкільні часи, і юнацькі пригоди, і місячні ночі — все. І вже людина не може, не в силі одвернутися думкою від нього, як зачарована. Вона в полоні містичного жаху і в той же час в полоні пекельного гніву й здивування.
— І що ж то за прокляття, га?! Його б'ють, його товчуть, його кромсають, а воно лізе, лізе й лізе… як туман, як дим, як чад, як холера! Га?! Смерти не боїться й нічого не боїться! І немає йому числа! І немає йому кінця!.. І з чого в нього душа тая?! І чи є в ньому душа, га?! Чортяча, пекельна, диявольська сила!! Якісь чорти! Якісь маніяки! Якась звірина, сатаною сплоджена!.. А бий тебе сила Божа!..
