Цар і раб - Білик Іван Іванович (читать хорошую книгу TXT) 📗
А в середині другої декади наступного місяця, елафеболіона, чорну, ще не зігріту воду Пантікапейської затоки збурунили ладді, таґми воїв зійшли на берег разом з усіма обліжними снарядами й оточили город з усіх боків. Савмак по двічі на день обходив Пантікапей уздовж усього муру, й у кожну бійницю заборола бачив одне й те саме. Його найменше дивувало, що Діофант із Мітрідатом не зробили жодної спроби приступу. Я би-м і сам так чинив, коли мав би-м перед собою геть голодний город, подумав Савмак після одного вранішнього обходу, і тоді серце йому вперше замлоїлося тихим болем передчуття, яке відтоді день у день дужчало.
От був заклопотаний обороною й з ранку до вечора вештався на мурах, у стайнях та воїнських. Платон теж крутився серед одпущеників, які останнім часом підупали на мужності, передавши се почуття й своєму вождеві. Савмак уже вдруге накинув Пантікапеєві декрет про хліб, усі архонти, маґістрати й інші чинці були заклопотані сим декретом і з допомогою гоплітів намагались умовляти багатих пантікапейців здати зайві запаси борошна цареві в борг.
І тільки євнух, не мавши жодних обов'язків, крім писання літопису Боспорського царства, товкся на Царськім акрополі цілими днями. Савмак знав причину сього, та потурав лоґоґрафові, останнім часом відчувши, що не зносить і боїться самоти. Коли людина втрачає силу, вона ховається в гурт, вирішив цар, і ся істина виявилася настільки правдивою, наскільки й безжальною.
Вранці мури разом з ним обходив Платон, показуючи цареві, де стоять таґми Дорілая, де — Неоптолема, а де — й Діофанта. Се належало знати, бо коли супротиву тобі стане геть незнайомий ворог, то тебе лякає й слабота його, коли ж маєш бодай якесь уявлення про нього, думка починає працювати чіткіше. Та сьогодні Савмака цікавило, чому серед відпущеників знову зростає невдоволення, Платон же не зміг йому пояснити. Він лише сказав:
— Голод…
Але в Пантікапеї найменше за всіх інших голодували відпущеники, прийняті до війська, й таке пояснення зовсім не влаштовувало Савмака.
Він повернувся до хорому, й лоґоґраф уже сидів на звичному місці між троном і першим вікном ліворуч, де висів старовинний круглий щит. Він був важкий і срібний, окований золотим обручем із золотою Ґорґоною посередині. Гадюки Ґорґониного волосся розходились од голови на всі боки, наче хвилясті промені, й що довше дивився на них Савмак, то виразніше бачив замість Ґорґони Геліоса, й останнім часом се перетворилося в справжню ману.
Й женоподібний чоловік у променях-зміях, подумав Савмак, увійшовши до тронної світлиці. Та замість сього почав переповідати лоґоґрафові свою останню розмову з Платоном.
— Се не той Платон, — посміхнувся євнух. — Але обидва вони були робами.
— А що сказав би «той»?
Лоґоґраф поплямкав м'якими жіночими губами й стулив їх у дудочку:
— Що сказав би він — того не відаю, бо тепер думку Платона знає тільки Плутон. — Се була б удала гра словом, та в подібному стані Савмак спромігся лише на кислу посмішку. — А ти послухай-но, що мислю я, нікчемний євнух, не здатний покласти на лопатки й найпіддатливішої повії.
Коли євнух починав згадувати свою чоловічу немічність, се означало багато, й Савмак примусив себе зосередитися:
— Кажи!
Євнух заговорив поволі, старанно добираючи кожне слово, й цар, який його добре знав, був майже певний, що ся думка допіру тут, у сій світлиці, народилася, й увага його стала ще пильнішою.
— Роби зрадили тебе в Феодосії, так? — Цар кивнув головою вдруге. — А чого?
— Се ми знаємо, — відповів Савмак.
— Знаємо, — повторив за ним євнух. — Ти дав їм волю, але ж ти — цар коромольний, несправжній.
Савмак перебив його:
— Коли й ти почнеш твердити, що я вбив Перісада, я прикличу на тебе гнів ериній!
— Убивають не кумири, а люди, — так само жартома відповів євнух. — Але тут царями досі були Спартокіди й Археанактіди, ти ж — скіф, і тому з тебе цар несправжній. І коли тим, кого ти звільнив із рабства, пообіцяв волю Мітрідат, цар справжній, твої одпущеники враз перекинулися на його бік, а за ними — й роби невідпущені. Ліпше мати волю від господаря, ніж здобувати її в заколоті. Заколот придушать, а заколотників одних розіпнуть на хрестах, інших же знову повернуть у рабство, ще й тавром лоба припечуть, і такому тоді або нужники чистити, або вмирати в каменоломнях чи руднях. Отак, басилевсе.
Савмак розчаровано зітхнув. Сподівався почути щось нове, але нового в євнухових словах не було нічого. Се він і сам уже знав, передумавши не раз і не двічі. Зараз почне мені про те, чому пізніше роби почали знову перебігати до мене від Мітрідата й Діофанта, вдруге зітхнув Савмак. Бо Мітрідат і Діофант слова не дотримали, й ліпше мати бодай якусь волю, ніж не мати ніякої…
Євнух справді повторив його думку майже слово в слово, й Савмак сидів і кивав головою не слухаючи. Скільки жовчі в сій людині, міркував він, дивлячись на жовте, пооране тонкими зморшками обличчя без жодної волосинки. Його на все життя образив і зобидив Перісад, а тепер він мститься всім людям, і мені також, хоч я перед ним зовсім невинний. І добирає найжалючіші слова, й шпигає ними в місця найуразливіші… Слухаючи голос євнуха, Савмак раптом зробив важливе відкриття: сей євнух з однаковою безжальністю кусав би й Архелая, коли б той став царем, хоч Архелай — теж Археанактід як і сам євнух. Савмак раптом прислухався.
— Ану повтори се ще раз, — попрохав він. Одімкнувшись увагою, Савмак почув лише останні слова, й вони змусили його внутрішньо зібгатись.
— А навіщо? — посміхнувся євнух. — І так ясно.
— Мудру думку не шкода послухати й двічі, — згадав Савмак давно колись прочитані слова й грайливо всміхнувся, бо вони виручали його.
— Добре, коли се рече володар… — Євнух не лишився в боргу, хоч, певно, й сам знав, що ті слова належать Арістотелеві. — Повторю для нетямущих. І наші роби, й ті, кого ти відпустив на волю, так і перебігатимуть од одного до другого, й ніяка сила не здатна зробити з них патріотів. Коли раніше господар одпускав на волю роба, то чинив се знаючи: одпускав тільки такого, що міг і прогодувати себе, й принести в день Афіни Робітниці добрий дарунок господареві. Такий дарунок, що невільник, бувши невільником, ніколи б не виробив, та ще вимагав би й хліба, й сякого-такого вина, бо роб, хоч і не людина, але теж силу має від їжі, як віл і кінь. Ну, траплялося й інше — відпускали на волю й просто так: за добрі вчинки, за спокуту через якісь гріхи абощо… Мій сусіда Еак літ з двадцять тому був одпустив свого роба Сирійця. Колись на Еакову діеру напали були пірати, діеру забрали, а всіх кого порізали, хто й сам пострибав у воду. Сирієць два дні тяг на собі Еака й таки доплив до берега. Еак одпустив його на волю, але ж дав і клапоть виноградника, й Сирієць так і доживав віку на виноградникові. Ти міг його знати — на ріжку за Полудневим пілоном, умер торік, десь одразу за Перісадом. А ти ж як? — Євнух заткався суцільною мережкою зморщок, і віч його не стало видно. — Одпустив на волю робів — слава Савмакові! А що їстимуть твої відпущеники на волі? Ти дав кожному по клаптю виноградника чи роботу в ерґастеріях? Тепер потроху хліба мають лише ті, що пішли до тебе гоплітами, але й вони гомонять, бо бачать ліпше від тебе, чого варта твоя воля й чи слід проливати за неї кров.
Євнух став і з виглядом добросердного переможця почовгав сандаліями до дверей, але на порозі знов обернувсь і вжалив найболючіше:
— А ти кажеш «Царство Сонця»!..
Роби й одпущеники почали перебігати до Діофанта вже наступного дня, Савмак навіть подумав, чи не сягнув і сюди отруйний язик євнуха. Тоді, розваживши, вирішив, що лоґоґраф, хоч і ворог, але відкритий і тому не такий страшний, і справа не в ньому. Й найгірше було попереду: наслідуючи своїх невільників, на той бік городського муру втекло зо два десятки вільних пантікапейців.
От перепинив ускакування, поставивши в нічну сторожу довірених людей свого племені, та й се не зарадило справі. Пантікапеєм пішли найневірогідніші чутки, які збуджували всіх і ще дужче хитали закутим у глуху облогу містом. Факельники ночами не ходили, та заборонити вранішні торги не зважився навіть От, і люди сходилися на вбогій аґорі так само з недоспаного ранку, як і в мирний час.
