Online-knigi.org
online-knigi.org » Книги » Проза » Историческая проза » Цар і раб - Білик Іван Іванович (читать хорошую книгу TXT) 📗

Цар і раб - Білик Іван Іванович (читать хорошую книгу TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Цар і раб - Білик Іван Іванович (читать хорошую книгу TXT) 📗. Жанр: Историческая проза. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте online-knigi.org (Online knigi) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Де-не-де почали зринати слова подяки прийшлому цареві, що подарував їм таке дивне видовище, й Діофант охоче повторив свою думку:

— Я ж казав, сонцедайний, що так буде. Мітрідат змовчав, а сенатор поспитав Діофанта:

— Ватажків наостанок?

— Авжеж! — відповів старий таксіарх.

— А Савмака — на закуску, — докинув Архелай, що стояв з рукою на перев'язі тут-таки.

Незабаром настала черга й ватажкам. Перша в'язка десятників Савмакової рати впала навколішки після двох ударів бичем, і се викликало захоплення демоса. Та наступні четвірки мов затялися, й вої не шкодували бичачих жил. Діофант уже не квапив, бо охочих натішитися стражданнями ватажків було багато. Понтійські ратники гасали навколо них і ляскали, людська шкіра репалась, із червоних смуг на спинах, обличчях, руках і ногах бранців бігла кров, а столочена земля піднімалася вгору клуб'ям пилюки. Та цар стояв і дихав, і всі теж стояли, й за кожною ланкою приречених напруга зростала, бо після десятників пішли ватажки півсотень, а тоді й сотенні воєводи, й нарешті з брами пілона почали виводити найголовніших.

Сі вже йшли парами, й натовп завмер, бо то були люди знані.

— Платон!..

— Расин!..

Пантікапейці впізнавали вчорашніх ватажків, і се сповнювало їхні серця незрозумілою гордістю, немовби вони теж були співучасниками досі не чуваної й не баченої гекатомби.

— От!..

— Евтихій!..

— Деспот покійного Перісада — Евтихій!..

— Тімокреон і Гіпподам!..

— Евпатриди-зрадники!..

— Сухотний Гіпподам!..

— А що, Тімокреоне, палитимеш діери царя Мітрідата?

— А се хто? — спитав сенатор Сцевола, показуючи на самотнього, старезного, мов трухла верба, діда, який світив голими ребрами й не мав навіть пов'язки на стегнах.

— Се Тімотей, верховний жрець хорому Зевса Евпатрида! — охоче пояснив йому євнух. — Він у нас був епістатом суддівського ареопаґу, сенаторе. Прирік до страти всіх, що були повстали проти Савмака.

— Але ж, кажуть, Савмак не стратив їх?

— Тепер се не важить, — сказав євнух, дивлячись у бік пілона. Старий епістат, верховний жрець хорому Зевса Евпатрида, так і йшов останнім, і пантікапейці почали нетерпляче перезиратись, коли ж з'явиться Савмак. — Сонцеликий! — звернувся євнух до Мітрідата, до його спини. — Се буде найяскравіша сторінка з усього, що мені досі доводилося писати! — Мітрідат глянув на нього через плече й заохотливо всміхнувся, й лоґоґраф розцвів усіма зморшками свого навощеного виду. — Але де ж Савмак?

Мітрідат у відповідь лише засміявся, лоґоґрафові ж одказав Діофант:

— Коли заєць біжить з гори, лоґоґрафе, то проклинає кумирів, що дали йому такі довгі задні ноги!

Притча видалася євнухові зовсім незрозумілою й недоречною, та Мітрідат засміявся, решта евпатридів, понтійських і пантікапейських, теж почала сміятися, й лоґоґраф і собі розтяг вуста. Коли верховний жрець і епістат ареопаґу порівнялися з останнім хрестом, приречених раптом спинили, й понтійські вої заходились розв'язувати їх, становлячи під кожним хрестом по одному. Й по тому, як розіставили, демос ворухнувся й загомонів, і над Феодосійським шляхом запала тиша.

— Один хрест вільний таки є! — сказав євнух. Мітрідат обернувся до нього й тихо проказав:

— Аби хрест, лоґоґрафе, а жертва знайдеться…

Тим часом хрести, вільно встромлені в глибокі та вузькі ямки, повитягали й заходилися прикручувати до них руки бранців сиричним ремінням. Усе робилося чітко й спритно, й коли за півгодини над вежами Полунічного пілона заграли в мідний ріг, усі хрести разом піднялись і встромилися кожен у свою ямку. На раменах повисли приречені, й уся юрма заверещала й мов сказилась од захвату та нетерплячки. А понтійські вої, виконавши обов'язки катів, стали на чатах і не пускали жодного пантікапейця до шляху, яким спершу мав проїхати сонцедайний володар, уся його численна учта й вірні евпатриди. Цареві підвели колісницю до самого помосту, Мітрідат скочив у неї, й четвірка коней-ґрифонів понесла його Феодосійським шляхом у бік валу.

Розіп'яті обабіч дороги висіли мовчки, прив'язані ремінням до перекладин, бо страждання ще не почались. Вони мали початися трохи згодом, кому за годину, кому за п'ять, бо в кожного різні сили й різна витримка. Й смерть мала настати для кожного розп'ятого теж у різний час: найслабші вмруть до вечора, дужчі побачать світанок, а найдужчі зможуть спостерігати захід сонця й другого дня Нового року: тоді їхні посинілі кулаки зчорніють, смертна чорнота перекинеться через ремені й охопить спершу груди, тоді й серце.

Пронісшись між мовчазними хрестами до Тірітакського валу, Мітрідат звелів гнати колісницю через рів у степ, і тільки коли вся низка біґів опинилася по сей бік, перебрав од колісничого віжки й стьобнув озвірілих коней, і стьобав їх до самого помосту. Й тільки тут одчув, що страшенно стомився: виголодавсь і мусить бодай трохи відпочити. Два дні тому він ковтав миш'як, сього разу подвійна проти минулого року мірка не здолала його. То було знаком, що тіло звикло й можна збільшувати мірку, але нинішнє свято таки втомило царя, й він вирішив перепочити.

Коли Мітрідат, поспавши зо дві години й підкріпившись добрим обідом, знову виїхав за брами Полунічного пілона, демос і не лаштувався розходитись. Усі чекали головного злочинця, й на площі біля містка та на всьому відтинку Феодосійського шляху тільки й розмовляли, що про Савмака.

Мітрідат наказав везти себе в бік Тірітакського валу. Страждання тут уже почались, і над дорогою, передужуючи людський гамір, стояли крики, стогони, плач і прокльони розіп'ятих. Дехто з них утрачав свідомість і безвільно повисав на перекладині, дехто сіпався й силкувавсь порвати сирицю ременів. Кільком се врешті вдалось, але між рядами хрестів ходила варта й швидко повертала нещасних на місце. Декому вої підв'язували ноги до стовпа, щоб продовжити муки, декому підносили до вуст на версі списа мокру губку, й розіп'ятий оживав і починав знову сіпатись, інших дратували губкою, щоб викликати регіт глядачів, а найбільш неспокійним і горлатим проколювали списами животи.

На роздоріжжі, де кінчалися царські виноградники й починались царські таки садки, одноногий керамевт Хірісоф, пітніючи від утіхи, бо йому свого часу теж довелося повисіти на хресті, добре заплативши понтійському десятникові, знущався з розп'ятого юнака Ґеланіка на очах у його рідного батька, теж Ґеланіка, який висів через дорогу. Кульгаючи кругом хреста на дерев'яній нозі, Хірісоф підносив малому робичеві то губку з водою, то горючий факел: раз те й тричі — друге. Якщо Ґеланік-молодший, не закричавши, витримував три опіки, він давав йому посмоктати губку; коли ж не витримував, усе починалося знову. На малому Ґеланікові вже не було живого місця, та озвірілий грек не знав упину.

З хреста ж навпроти все те бачив Ґеланік-старший, і без того ледве живий од пекельного болю в уже до ліктів почорнілих руках. Він лише закликав порепаними вустами прокляття всіх кумирів на голову Хірісофа, та коли втрачав надію, що кумири відгукнуться на його хрипкі заклики, починав благати Хірісофа:

— Годі вже його… годі… Перейди до мене… Хірісофе, до мене…

Мітрідат, попереду якого двоє комонців розганяло з дороги народ, проїхав між рядами розіп'ятих до валу, й коли повернувся назад, усі евпатриди та чинні люди вже стояли на помості й дивилися йому в вічі повними сподівання очима.

— Ждеш, лоґоґрафе? — єдиного з-поміж усіх виділив Мітрідат євнуха, й той аж розквітнув.

— Один хрест і досі порожній, басилевсе! — сказав він. — Усі ждуть головного!

Мітрідат, розглядаючи євнуха, мов бачив його вперше, раптом прибрав вигляду всмерть ізнудьгованої людини. Помітивши се, Діофант перезирнувсь із Архелаєм і Неоптолемом, а Мітрідат сказав:

— Тобі б, лоґоґрафе, не личило так побиватися за тим порожнім хрестом! — По тому стусонув його кулаком у м'яке висле черево й зареготав зимно й моторошно: — Читав я твої писання, лоґоґрафе!..

— Як-кі? — сторопів євнух.

— Твої! Вельми красно пишеш. Хвалю! Хотів би, щоб і про мене написали так.

Перейти на страницу:

Білик Іван Іванович читать все книги автора по порядку

Білик Іван Іванович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.


Цар і раб отзывы

Отзывы читателей о книге Цар і раб, автор: Білик Іван Іванович. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор online-knigi.org


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*