Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна (мир бесплатных книг .txt) 📗
Він упав з високого піднебесся u земне остогидле життя.
Власне, у нього було відчуття, що хтось дав йому доброго штурхана і він полетів догори ногами.
З Тургенєвим! Чому з Тургенєвим? Як відпустив її той телепень Опанас? Що він, засліпнув, чи що? Хіба не бачив їхні перезирки, його, Тургенева, упадання, лестощі?
Не слід обманювати себе. О жінки, «ничтожество вам имя!». Він так ремствував, ніби не Опанаса Марковича, а його дружиною була Марія Олександрівна. Що там дружина! Далеко гірше і образливіше, коли зраджує «не дружина».
Власне, вона не була і «не дружина». Ніким. У тім-то й справа, що ніким, коли він жадав усім своїм єством, щоб була всім! Він. Куліш.
О, то все омана і лицемір'я — оці спокійні ясні очі, ота мовчазність.
Поїхали вдвох з Тургенєвим. Він же скрізь у Європі як удома.
Вона відштовхнула його, українця, проводиря української культури! Та що їй, московці з походження, українські брати?! Може, коли б не Опанас — і не писала б вона по-українськи, а може, й взагалі там більше він написав. Що-що, а мову він знає і в рідному фольклорі кохається, як риба в озері купається.
Він сам не вірив цій своїй думці, що спала йому в злу хвилину, адже нічого Опанас ніколи не писав раніше, та й зараз ніколи у нього й мови про це не було. Але в очах Пантелеймона Олександровича уже замигтіли недобрі вогники, і він усміхався недоброю, страшною своєю посмішкою.
Що ж, «я тебе породив, я тебе й уб'ю». Ти хитрощами ввела в оману, звела мене з пуття. Може, через тебе я кривдив ні в чому не винну Сашуню, кревну, рідну українку, мою бідолашну хуторяночку. А хіба ж вона також не пише, а хіба не можна її більше підтягти, допомогти? З нею поки що ніхто так не панькався, як з цим Марком Вовчком.
Ні, ні, то не ця хитра жінка, то Опанас писав «Народні оповідання». Нічого, вона ще згадає Куліша.
А зараз — швидше, швидше з Берліна!
Щоб і не стрічатися. До чемно-байдужого погляду Тургенева ще додасться переможний блиск. Адже жінки люблять похвалятися перед коханцями своїми перемогами, відкинутими поклонниками, і вона з задоволенням, вихваляючи свою стійкість, розповідатиме про нього.
Він швидко, квапливо пише телеграму. Кому? Сашуні! Звичайно, Сашуні. А хто ж прийме його беззаперечно? Що їй лишається робити?
Доведеться, правда, вислухати тисячі дурних сентенцій, тисячі пліток про «божество мовчуще», а може, й не пліток, у жінок очі зіркі, та й самі по собі судять.
Цей раптовий від'їзд виглядатиме цілком пристойно. Вдвох з Сашунею вони поїдуть на Кавказ. Обом треба там лікуватися.
Він здав телеграму. Повернувся. Сів у крісло зовсім знесилений і виснажений.
Згадав рядки, які писав колись хуторянській панночці і, трохи перефразувавши, казав тоді, на вечірці, Марії Олександрівні:
— Знайте, що під моєю сумною поверхнею страшенна глибина душевна вогнем невгасимим палає. Як дійде до вас чутка, що вмер я, що нема мене на світі, ви собі подумайте: «Не вмер він, як мруть люди, — він згорів мовчки».
Але він знав, що мовчки не згорить. Мовчки не згорить і його ображене почуття до Марії. Навпаки — образа і жадоба помсти загаласує не тільки на далеку відстань, а й на довгі роки...
Досить було йому сказати дружині: «З чого це люди взяли, що московка так мову опанувала, що сама ці оповідання написала? Чоловік писав. Я правив. Ти ж бачила як».
— І з чого ви взяли, — сказала знайомим, скрививши губи, Олександра Михайлівна Куліш — вона ж письменниця Ганна Барвінок, — що ця кацапка, московка сама оповідання написала? Її чоловік писав, а мій чоловік правив. Я сама бачила.
Поки що це була малесенька кулька. Вона згодом обросте. Марія нічого не знала.
Вона раділа, що розминулась з Кулішем.
4
...И ведаю, мне будут наслажденья
Меж горестен, забот и треволненья.
О. Пушкін
«Поїду до Дрездена — і край!» Отак вона-тоді в каретці сказала Івану Сергійовичу, коли бідкалася про Куліша, а він зовсім просто заспокоїв: «Поїдете до Дрездена — і все».
Зараз і самій було дивно, що надавала усьому тому такого значення. Згадала, як у дитинстві вчили її, як кожну дівчинку, вишивати й в'язати. Раптом молодші почнуть гратися, пустувати, заплутають, порвуть нитки — сиди, та розплутуй, та зв'язуй ниточки.
Вона це терпляче робила, хоча виходили з того нікому не потрібні серветки, якісь накидки, набридлі комірці та нарукавнички, що горами лежали в комоді.
Оце й зараз сиділа б і розплутувала, розв'язувала, зав'язувала б переплутаний, де-не-де скріплений клубочок незрозумілих, не потрібних їй взаємин з цим химерним самолюбом Кулішем.
А от зараз вона сидить за круглим, не дуже великим, столом а ідеально чистій їдальні пана і пані Рейхелів і прислухається до жвавої розмови Адольфа Реихеля і Івана Сергійовича.
— Так, так, ви саме, певне, були в дорозі і ще не прочитали в газеті, — каже Рейхель. — Двадцять дев'ятого квітня Австрія оголосила Італії війну.
— Цього слід було чекати, — киває головою Тургенев.
— Усім, хто стежить за європейськими подіями, відомі слова Меттерніха: «Італія — це лише географічне поняття». Він хоче довести, що Італії нема як держави, і Гарібальді, незважаючи на всі свої незгоди з Кавуром, який, звичайно, в єднанні з Віктором Еммануїлом і Наполеоном домовився про спільні дії, республіканець Гарібальді тепер заявив: «Насамперед треба очистити італійську територію від австрійців, а там видно буде!» Гарібальді збирає свої одчайдушні загони для визволення Італії від австрійців.
— От хто може захопити навіть таких старих, як я, так це Гарібальді, — мовив Тургенев. — Нічого б я не хотів так зараз, як опинитись хоча б на місяць в Італії, на власні очі усе побачити!
— Це було б для вас надзвичайно. Який прекрасний матеріал для ваших майбутніх творів! Між іншим, кажуть, багато молоді — поляків і навіть росіян — пробирається туди, в загони Гарібальді, різними шляхами, і через наш Гейдельберг також. А у вас інша мета: лише спостерігача-мандрівника, відомого письменника, вам шлях всюди відкритий, — сказав Рейхель.
— Проте в такій ситуації навіть моя стареча холодна кров, певне, не витримала б, — добродушно усміхнувся Тургенев. — Раптом я також закричав би: «Evviva ' Гарібальді!» А тебе б за це різками з кількох сторін. Молодому це нічого — тільки кров полірує, а старому навіть-символічні різки — вже не те... Як один мужик сусіднього поміщика, якого «по-батьківськи» хазяїн на стайні покарав, мені казав: «Воно не те щоб боляче, а перед бабою соромно». Ну, та вам наші порядки незрозумілі, от тому душа й радіє, коли десь повіє вільним вітром.
— Уся Європа зараз цим живе. Кожна країна, звичайно, посвоєму, з своїх позицій і інтересів, розцінює становище. Герцен уже в кількох статтях у своєму «Колоколі» пише і весь свій пал скеровує проти Австрії, доводить, що сучасна Австрія це не народ, а поліцейський захід, зведена адміністрація і ні до чого живого не примикає.
— А ми саме збирались з Рейхелем у Відень — і в його музичних справах, і до його рідних, — вставила пані Рейхель.
Чоловіки розмовляють по-німецьки. Марія розуміє все, але не наважується встрявати в розмову. Та й пані Рейхель, Марія Каспарівна, видно, з такою насолодою говорить з нею no-російськи, та ще и з такою чисто московською вимовою, і обличчя і весь вигляд у неї привітної, хоча й стриманої, російської жінки. Марія відчуває, що обоє вони — і Марія Каспарівна, і її чоловік Адольф Рейхель—дуже раді їм, немов давно чекали. Це справді було так. Навіть зовсім несподівані для них гості з Росії були радістю.
А Марія ще вагалась — як це відразу піде до них, без попередження!
Правда, з Іваном Сергійовичем усе було зручно, де б вони не опинились, таким він був спокійно тактовним, чулим і уважним. У його присутності усе якось само собою ставало на своє місце і ніхто не міг потрапити в ніякове становище.
Коли вона так категорично вирішила, що поїде до Дрездена, він сказав:
— Я здам вас у Дрездені Рейхелям, і тоді вже поїду до Парижа. Пані Рейхель, Марія Каспарівна, виросла в сім'ї Герцена, з ним і за кордон приїхала й вийшла заміж за свого вчителя музики, німця Адольфа Реихеля, і з ними згодом переїхала на його батьківщину. Я знав її ще дівчиною, звик бачити завжди з матір'ю Герцена і його дітьми. Здається, вона була ближча з ними, ніж з його дружиною Наталі. Взагалі член їхньої сім'ї — як, чому — не пам'ятаю. Я тоді мало звертав на неї увагу, вірніше, не зосереджував уваги. Для мене було досить того, що член герценівської родини. Значить, людина своя! Тепер її чоловік Рейхель — директор Дрезденської консерваторії. Я давно їх не бачив.
