ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
— Ти Iван, я Iван… — п'явками витягуючи тонкi синюшнi губи, белькотiв Завiша й тягнувся пугарем до Сiркової чари.
— Iван, та не пан, — посмiхався Сiрко, й лiва брова хмарою ходила по темному чолу, пiдморгував запорожцям.
I майнуло рожевим птахом: "Ти Iван, я Iван…"Три Iвани зараз на Сiчi… Якби три Iвани… Якби завжди були однокупнi i поважали рiвно один одного три Iвани, добре було б жити в свiтi.
— Король казав: ти пив з ним чару дружби, — белькотiв посол.
— Миру! Тодi вiн був ще коронним.
— Ще казав: ти мудрий, хитрий i тихий.
— Нi хитрим, нi тихим нiколи не був.
— Ага. Щось ти й тодi вчворив.
— Полковник Лисиця хотiв перебити менi балачку з коронним, тобиш королем нинiшнiм, довелося скинути Лисицю з фотеля. А чару миру я готовий пити навiть з чортом, — пiдморгнув козакам.
Сiрко дивився на п'яного Завiшу, а краєм мислi, мов лезом гострої бритви, й далi щось одсовував. В душi йому знову закипав злостивий смiх: нехай ждуть, нехай гнiвляться. Вiн не забув. Але вiн гулятиме. Наперекiр долi, наперекiр всьому. Й те, й те сплiталося докупи, але жодне не переважало. Й нiкому, хоч би хто й знав, а може, й самому отамановi, не одгадати — веселився вiн чи тiльки одсовував щось, утiкав од чогось, сподiвався на щось, чекав. Таки й сподiвався, й чекав. I не абищицi. Воно було велике, бiльше за нього, за саму Сiч i всi її нинiшнi звитяги. Саме так закладається запорожець одразу на все — коня, риштунок, одежу. Проте тут закладався не вiн. Закладалася доля. И не на те, що вони мають, а що матимуть. Заставщина була велика й програш теж. Вiн програвав надiю i щастя жити нею.
Сiрко бив по струнах, i грубi, з пиляних навпiл плах стiни шинку струшував дужий похiдний марш. Запорожцi пiдстукували в лад пiдковами й ложками, приймали густий рокiт бандури за веселий зачин до пiснi й нi гич бiльше, адже походом на Сiчi поки що не пахло, й тiльки кошовий знав, що струни стогнуть недарма. Вiн бiльше не звертав уваги на Завiшу, той упився до решти, намагався й собi одтяти шаблею горлечко пляшки, засипав склом шинквас, але не зрубав жодної. Козаки реготали, вони знали, що таке не вдається нiкому, а коли посол ледве не одтяв собi пальцi, вклали йому до пiхов сигiзмундiвку, взяли за руки та ноги й однесли до темного ванькирчика. Шинок та той час уже окутала темрява — сонце скотилося за пагорби, пахолки внесли два олiйнi каганцi й поставили один над шинквасом, другий — на вправлену в стiну дощечку, й у шинку враз все змiнилося. Iншими стали обличчя, одежа, смiх, здавалося, вiн набрав у себе темнiших, густiших звукiв, навiть музика стала iншою. Найбiльша ж перемiна сталася в наладунку отаманової душi. Вiн давно передав Кайдановi бандуру, той шкварив веселої "Горлицi", а Сiрковi враз мовби чорна тiнь майнула перед зором. I вже весела музика билася в груди плачем. Чорна тiнь, швидка, як птиця, перекреслила чисту запону пам'ятi, й хоч вона щезла, все ж лишила по собi слiд. Таке з ним бувало часто. Диво, що та птиця з'являлася в мент найбурхливiших веселощiв, у мить найбiльшої розкутостi душi. Сидiла й чатувала край поля? Нiколи не полишала його? Так чи iнак, але виполохував її з гнiзда ярий смiх, весела, як сонячнi iскри на снiгу, музика. Вiн сам не знав чому. Хотiла нагадати, що вже на те не має права?
А хто на те має право? Хiба можна наказати самому собi, своїй душi? Вона має свою волю й веде себе, як їй повелiв бог. Виходило, що вiн повелiв їй i це? Чи, може, ту тiнь накликав своїми думками сам? Вiн нiколи не забував за бiди, що впали на його родину, а також за лихолiття, розпросторене по всiй рiднiй землi. Либонь, вони притемнили душу, поклали в нiй важку сувору риску. Проте вiн не сподобив себе в мученики, не став жити горем. Iнодi ж буває, що горе стає гординею людини, вона й на свiт дивиться тiльки крiзь нього й починає думати, нiби воно дає їй щось бiльше, якесь потаємне право. Вiн не прагнув того права. Просто воно, як це буває найчастiше, просвiтило його хай жорстокою, але глибинною мудрiстю, i те не заважало йому жити й сприймати людей, як сприймав i ранiше. Хiба що трохи суворiше. (Навiть не став буркотуном, таким собi мудрагелем, що всiх повчає i читає усiм проповiдi. Здебiльшого на старiсть у людей меншає справ i бiльшає слiв, вони стають мудрi, але мудрiсть та — листя не зелене, а листя жовте). Що ж, зiркiше бачив ницiсть, пiдступ, боягузтво, розчахував їх чи кпив у душi, дивився на них крiзь гiрку, трохи злу примруженiсть. Й тодi поривало неждано шмагонути нечестивця, зiрвати з нього шати й показати голого, з вiдьомським хвостом. А ще горе мовби дужче збратало його з покалiченими, покривдженими, вело по непритупленому лезу, де щохвилi мiг оступитися й сконати. Та вiн не любив нерозумного ризику. Вiддати життя — то вже за щось iстотне! Прислужитися товариству та вiтчизнi не дрiбкою, а чимось великим. Боротьба, життєвi поразки не зламали його, не погасили отих живих, проникливих вогникiв у зiницях очей, не спили енергiї. Проте надпили життєлюбства, навiяли в голову нових, не знаних ранiше думок.
Так, помiчав, як налягали на плечi лiта, як потроху мiняли вдачу. Нiби й не набрало ваги власне життя, а став обачнiшим. Де колись ступав не роздумуючи, тепер пильнiше розглядався й вивiряв поступ. Може, це просто вiд того, що роки таки почали висотувати силу? Але мав її немало. I не тiльки тiєї, що в м'язах, а й тiєї, що в серцi. Вiн умiв скрутити все — пiдкову, повiддя норовистого коня, потаємний, погрозливий рокiт юрби, був упевнений у собi й вельми непоступливий. I робив усе не тiєю шаленою напругою, коли, буває, перекипає кров i рвуться жили. Ця сила була в ньому природжена, кожен, хто стрiчався з отаманом, помiчав її одразу, бо вона промiнилася з очей, зi слiв, скупих, але кованих, як залiзо, й розумiв, що та сила — свiтла, але й трохи небезпечна, надто коли у власних грудях — ущербнiсть чи непевнiсть. Доброта i любов були прихованi в отамановому серцi глибоко — глибоко, здавалося, вiн сам приховує їх.
Найперше, звичайно, почували силу кошового запорожцi, недарма з року в рiк знову й знову обирали його кошовим свого вiйська. Вони кричали його на свого ватага не тiльки тому, що знали: вiн не полишить їх у бою, а й тому, що рiвно дiлив на всiх гнiв i справедливiсть, в його серцi завжди знаходили вiдгомiн незлобивiсть та щирiсть i дiставали найсуворiшу вiдсiч науст i пiдступ. О, вiн не щадив їх! Вiн гримав на них, сварив, брав на глузи, навiть гiрко, мiг i шмагонути по плечах, однак вони знали, що вiн їх любить, i прощали те. Хоч вiн i не потребував нiчийого прощення. Вiн берiг їх у походах i в бою, не давав обдерти лихварям та корчмарям, встановив твердi порядки на крам — базарi. В сутяжництвi з сiчовиками лихварiв завжди ставав на сторону козакiв, наказував заплатити з Вiйськової Скарбницi або й вiддавав у заставщину власнi грошi, якщо вони в нього були.
Тому?то, побачивши, як охопила отамана зажура, посмутнiли козаки, стих рокiт бандури, поставець кружляв, наче на поминках. Звикли бачити отамана в доброму строї душi, веселим i гарячим, сповненим життєвої снаги, могли ще й зараз уявити розвихреним парубком з iскрами в очах — й, хоч не вiдали, яка?то нинi в його душi темна нiч, запечалилися. Надто хмарним стало чоло у Кайдана. А крiзь ту тучу пробивалося тепле, м'яке промiння, то було тепло любовi до отамана, тiєї, яка не вичахає до смертi. I згадалася козаковi на ту мить iнша корчма, стояла вона вiд цiєї за триста верст i за двадцять лiт. Сиротою, вигнанцем з рiдного дому валасався тодi вiн, Кайдан, по свiту, заблукав до порожньої корчми пiд Смiлою, в якiй полуднував тiльки один чоловiк — жилавий, смаглявочолий запорожець з ледь кiбчастим носом. Запорожець наминав книшi з салом, наминав, аж кавкало за вухами, а в Кайдана голосно кавкало в животi, i вiн намагався не дивитися на стiл, дивився на свої постоли, припорошенi бiлою пилюкою. Проте вже був тертий свiтом, намагався зачепитися балачкою за козака, вiдтак сподiвався зачепитися й за полумисок.
— Не скажете, до Колобродiв далеко? — запитав.
