Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна (мир бесплатных книг .txt) 📗
— З тими, яких оплела Зуня! — вставив Тедзик.
— І яких підкупляє весь час. Але ж довіряти їм, звичайно, не можна, те, що передаємо записки, — і то велика довіра і риск. Так от, коли, нарешті, нам пощастить прокопати до хзду, в слушний час уночі ми тікаємо невеличкими партіями, виходимо над яром, спускаємось до Дніпра, а там уже справа легша. Попереджую — підготовка довга, риск великий, хто не наважується — хай все ж таки присягнеться найсильнішою присягою, що мовчатиме й нікого не викаже ані за яких обставин. Можливо, ті, проти кого нема явних прямих доказів, можуть не ризикувати... А кого чекає Сибір або шибениця...
— Я однаково з тобою, — сказав Тедзик.
Присягнулися всі, так, як присягалися їхні батьки, вони самі, як кожен, хто тікав «до лясу» й починав боротьбу. Тепер знали — це присяга на смерть, і відбувалася вона врочисто, пошепки серед тюремної нічної тиші. Відтоді всі й почали потай і вголос, власне, впівголоса, майже пошепки молитися, щоб час тягнувся довше, щоб до суду, який має бути навесні, — про це також повідомили їх співчуваючі офіцери, — вони могли закінчити підкоп і здійснити втечу.
Антось керував усім. Його слухали беззаперечно, хоч він ніколи не наказував, а коротко й розумно доводив. Інколи гірко замислювався Тедзик: чому ж, коли такі розумні віддані люди, як старий Коперницький, Стефан Бобровський, Антось Юр'евич, інші, стояли на чолі «рухавки», чом так усе вийшло жахливо? І чи не надто був благородний вчинок Антося — спокійно там, у селі, покласти зброю на вози і цим довести, що вони не з боєм. ідуть до селян, а несуть волю! Але ж у інших рейдах з тих або інших причин теж повстанців було переможено...
— Це образливо, гірко, — сказав він Антосеві уже тут, у тюрмі. — Ми йшли до них з відкритим серцем, з жадобою кращого життя для них же...
—- Що ж, хіба вперше люди побивають своїх пророків? Згадай Голгофу... Та ти не вважаєш, Тедзику, що найдужче винні ми самі, наші проводирі? Адже і серед нас, хто брав участь і хто тільки допомагав, хіба було цілковите взаєморозуміння щодо остаточної мети? І зараз, коли наші сміливі дівчата, як «Чорний ангел», як Зуня, збирають кошти нам на допомогу, і раніше, коли наші збирачі ходили з кружками по всьому південному й західному краю начебто для бідних, — а насправді на потреби .«рухавки». І всі поляки про це знали, і давали хто що міг, адже навіть і магнати давали немало, але ж вони мріяли про відновлення, своїх можновладних прав, а зовсім не про права, того бідного люду, якому треба, було втлумачити, що ні. землі, ні волі ані з царських, ані з панських рук він не матиме. Яку ворожнечу зараз знову розпалили між поляками, українцями, росіянами, яку. дику ненависть розвивають!
Оце було найболючіше, адже' і в тій юрбі, що напала на нас, було кілька найманих заводіяк, а решта хіба розбиралася, хіба розуміла? Але ж її, як і всяку юрбу, захопив дикий момент, коли діють, не усвідомлюючи, собі ж на зле. Ні, нам ніяк не можна загинути й занапастити наше справедливе діло, — твердо закінчив Антось, — а поки що — змінимо наших копачів — риємо, риємо далі! Ходімо, Тедзику!
І вони колупали, рили, рили без утоми, колупали тверду тюремну стіну і молились, молили хто долю, хто матку брску ченстоховську, хто Єзуса Христа, щоб час тягнувся довше, хоч трошечки довше, ніж йому належить. Особливо вночі.
Ніколи не забути тієї, останньої, ночі. Втечу вже не можна було відкладати, як не можна було вже відволікати явку на допит Антосеві Останні дні Антось весь час був у підземеллі, але перевірку робили вже давно абияк.'Антось мав тікати першим. з'ням ще три товариші. Якщо втеча пройде щасливо, за першою партією за кілька днів втечуть ще кілька... З яру над Дніпром вони мають дістатися за Видубецький монастир, в останній записці з волі, зашифрованій. Звичайно, було зазначено, де на них чекатимуть коні.
— А як же спуститись до Дніпра цим яром? Та» тільки скотитися можна! — сказав Бронек, теж з «першої черги».
— А хоч би й так, — спокійно сказавАнтось.
— Зараз у Ярах ще сніг, — легковажно зауважив Тедзик, — не боляче буде котитися.
— Побачимо, як ти там пожартуєш, — образився Бронек. Так, ще сніг не розтанув. Була провесінь, ще холодна мінлива провесінь, з різким вітром, мокрим снігом, сірим хмарним небом. Першим ліз Антось — коли що не так, він перший прийме на себе удар долі. За ним Тедзик. Потім Бронек.. Потім Михась.
—У разі тривоги треба напасти на вартового, кляп у рот, зв'язати.
— До відзення, товажиші! Ми чекатимемо на вас. Ми дамо звістку, коли все пройде гаразд. Тихо. Мв йдемо... Эа ними у підвал спустилися ще кілька — для варти. Першим поліз Антось. За ним Тедзик.
— Я не можу, — сказав третій, Бронек. — Це вірна смерть, а иа суді, може, ще якось викручусь.
— Пусти мерщій мене, — відштовхнув його Михась і зник в отворі.
Панувала цілковита тиша. Особливо тут, під землею, в цьому ході, виритому, може, кілька сторіч тому. Троє втікачів пробиралися мовчки, кожен шерех примушував зупинятися, прислухатися; №, тривоги не було чути. Залишаючи камеру, на своїх нарах хлопці так поклали ковдри і всяке шмаття, яким укривалися, ніби під нимхтось лежить.. Антось присвічував малесеньким ліхтариком, який їм заздалегідь передали. От повіяло свіжим повітрям. Вони виходять. На смерть чи на волю? Вени, всі. троє, вилізли за тюремною стіною, справді, над яром. На розі стіни побачили постать солдата з рушницею, але в ту ж мить він зайшов за ріг стіни, зникнувши з очей. Хлопці тремтіли. Від хвилювання чи від холоду? Адже була майже зимова холодна ніч.
— Швидше вниз! — пошепки скомандував Антось. їм допомагав вітер, за ним не чути було шереху. Вони полізли плазом додолу... Раптом покотилися. Здавалося — у безодню. Які ж то високі наддніпрянські гори! Вони ніколи раніше не здавалися їм такими!
«В Антося ж поранена нога, — подумав тоді Тедзик, — хоч би він не пошкодив її дужче!» І ця думка так заволоділа ним, що він не думав про небезпеку і не звертав уваги, що голий густий чагарник дряпає йому обличчя — от клята шипшина, а як гарно цвіте повесні!
— Лізьте по струмку, — прошепотів Антось. Слава богу, значить", живий!
Це, певне, був перший весняний струмок. Як це він не підмерз цієї холодної ночі. Він навіть дзюрчав! От молодець! А шлях, вірніше, політ — здавався нескінченним.
Раптом вони почули тихе іржання. І вже не треба було ні котитися, ні плазом спускатися, можна було стати на ноги, і випростатися, і віддихнути на повні груди.
— Це, певне, наші десь тут, — сказав Антось.
А де ж вони опинилися? Десь за Лисою горою? Чи за Видубецьким монастирем? Нічого вночі не розібрати. Пройшли трохи в тому напрямку, звідки почули іржання. У темряві ледь помітно стало видно фаетон, запряжений двома кіньми. Може, той, що чекає на них, а може, й не той...
Однаково треба підійти й дізнатися. Іншого виходу нема. Коли розвидниться — вони повинні бути вже далеко. Тут їх однаково схоплять уранці — не по-зимовому вдягнених, в подертому, пошматованому одязі, за час перебування в тюрмі якого вигляду він набув! А арештантського одягу не вистачало...
Вони обнялися троє — може ж, треба попрощатися? — і попрямували до фаетона.
— «Чорний ангел»? — спитав Антось. Це був пароль.
— Сідайте мерщій, — відповів кучер, і вони помчали. Не на міст на Бровари і не в Київ.
— Переночуєте в Корчуватому.
Мокрі, подряпані, замерзлі, нічого не розпитуючи, опинилися вони в маленькій хатці. Хазяйка й хазяїн тільки привіталися; і так само нічого не розпитуючи, тільки зітхнувши, дала хазяйка умитися, поставила на стіл хліб, картоплю, квашену капусту... а сама стала готувати постіль. Якщо організатори втечі обрали цих людей для їхньої схованки, значить, вони в них певні. Хазяї були українці, це почули з розмови. Хазяїн скидався на якогось робочого — чи то сторожа, чи доглядача на мосту, чи з якоїсь артілі. Мовчазний і трохи насуплений, але з добрими сумними очима. Видно, що верховодила жінка. Вранці вона також пішла на роботу, зачинивши хату на замок і залишивши їм їсти.
