Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич (хороший книги онлайн бесплатно .txt) 📗
Що злигодні минулого, буденного життя, коли віриш, що все це пройшло, а попереду життя вічне й щасливе? З церкви Малуша пішла із жінкою-обращеницею, що, міцно тримаючи її за руку, раз у раз говорила:
– Господи, помилуй! Господи, помилуй!
Іти їм довелося недовго. Близько від церкви, між деревами, що сплітались гіллям і корінням, по схилу гори ще в давні часи воями князів викопано було чимало печер. В одну з них жінка й привела Малушу.
У куточку там горів світильник, у промінні його Малуша побачила зеленкуваті глиняні стіни. У печері був важкий дух, під стіною на перетертій траві лежало кілька чоловік.
– Лягай! – прошепотіла жінка й показала куточок під стіною.
Малуша лягла, й жінка – поруч з нею.
– Як тебе звуть? – запитала Малуша.
– Во хрещенні Софія… Се речеться – премудрість божа.
– А я тепер Марія, – промовила Малуша.
– Спи, рабо божа Маріє!
Крізь отвір у печеру вривалось холодне повітря з-над Дніпра. Там шумів вітер, і Малуша чула, як здригаються і скриплять надворі дерева, до її вуха долетів і шум хвиль, що починали сердито бити в круті береги. Але тут, у печері, було тепло, затишно, тут були такі ж, як і вона, у яких на світі нічого не лишалось… І тихий спокій обгорнув спраглу душу раби божої Марії. Після всього, що сталося, їй захотілось тільки спати, спати.
Засинаючи, подумала вона тільки про одне: «А як тепер син Володимир? Дніпро сердитий, холодний. Чи є де в теплому заснути йому, як мені?»
А сон все склеплював і склеплював повіки.
5
За упругом вставали все вищі й вищі хвилі, вони налітали на лодію, жбурляли її з боку на бік, важко було добрати, де небо, де земля. А вітер знову напинав вітрила, лодія стрілою мчала вперед, у темряві на тлі сірого неба окреслювалось ще кілька чорних лодій, що, як і перша, то виринали, то зникали, по ліву руку громадою лежали гори, праворуч – вкритий лісами низький берег.
Добриня сидів на носі передньої лодії й пильно дивився вперед. Нехай лютує вітер, нехай на Дніпрі гуляють найвищі хвилі – перед ними далека дорога до Новгорода, зупинятись не можна. Вони мусять їхати вдень і вночі. Поки на Дніпрі – лодії вестиме Добриня, за Волоком шлях покаже Михало.
Добре погуляли в Києві мужі з Новгородської землі. Випивши на прощання меду й олу, заліз під насад, вкрився хутром і спить боярин Михало. Скрізь понад упругами й просто на днищах лежать і аж хропуть інші бояри, спить і дружина. Вітер грає, весла сохнуть, чом і не перепочити! По два вої не сплять тільки на кожній лодії: один пильнує за вітрилом, другий тримає стерно – і того доста!
Спить і князь Новгородської землі Володимир, син Святослава. До пізньої години, доки київські гори не сховались в імлі, сиділи князь Володимир і Добриня на кормі лодії, прощались із землею батьків, – хто знає, коли і як доведеться їм повернутись сюди. Потім князь ліг під навісом, Добриня прикрив його теплим опашнем – нехай спить. А Добриня не спатиме.
Але не тільки через це не спатиме Добриня. Думами повна голова. Навкруг шумить, реве, хвиля за хвилею налітає, кипить, вирує вода, і все більше і більше у нього думок. Думає Добриня про те, як колись давно плив він цим шляхом звідти, де зараз сіра імла, – з Любеча, з такими ж, як сам, отроками до Києва, в дружину княжу.
Добриня, як і всі отроки, хотів тоді попасти до Києва, але боявся невідомого майбутнього. Що могла обіцяти йому доля: коня, лук та ще хіба, як і батькам, порубану голову або й могилу десь у сипучих пісках?!
Воно так і було. Він одержав з княжого двору коня і лук, одягнув порти, почепив на голову шолом, узяв у руки щит. Тоді його стало набагато важче вбити, але смерть так само чатувала на нього.
Раптом вона відступила. Згадуючи у цю ніч минуле, Добриня не міг сказати, де й коли пролягла та межа, за якою він перестав бути отроком княжого двору, а став дружинником, і то переднім дружинником княжим. Проте так було. Там, на Горі, Добриня довго був, як і тисячі людей, гриднем. І несподівано вийшов у старшину, став близькою до князя людиною.
Він перебрав багато випадків із свого життя і не знав, чим завдячував своєму щастю. Він ходив із князем Ігорем на деревлян, але ж тоді нічого особливого не трапилось. Він їздив з княгинею Ольгою на полюддя, але й тоді чогось не лучалось. Їздив він ще й з княжичем Святославом – на лови, в далекі сторожі до Родні, але в княжича були свої мужі.
Пригадав Добриня і Малушу. Може, це вона принесла з собою йому щастя? Він одразу відмахнувся од цієї думки: не вона, а він дав у руки сестрі щастя, він, пошкодувавши батька, вивіз її з Любеча, він крадькома провіз її на Гору. Це тому, що Добриню знали на Горі, взяла княгиня Ольга Малушу й до двору, це тільки заради Добрині княгиня Ольга пожаліла Малушу, коли та вчинила гріх з княжичем Святославом.
Добриня пригадав ніч, коли покійна княгиня Ольга покликала його до терема, кинула йому в обличчя презирливе слово «смерд», пригадав, як стояв він тоді у дворі й ждав Малушу і як сказав їй, коли вона вийшла: «Що ж ти наробила, Малко!»
Але вже до того Добриня відчував, що він не такий, яким виходив з Любеча: права рука в князя у поході, сотенний у дружині. Любо було, либонь, і княгині мати ключницею сестру сотенного. Ні, щастя, як це думав Добриня, давно ходило взап’ять за ним, він тільки не міг пустити його поперед себе.
Проте, відчувши своє щастя, Добриня міцно вхопився за нього, і те, що іншому видавалось би лихим, умів повернути на свою руч. Тому він, дізнавшись, що Малуша непразна і що її висилають у село, так радо згодився їхати з нею, тому він так пильно оберігав її в Будутині, тому він молився до зір, коли вона народила сина, тому він так міцно тримав Володимира, коли за наказом княгині забрав його в Малуші і віз до княжого двору.
І тому він так легко забув тоді про Малушу… Згадуючи її, боявся тільки одного: аби вона не з’явилась до княжого двору. Адже тоді сорому на Горі не оберешся, покійна княгиня була крута на слові – раз сказавши, не перерішувала. Ну що б вона сказала, побачивши Малушу на Горі? Після смерті княгині він, правда, радо взявся розшукувати сестру, але що ж, не знайшов. Немає Малуші. «Ні, – думав Добриня, – у кожної людини своя доля: що судилось Добрині, те не годиться для Малуші».
А от про княжича Володимира Добриня дбав. Коли б хто знав, як він крок за кроком ходив за княжичем Володимиром, як оберігав його від кожного злого ока, як ночей не спав, боячись, щоб хтось не наурочив його. Бо доля княжича стала його долею, бо Добриня зараз тільки вуйко, а стане колись близьким родичем великого князя…
«Князь Добриня», – подумав він, і йому стало навіть душно серед цієї ночі.
«А чому й ні? – пробіг раптом холодок тілом. – Був колись Добриня отроком, був сотенним, а зараз носить золоті гривни на шиї. У Новгороді жде Володимира велика слава. А хіба може слава Володимира обійти його, Добриню? Родичі, одного кореня й крові…»
У цей час зустрічна хвиля з великою силою ударила лодію, і Добриня, щоб не впасти, мусив обома руками схопитись за мокру дошку. Ще раз вдарила хвиля – і ще раз обвисло, затрепетало мокре від роси вітрило. Лодія зупинилась, а Добриня, підставивши вітру обличчя, дивився в темряву й прислухався, чи не перелягає вітер. Але ні, то, либонь, вихор пролетів над Дніпром, від пониззя так само віяв дужий вітер, він вмить нап’яв вітрила – лодія стрибнула, зарипіла й полетіла в пітьму.
«Добре, – подумав Добриня, – коли отак віятиме низівка, то будемо за два дні й дома, в Любечі…»
Дома! Він посміхнувся. Звичайно, добре було б зупинити лодію біля високої кручі, зійти на берег, пройти з мечем біля пояса, з гривнами на шиї й опашнем на плечах до рідного дворища, де колись жили славетні діди його, де народились батьки й він сам.
