Гетьман, син гетьмана - Мушкетик Юрий Михайлович (чтение книг .txt) 📗

Їхали понад Дніпром, понад порогами. Юрій зупинив коня над першим, Козацьким, порогом. Дивився, як вода пришвидшувала біг, вигиналася над великим каменем, наче Бемське пекло, як по ній пливла зірвана десь лілія. Біло-біла велика квітка, ще жива, але зараз її обітре на всіх каменях, на всіх лавах і виплюне пожованою з пекла. Це навіяло невеселі думки.

А тоді по воді пішов пліт, плотарі на ньому стояли голі з тичинами в руках, повертали важкі кормиги, попереду лоцман з бородою, як ліс, він тримав над головою стиснену в кулак руку, слів за ревом води не розібрати, він кермував нахилом руки. Ось пором звівся вгору, враз шугонув і потонув у піні, здавалося, вже навіки, виринув, полетів униз.

— Плотарі голі, — пояснив осавул, — якщо розіб’є пліт — може, хтось врятується. Колоди тоді стають стійма, б’ють людей. Попід тим берегом їх плаває багато до самого льоду — доступитися туди зась, а по льоду витягають потопельників.

Стало моторошно, й гордість пойняла за цих людей.

Юрій зупинився в Самарському Пустинно-Миколаївському монастирі, який стояв на березі річки Самари. При монастирі — козацький шпиталь, сам монастир огороджений високим частоколом з дубових обаполів, з-за якого можна відбити й татарський бамбул. З монастиря поїхали берегом Самари вгору, вона тут тече майже паралельно Дніпру. Самара тече в широкій неглибокій долині, понад нею могили й могили без кінця, скільки їх, які народи тут ходили, випасали свої отари, їздили гарбами з камінними, схожими на жорнові камені, колесами, котрі скрипіли на весь степ, перекликаючись із журавлями вгорі. А кругом степ, степ — не охопити оком. Він тільки-тільки прокидався. Лисячими хребтами вигиналися під вітром торішні трави, посохлі, бронзові — нежар, але поміж них то там, то там жовтими хусточками пробивалися тюльпани (коли перебрідали через таке плесо, копита в коней ставали жовті), в глибших, мокрих долинках синіли півники, величезний, випитий пташками будяк шелестів сухими пелюстками, татарський шабельник пробивався понад водою. З трави інколи лунав свист. Маленький, білий, ніби облитий сметаною, козачок із супроводу сказав:

— Жовтобрюхи. — Й розповів, що їх тут багато й що ці змії-полози великі — аршинів по п’ять, по шість, а то й більше, і дуже злі та небезпечні: їде козак степом, а полоз побачить і женеться, а тоді скрутиться кільцем і стрибне, й повалить вершника з конем.

— Бридня, — мовив осавул, набиваючи люльку. — Вигадки. Козаки, як косять траву, часто перетинають їх косами. І рубають шаблями. Ото правда: буває, порубають його на шматки, а ті шматки довго ворушаться, звиваються, стрибають.

Проїхали ще трохи, й раптом хтось із козаків закричав: «Татари!» Справді, на них зоддалік летіла жива хмара. Й тут осавул приклав руку до чола, сказав: «Тарпани».

Справді, хмарка наблизилась, і вже було видно розкошлані гриви та кінські храпи. Дикі коні зупинилися враз, вперлися передніми копитами в землю, повитріщали очі. А тоді заіржали й гайнули назад у степ.

Під’їхали до риболовецького стану. Козаки-рибарі саме тягнули мачулу — велику, прокатранену в дьогті сітку, тягли важко, виволокли на берег захекані. Сітка була повнісінька риби, й риба все велика, меншу двадцяти дюймів козаки вкидали назад у річку, риба вистрибувала з сітки й стрибала по берегу, величезні, двоаршинні щуки зіпали зубастими пащами, намагаючись дострибати до води. Рибалки били їх по голові довбнями.

— От до такої не підходь, — осавул показав на велетенську зелену, з якимись наростами на голові щуку, — хапоне — матимеш халепу.

Тут же на березі лежали «столи» — розщеплені вздовж навпіл великі дуби, на них рибалки розробляли рибу: розпускали, вибирали ікру, робили кав’яр. Ікру, кав’яр продавали в Україні, Московії, Польщі і далі — в Європі, вона давала січовикам основний прибуток. Особливо цінувалася запорозька в’ялена щука, вона вважалася залассям. Величезний, пудів на п’ятнадцять-двадцять сом ворушив вусами, дивився на людей великими, здавалось, осмисленими очима. Від того було трохи моторошно.

Пройшли в лісок, на галявину, до стану. За тією галявиною була інша, на ній стояла напівземлянка-хижа. Там жив козак-сидень, гніздюк. Він випасає воли, овечки, весною скуповує малі телята, за літо на ситих травах вони стають бичками. Пізно восени він жене їх на продаж на ярмарок у Полтаву, Миргород чи й далі. Має добрі гроші. Одначе тяжке й небезпечне це його сидіння, поруч татарських кошів, хоч він і сплачує їм, і має од коша ярлик, але скільки свавільних розбійних ординців гасає степами, та вистачає й своїх зарізяк, втеклих з України або Польщі, та й втеклих з війська москалів, а страшні зимові стужі, а вовчі зграї… Від нужі ж зовсім спасу немає. Витримає сидень два-три роки, блукаючи за отарою з ґирлиґою і двома-трьома злющими псами-куртами й тоді подається з грошима кудись подалі від цих лихих місць, купує ґрунт, ставить хату.

Потрійна, зварена у великому казані юшка дуже смачна, та ще до неї козаки з Січі прихопили барильце з оковитою. А степ підспівував, а степ глухо гудів, і густо тягли у високості пташині зграї, поспішали до своїх гнізд.

…Юрій вернувся на Січ. Його щедро частували, але горілка йому не смакувала, друзів він не набув. Після довгих розмов з кошовим, суддею, писарем, осавулом зрозумів, що запорожці його не підтримають, вони тримали руку Москви, а він був гетьманом від Польщі.

І та й та сторона наводили свої резони — їх наводять українці і понині, й кожному його резони здаються ваговитішими, кращими.

Юрій нічого не здобув собі на Січі. Але, вернувшись додому, відчув себе умудренішим і засів за читання творів, які пропустив в Академії: за Епікура, Юлія Цезаря, Цицерона, Плінія Старшого та й за своїх — Зизанія, Транквіліона Ставровецького, Смотрицького, Лазаря Барановича, шукав істину й намагався проглянути в шляхи, по яких людина приходить до неї. Якось до нього зайшов митрополит Йосип Тукальський, який мусив утікати з Києва, бо Москва мостила свого митрополита, з Тукальським Хмельницький вельми здружився. Побачивши в руках Юрія томик філософії Бекіна, сказав:

— Що ти шукаєш у цих книжках?

— Дорогу, яка може привести до істини. Нашу дорогу.

Тукальський спохмурнів.

— Немає в нас такої істини, а отже, й дороги. У кожного — своя. У Суховія — своя, в Тетері — своя. У Сомка — також, хоч у нього з Золотаренком дороги сходяться, а отже, не полагодять. Обоє на Москву дивляться. І туди ж пишуть один на одного. А Ніжинський протопіп Филимон — то на того, то на того. Сомко вдатніший, але проштрафився перед Москвою, не підписався холопом і підножкою. А там такого не прощають. Там — усі раби, ще й пишаються цим. А ми вже звикли хилитися.

— То що, отче, в світі немає правди?

— Немає.

— А як же дивиться на те Бог?

— А так, як і всі.

— Ви що, отче, не вірите в Господа?

— Я вірю, але це не заважає мені мати свій розум.

— Це вже філософія.

— А хіба вона — зло? Церква не одгороджується од Аристотеля. Платонова філософія од Бога, а от християнська церква її не прийняла. А прийняла Аристотеля.

Юрій погладив вуса.

— Хоч Аристотель і був безбожник.

— Так. Тоді ще не знали Ісуса. Аристотель казав, що світ — це боротьба двох начал, двох первенів. І що вони досконаліші, то запекліша боротьба.

— Виходить, розум — зло.

— Не зовсім. Але він часом буває хитрим і крутить нами. Бджоли, мурахи не мають розуму й живуть у досконалості.

— А що ж то таке досконалість?

— Боже провістя, Боже натхнення. Він один раз поставив людей на правильну стезю, але вони з неї зійшли.

— А чого ж він не поставив на неї нас?

— Ну, ви вже, ваша милість, розпочинаєте справжній диспут. Давайте краще поговоримо про грішні мирські діла.

— Зачекайте, то куди йде людина? До досконалості?

— Здавалось, мала б іти. Але не йде. Вона захланна й жорстока. Не добро править світом, а меч і вогонь. Надто в нашім краї.

— То що, відкинути меча?

— Для нас це було б ще гірше. Нам треба міцного меча і кріпкої руки. І розуму до них. Бо ми ніколи не керуємось розумом. І не знаю, чи колись керуватимемось ним, чи й далі в нас правитимуть пустоголові себелюбні мужі.