Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна (мир бесплатных книг .txt) 📗
І в той же час їй не хотілося дуже перероблювати, пристосовувати. їй хотілося, щоб тут пізнали про незнану Україну, знали, що є такий одчайдушний народ, є такий могутній Дніпро й наддніпрянські гори, і чудові ліси й степи.
Ці казки виходили вже російською мовою у її власному перекладі, і навіть строгий Салтиков-Щедрін похвалив їх. Він писав: «...вважаємо, що читання їх дасть користь. Не зле вводити дітей у світ справжнього героя і нефантастичних нестатків; не зле малювати перед ними постаті трохи суворі, але чесні й сильні на зразок Остапа у «Невільничці».
Значить, головне її бажання досягнуто. Він, суворий Михайло Євграфович, схвалює, що в творах для дітей вона не пішла звичайною доріжкою багатьох письменників. З якою втіхою читала вона з самого початку його статті: «Ми взагалі без особливого захоплення дивимося на велике поширення у нас так званої дитячої белетристики, але вже якщо участь її в справі виховання внаслідок різних умов визнається необхідною, то думаємо, що казки Марка Вовчка задовольнять цю потребу значно краще, ніж так звані моралістичні оповіданнячка, які становлять теперішній фонд нашої дитячої літератури і в яких розказується, що Ваня був грубіян і за це його не пустили гуляти після обіду, а Маша була розумненька і за це їй дали яблуко».
Звичайно, були й серйозні зауваження, над якими треба було серйозно замислитись. Може, він був правий, коли писав, що «спочатку драма, а потім водевіль», і турків у казці він назвав «балетними». Але ж основні її задуми зрозумів такий вимогливий критик!
Марія уже не хотіла відбирати час у Етцеля і просто надіслала йому ці казки, схвалені Щедріним, на rue Jacomb, де була його квартира, така відома усім письменникам.
Етцель і цього разу не затримав відповіді. О! Це був зовсім не Василь Білозерський, який місяцями не міг їй відповісти.
«Chиre madame! — він уже їй як знайомий писав: «дорога мадам», — я прочитав «Галю» і «Невільничку» і вважаю за можливе надрукувати в журналі першу з цих двох речей».
Марія полегшено зітхнула. Хай хоч одну. Аби почати, адже добрий початок — половина діла!
«...З другою казкою важко...» — а другу вона любила дужче! Ну, нічого.
«Там є прекрасні місця напочатку, але не наприкінці. Для нас вона надто «чужоземна», навіть трохи дикувата. Все це мені здається дуже гарним і цікавим, але така національна своєрідність може піти на шкоду якості твору й зробити його доступним лише невеличкій кількості французьких читачів».
У глибині душі її радувало, що у творах, написаних тут, не загубилась «національна своєрідність», але, звичайно, треба подумати ще над добором для перекладів.
Етцель радив, як професіонал-письменник і видавець:
«Хотів би я, щоб у «Галі» рішення братів стати розбійниками було наслідком фізичного покарання, тобто актом, який може обурити й виправдати навіть найзлочинніші рішення, викликані почуттям помсти. Якщо цього не буде. Ваші дев'ятеро братів перестануть цікавити в ту хвилину, як тільки вони стануть розбійниками».
Може, справді, те, що цілком зрозуміло у нас, тут потребує іншого висвітлення і виправдання?
Він пише: «У мене одна мета — зробити Вас популярною у Франції. Ви передасте мені все, що перекладете. Я краще, ніж Ви, відберу, що може підійти...
В усьому цьому, що я написав, не шукайте відтінків, які можуть Вас розхолодити. Я видам книгу Ваших творів, це безперечно, але туди мусять увійти речі, що найбільше підходять для французьких читачів».
Він повідомляв, добрий Етцель, що написав листа видавцеві Вольфу у Санкт-Петербург з приводу її перекладів з французької мови — книжок, що друкує тут він.
Він певний, що днів за вісім-десять одержить відповідь. «Я буду щасливий, якщо Ви візьметеся за переклади, які не потребуватимуть у Вас великої затрати творчих сил, і хотів би поспраижньому допомогти Вам».
Ні, вона не шукала ніяких відтінків у його одвертому листі. Вона й не хотіла б їх шукати, щоб справді не охолонути. Марія хапалася за цю можливість працювати в Парижі й не ображалася на його зауваження і поради до казок, як ніколи не ображалася на зауваження Івана Сергійовича.
Вона була вдячна за його готовність допомогти. І ще не розуміла, що він писав не з формули чемності і не для годиться «я буду щасливий», «я хотів би по-справжньому допомогти Вам»...
Чим частіше він бачився з Марією, тим дужче йому хотілося бачити її, разом з нею говорити про журнал, який от-от мав виходити.
Він подарував їй останній — на той час останній — роман Віктора Гюго, який щойно вийшов і яким усі зачитувались — «Les Misйrables» — «Знедолені», й розповідав їй про живого сучасного бога літератури, як його примусили покинути Джерсі, і з маленького скелястого острівця Гернсей в океані він кидає свої грізні слова, й наче всі вітри, розносять їх по світах.
— Ви знаєте, його лист був надрукований у першому номері «Полярной звезды», яку видавав наш Герцен у Лондоні, а нещодавно в «Колоколе» було звернення Віктора Гюго до поляків, — каже Марія.
— О, ваш Герцен! — з шанобою вимовляє Етцель. — У вигнанні, коли ми читали його славетний «Колокол», — ми відчували тісний зв'язок незламного братства: Гюго — Герцен — Гарібальді — Мадзіні... Це не давало нам схилитися і загубити віру.
Він розповідає Марії про побут Гюго, його сім'ї на цьому самотньому острівці, про його вірну кохану Жюльєтту Друе, яка не раз рятувала йому життя і просто відмовилася від себе, від усього свого заради свого бога — Віктора Гюго, а «бог» сприймав це як належне...
— Буває таке кохання, — каже він і з цікавістю дивиться на Марію. Він уже бував у неї в маленькому будиночку у Нельї, він стрічався там з блідим молодим чоловіком. «Мсьє Пассек», — представила його Марія. Етцелю не треба багато пояснень. Для нього зрозуміло, що життя «Belle Marie» далеко не легке і не просте...
їй хочеться допомогти.
Він уже часто каже їй «mon enfant».
Але ж йому зовсім не хотілося почути від неї «mon pиre» — усміхається він у думках.
Він ніколи не сподівався, що на старості може виникнути таке глибоке почуття, що він радітиме її радістю, болітиме її болями, і він не гадав, що почуття це не залишить його до смерті, надто воно було щирим, безкорисливим і не схожим на всі попередні.
Він не знав віршів російського поета Тютчева:
О, как на склоне наших лет
Нежней мы любим и суеверней.
О ты, последняя любовь!
Ты и блаженство и безнадежность.
17
П'єр-Жюль Етцель знову нагадував Івану Сергійовичу про переклад та передмову до казок Перро Тургенев давно дав згоду, але власна праця все відволікала. Етцель, звичайно, розумів це і розумів, що Тургенев хоче швидше звести розмову на інше.
— До речі, я давно не бачив мадам Маркович, з якою, здається, ви дуже зійшлися.
— О! — приязно усміхнувся Етцель, — тисячі подяк за це чудесне знайомство. Ми тепер постійно міцно зв'язані з вашою чарівною слов'янкою, її так і звуть у нас: «La belle slave». Адже вона тепер член редколегії нашого журналу «Magazine d'йducation et de Rйcrйation», і її ім'я стоїть завжди на обкладинці серед імен наших постійних авторів.
— Так, я бачив це, і мені було приємно, що серед французьких імен, досить відомих, стоїть ім'я нашої української письменниці — Марко Вовчок. Хоча, як ви знаєте, вона й російська.
— А тепер і французька. Вона ж французькою володіє, як рідною, і вже пише нею свої оповідання. Я дуже радий, що мадам Маркович має багато роботи з перекладами. Мене особливо радує її приязнь з нашим Жюлем Верном. Він заявив, що тепер тільки їй довіряє переклади своїх творів російською мовою, і дав їй на це виключне право, і я гадаю, це не лише для їхньої взаємної користі, а для користі літератури й читачів. Адже як важливо, коли перекладач перекладає твір з захопленням і любов'ю, а мадам Маркович признавалася, що не тільки вона, а вся її сім'я нетерпляче чекає нових творів Жюля Верна. Його ж романи не лише привертають надзвичайною фабулою, динамікою сюжету, а саме своїм захватом наукою, просякнуті такими гуманними ідеями — це ж все близьке її серцю!
