Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич (хороший книги онлайн бесплатно .txt) 📗

Тільки одні двері – з північного боку собору, де також стояли етеріоти, були незамкнуті – хід до катихуменія. Але цими дверима могли заходити тільки патріарх та ще імператор.

5

Пізнього вечора імператор велів прийти до його намету Варду Скліру й патрикію Петру. Він хотів разом із ними розділити трапезу.

Тут, у стані, все було до послуг імператора. Проти царського намету стояв намет його стольника, що віз із собою найкращі страви й вина. Поряд був намет з одягом і доспіхами. Позаду в царській стайні рили землю кращі жеребці імператора. За стайнями містились його трубачі. їхав з імператором і малий хор із собору Святих апостолів, де було кілька привабливих дияконіс. Все було приготовлено для Іоанна, як і у Великому палаці.

Імператор міг себе почувати цілком безпечно у цьому стані. Як і завжди, він був ніби муром відгороджений від цілого світу – між царським наметом і всіма воями стояли полки гвардії, безсмертні ескувіти, іканати, арифм, китоніти, біля столу його й ложа ходили тільки безбороді, вдень і вночі навкруг його намету стояла етерія. Особа імператора була в повній безпеці.

А ще далі, за безсмертними, стояла бойова кіннота, ближче до валу й ровів – таксіархії оплітів, за ровами всю ніч ходили керкіти [190], на полі їздили вігли. Ці десятки тисяч людей могли одбити найстрашнішу силу.

Тому, мабуть, імператор Іоанн, п’ючи із золотого келиха чудове червоне вино, посміхався й запитував Варда Скліра:

– Що розповідають, Варде, сміливі лазутчики наші?

– Вони розповідають, василевсе, що руські вої вже недалеко від нашого стану й вранці будуть у долині.

– Шкода, – вирвалось у імператора, – що не могли зустріти їх у клісурах.

– А може, й краще, василевсе, що ми їх зустрінемо тут, на рівнині. У клісурах не так страшні руси, як болгари.

– То правда, – згодився Іоанн. – Цей проклятий народ, що гризе сирі шкури, дуже небезпечний в горах. Гаразд, Варде, ми зустрінемо їх тут, на рівнині. Що розповідали лазутчики наші, чи має Святослав кінноту?

– Має небагато, – відповів Вард, – але й це здебільшого болгари.

– Знову вони, – спалахнув імператор. – Ну, почекайте, місяни [191], я вам покажу любов із Руссю.

Іоанн Цимісхій жадібно випив вино й проковтнув кілька сухих ягід.

І давнє, багато раз пережите ним почуття охопило Іоанна Цимісхія. Сп’янілий від вина, він примружив очі, уявив, як колись ходив з легіонами по Азії, велів руйнувати городи, знищувати людей.

В його уяві встали руїни цих городів, тисячі трупів невідомих йому людей, що лежали просто неба, калюжі крові на жовтому піску, зойки й плач.

Але не розпач і не скорбота за содіяним обгортали й хвилювали його душу. Навпаки, йому жадібно хотілось побачити нові зруйновані городи, нові трупи, йому жадалось побачити свіжу кров на землі, кров руських і болгарських воїв.

І він так само, як колись, простягши вперед випещену, білу, із золотим перснем з каменем-ізумрудом руку, водив нею в повітрі, мріяв:

– Ми будемо ждати їх тут, бо іншого шляху в Святослава немає. Коли він наблизиться, я велю війську вийти з табору. Ці тавроскіфи не кращі, ніж ті війська, з якими я досі стикався. Вони завжди йдуть вперед, як табун овець.

І я зроблю з ними так, як робив у Азії. Ти, Василю, стань так, щоб об твої полки розбилась перша варварська хвиля. Потім зроби вигляд, ніби ви не витримали їхнього наступу, і починайте відходити – все швидше, швидше. Треба, щоб наші вої, які відступатимуть, діяли хитро, відходячи, добре одбивались. І щоб були готові в потрібну годину розсипатись, повернути праворуч і ліворуч, і знову ж, швидше, швидше, швидше, щоб не попасти на списи своїх вершників. А засада в мене буде вже готова. Коли ж варвари наблизяться, тоді вершники у важкій броні, що стоятимуть у лісах обапіл, вийдуть, вдарять по тавроскіфах. А в той же час і вої, які досі ніби відступали, повинні обернутись, вдарити на ворогів – швидше, швидше! У такий спосіб напад на варварів буде йти з кількох боків, кругом. Вони опиняться у мішку. Якщо зробити все так, як я сказав, то ми можемо із божою допомогою знищити дуже багато русів і болгар. Київський князь шукає брані й перемоги, він знайде тут пастку й поразку…

– Чудово! – крикнув Вард Склір, що захоплено слухав розповідь імператора.

– Блискуче! – приєднався патрикій Петро. – Ми виконаємо твій загад.

– Вип’ємо! – підняв келих імператор. – Ніка! [192]

Захоплений своїм планом знищення руських воїв, імператор Іоанн схопився з крісла і разом із своїми полководцями вийшов з намету.

Пізня година, але табір ще не спав. Тихо було тільки у царському таборі, де біля намету імператора, стольника і протовестіарія стояли, вимальовуючись на тлі сірого неба, заковані в броню, озброєні списами й мечами безсмертні. Далі ж по табору чулись людські голоси, десь іржали коні, там ходила нічна сторожа.

Оточений полководцями й стратигами [193], у сріблястому скарамангії й багряній хламиді, із золотим шоломом на голові, імператор Іоанн Цимісхій стояв біля свого намету. Він дивився на далекі голубі, переткані сніговими жилами гори, широку рівнину перед собою, річку й ліси над нею від правої руки, дві, ніби одягнені в шапки, гори з лівого боку, ліси, що починались там і тягнулись, як простягнуті руки, на північ.

Серед рівнини, недалеко від табору, вже стояло військо імперії. Таксіархії, що складались з оплітів, списоносців і стрільців, ще до світання вийшли за рів, вишикувались на рівнині темними чотирикутниками. Кожна з них у потрібну годину готова була ринутись вперед, почати бій. Маючи біля п’ятдесяти таксіархій, імператор залишив у таборі тисяч десять, майже все його військо стояло зараз на рівнині. Недалеко від імператора і його полководців пильнували біля своїх коней зв’язкові від стратигів. Кожен із них готовий був скочити на коня і летіти з наказом, коли й якій таксіархії виходити на бій.

У наступному бою перший удар мало зробити або ж, залежно від обставин, одбити – чоло: попереду таксіархій, в кілька рядів, по два на оргію, щоб не заважати один одному, стояли в броні, з щитами й списами в руках опліти, за ними – знову в багато рядів – лучники, ще далі – списоносці й, нарешті, мечники. Це була могутня сила, готова зустріти ворога тисячами стріл, лісом гострих списів, стіною кованих щитів, муром мечів.

Але сила могла зломити силу, вої супротивника могли проломити чоло й заглибитись у стан ромеїв. Через це імператор Іоанн велів стати одразу ж за чолом, по обидва боки від таксіархій, легкій кінноті: якби руські вої прорвали чоло, ця кіннота з боків зім’яла б їх, якби руські вої почали відступати, кіннота кинулась би за ними слідом і завдала тяжких, непоправних втрат.

І тепер, стоячи на високому пагорку, імператор Іоанн бачив увесь свій стан: таксіархії стояли напоготові, чоло війська і боки стану нагадували тятиву туго натягнутого лука. Досить було імператорові зробити знак – і зв’язкові стратигів полетять на рівнину, військо, як могутня хвиля, рушить уперед.

Але імператор не давав і не збирався давати знака. йому було видно не тільки ромейський стан. На відстані льоту стріли від війська імперії, ближче до гір, стояв інший стан – вої князя Святослава.

Імператор бачив, що князь Святослав виставив так само, як і він, широке чоло – руські вої стояли густо, один у один, так що червлені щити їх дотикались, грали на сонці і здалеку нагадували покладений поперед стану ясний вогонь. За щитоносцями стояли вої, їхні списи мінилися, грали сріблом на сонці. Їх було так багато, як стерні на покошеному полі. Це й було чоло князя Святослава.

Крім чола, на деякій віддалі від стану князь Русі поставив сторожу правої й лівої руки – з пагорка було видно ряди возів з підійнятими сторч голоблями, багато вершників на конях.