Пустоцвiт - Литовченко Олена (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью .txt) 📗
Олександро-Невсъка лавра поблизу Санкт-Петербурга, літо 1743 року
Кирилко був геть розбитий і подавлений. Усю дорогу з Леміша до Санкт-Петербурга він не знав нічого: ні що робити, ані скільки часу займе шлях… Спину ломило, очі зліпалися. На постоялих дворах хлопчина боявся виходити з карети, тому жалісливим господарям доводилося подавати йому їжу просто в екіпаж. Матінка передала з ним цілий список завдань для Олексія, але грошей на дорогу Кирилку не виділила – тільки маленький вузлик харчів, які скінчилися дні через три. Візник по-братерськи ділився з нещасним юнаком усім, чим тільки міг, і навіть нічліги на сіннику оплачував.
І що ж тепер виходить: він стільки мучився – а тут вийшов цей поважний пан і прогнав його геть із міста?! Не інакше Кирилко йому не сподобався… То що ж тепер робити?! Як дістатися на рідний хутір без копійки за душею?! Що сказати матусі?! Що робити з її листом, якого він навіть не встиг передати слугам?! І взагалі, що тепер буде з ним?! Куди його везуть? Яка доля очікує на нього?!
І до речі, що це за суворий пан сидить навпроти нього в кареті?..
– Мене звуть Григорієм Тепловим, – зненацька мовив попутник, начебто прочитавши думки Кирилка. – А вас як звуть, парубче?
– Нас?.. Мене?.. – із сумнівом перепитав Кирилко й повертів по сторонах головою, немов сподіваючись виявити в кареті когось іще. – Нас чи… мене?..
– Та вас же, вас, кого ж іще! – підтвердив попутник з ледь помітною іронією.
Кирилку було незвично, що до нього звертаються на «ви». Юнак хотів щось заперечити, але не наважився й сказав лише:
– Кирилом… а що?..
– Отож, Кириле, за розпорядженням вашого брата Олексія Григоровича ми прямуємо до Олександро-Невської лаври, звідки після навчання під моїм керівництвом повернемося до Санкт-Петербурга… коли я вважатиму, що навчання успішно завершилося. Я дохідливо висловлююсь?
– Так, – ледь чутно прошепотів Кирилко, хоча насправді не надто добре сприймав мову тутешніх жителів. Однак зізнатися навіть у такому дріб'язку не наважився, тому що його лякав сам вигляд загадкового пана. Хто він такий? Чому збирається навчати Кирилка? Читати й писати він уже вміє… Що ж іще потрібно?!
Попутник, що уважно спостерігав зі свого кутка за підопічним, знов немовби прочитав його думки:
– Писати – це добре. Але от, братику, у чому справа: ти повинен постаратися вивчити, наприклад, палацовий етикет. Знаєш, що це таке?
Загадкова фраза незнайомця розгубила Кирилка. Він геть не зрозумів значення слова «етикет», але слово «палацовий» привело його в трепет. Отже, він повинен освоїти щось надзвичайно важливе?..
Цілком задоволений досягнутим ефектом, суворий попутник замовк. Мовчав і Кирилко. Вже почало сутеніти, але карета неслася, не зменшуючи швидкості. Нарешті незнайомець виглянув у віконце й звернувся до юнака:
– Ну от, під'їжджаємо.
Незабаром екіпаж стишив хід, потім зовсім зупинився. Візник моторно зістрибнув з козел, висунув маленьку сходинку, розкрив двері карети.
– Виходьте, пане, – запросив він Теплова. Той вийшов першим і допоміг вийти Кирилку. Однак не встиг юнак ступити на землю, як переживання, нагромаджені за цей незвичайний день, і ковток свіжого літнього повітря після спертої атмосфери задушливих екіпажів зробили свою справу: в голові запаморочилося, коліна підломилися… Григорій спритно підхопив юнака й поніс до будинку, із хвіртки якого назустріч їм уже бігла схвильована Гафія, ще більш постаріла, але все така ж невгамовна, як і в молодості.
– Ой, та що ж це таке сталося з дитятком? – зарепетувала вона. – Неси його, Гришутко, до будинку, я там уже послала. Вечеряти давно пора, я щойно шанежки спекла та паски, та й молочка парного для тебе, Гришутко, приготувала – все, як ти любиш! І груздочки солоненькі… Усе це на столі! І ягідки теж. Нехай небагато, але зібрати встигла: очі у мене вже слабшають…
– Не хвилюйся, тіточко Гафіє, головне, щоб голова вціліла та руки-ноги на місці були, а решту ми поправимо. Вірно?
– Вірно, Гришутко, вірно!
Кирилка внесли в затишну кімнатку, роззули й поклали на ліжко. Гафія принесла кухоль парного молока, яке юнак з жадібністю випив і одразу ж міцно заснув, зовсім по-дитячому підіткнувши під щоку стислий кулак.
Наступного ранку Теплов прокинувся пізно й насамперед попрямував на кухню. Зрозуміло, Гафія порпалася біля палаючої печі. На столі вже рум'янилося блюдо пиріжків з капустою та грибами, був тут і глечик парного молока. Григорій узяв пиріжок, налив молока в кухоль, але перш ніж вкусити настільки улюблений простецький «сніданок від тіточки Гафії», запитав:
– А той що, невже спить дотепер?
– Якщо ти Ванюшку-візника маєш на увазі, то він на самому світанку піднявся й назад виїхав, – Гафія повернула до Григорія розпашіле від грубного жару обличчя. – Родина у нього, сам знаєш.
– А Кирилко?
– Цей надворі дрова коле.
– Невже? Ото добре! І як він?
– Ледве за стіл посадила, – посміхнулася Гафія, – та ледь змусила цього сіромаху хоч щось перехопити! А опісля одразу ж надвір помчав дрова колоти. І звідки в нього тільки сили?! Вчора непритомнів, сьогодні майже нічого не поїв, а вже цілу годину працює… Ти не сердься на нього, Гришутко, по всьому видно, хлопчина гарний, ласкавий… А хто він такий, до речі?
– Та так собі… майбутній царевич! – пожартував Теплов. Гафія подивилася на вихованця несхвально. Мовляв, настільки ризиковані розмови в іншому місці могли б завершитися досить кепсько. Добре, що тут їх не почує ніхто сторонній!..
Однак уголос сказала зовсім інше:
– Вам би, Гришутко, у лазеньку сходити. Тутечки нещодавно монастирські приходили, до них гонець зі столиці приїжджав щодо вас. То вони мені води наносили й лазеньку натопили. Я там вам віничків березових поклала й мильця…
– Дякую, тіточко Гафіє, ти просто думки мої читаєш!
– Та що ти верзеш!.. – зітхнула стара. – Чого вже там угадувати, якщо лазенька після далекої дороги – це найперша справа?!
– Було б добре Кирилка в чисте перевдягнути… У тебе щось для нього знайдеться?
– Аякже! Я от тутечки для послушників монастирських сорочки та штані шила, ще в лавру віднести не встигла. До речі, звідти вам дещо передали, от тільки не подивилася, що саме. Мішок он на лаві стоїть.
Куховарка махнула рукою кудись убік.
– Це добре. А чи збереглися у тебе, тіточко Гафіє, гребінь і дзеркало, що я зі столиці привіз?
– І ножиці, й гребінь, і дзеркало – усе є, Гришутко! Аякже?! Ножиці в скриню поклала, там і лежать…
– Тож лазенька вже готова?
– Готова, готова! – посміхнулася Гафія.
Діставши зі скрині ножиці й гребінь, Теплов вийшов у двір. Кирило, скинувши сорочку, оскаженіло рубав дрова. Був він надзвичайно худим і блідим, але при цьому демонстрував величезну працьовитість, що дуже сподобалося Теплову.
– Ви от що: закінчуйте із дровами, давайте краще в лазеньці попаримося, – наказав Григорій. Юнак перестав рубати дрова й завмер, здивовано витріщившись на нього. Теплов спочатку теж здивувався, але вже за мить зрозумів, у чім річ, і м'яко пояснив:
– То це ж я вас учора сюди привіз! Чи не впізнали?
Кирилко насилу вгадав в одягненій по-простому людині вчорашнього шляхетного пана.
– От що з людьми одяг робить… – промимрив замислено.
– Це ви вірно зазначили, – схвалив Теплов. – 3 вами, Кириле, також цілком може статися аналогічне перевтілення. От тільки вдягати багате вбрання слід на оновлене тіло, а тому – в лазеньку, в лазеньку, в лазеньку!..
Григорій допоміг Кирилку покласти наколоті дрова в рівний акуратний стос, і обидва попрямували в кінець довгого городу до маленької лазеньки. Перед входом Теплов подав юнакові дерев'яний гребінь і попросив розчесати волосся. Виявилося, що воно безнадійно поплуталося й не пускає гребінь рухатися. Хоч як шкода було Григорію чорних кучерів Кирилка, а все ж таки довелося обстригти юнака. Закінчивши із зачіскою, вони нарешті увійшли в лазеньку.
У передбаннику побачили два відрізи невибіленого лляного полотна, два віники, два мідних тази (небачені для простих людей предмети розкоші, привезені Григорієм зі столиці), два дерев'яних ковші, а також акуратно розрізаний навпіл шматок дьогтьового мила. У кутку Теплов помітив уже знайомий полотняний лантушок, доставлений з монастиря, й акуратно складений чистий одяг.
