Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна (мир бесплатных книг .txt) 📗
Потім ведмедиця і ведмежата вже не лякали Марію, навпаки, приходячи сюди, їй хотілося підморгнути їм і спитати: «Ну, як тут у вас? Як Микола Олексійович? Як його здоров'я?»
Сьогодні, коли вона прийшла сюди, наче заспокоїлась, побачивши усе знайоме птаство та звір'я, і стіл, за яким розміщувалися усі співробітники на некрасовських обідах, і конторку, де він писав, і вікно, що виходило на Литейний і з якого видно було будинок департаменту уділів з тим під'їздом, славнозвісним під'їздом, коло якого Некрасов побачив прохачів-мужиків і, схвильований гнітючою сценою, написав свої «Размышления у парадного подъезда».
І велика кімната, і спальня Некрасова — його кабінет водночас, — і інші кімнати виявляли характер самого хазяїна — роботящий, ніякої вишуканості, близький природі й люблячий її.
Марія згадала кабінет іншого енергійного завзятого видавця, теж захопленого своєю діяльністю — П'єра-Жюля Етцеля.
Захопленість, талант видавця — це було в них спільне, але до чого вони були різні! Елегантний і в старості, француз до самих кісток — один; другий — до самих кісток — росіянин, великий організатор російської журналістики. До того ж поет, твори якого ставали народними піснями. Зовні — дуже скромний інтелігент, російське просте обличчя, одразу здається він суворим, сухим, замкненим, голос хрипкий, слабий, — але гляне добрими уважними очима, і враз змінюється враження, і зникає ніяковість і скутість, і раптом помічаєш у наче недбалому звичайному одязі.елегантність і смак.
— Ну, отці, значить, домовились, з богом, — почула вона голос Некрасова за дверима, усміхнулась на це його звичне звернення «отці», — він часто й далеко молодшому за себе казав: «так от, отець», — і це одразу знищувало межу, стіну між визнаним майстром і юнаком. Що ж за «отці» були зараз у нього? Е! Таки справді «отці»!
З кабінету вийшли Салтиков, Слєпцов і Єлисєєв. Певне, тільки-но відбулась якась важлива розмова, бо навіть завжди наче застигле суворе обличчя Салтикова виявляло хвилювання. «До чого й вони не схожі на письменників! Хіба що Василь Олексійович! Салтиков — поважний чиновник, недарма був віце-губернатором, а Єлисеєв, ну їй-богу, одягни тільки рясу —справжнісінький піп!»
Зараз саме Єлисєєв був найдужче схвильований, але, видно, не неприємністю якоюсь, а чимось надзвичайним. Та й у всіх був вигляд — наче наважились на якийсь рішучий крок.
— Чом ви раніше не прийшли, Маріє Олександрівно? Нам таки довелося обмірковувати та сперечатися, — тиснучи руку, сказав Єлисєєв. — І в нас давно не були, дружина питала, куди поділися.
— А що ж таке обмірковували? — зацікавилась Марія.
— Микола Олексійович вам розповість. Одне слово — готуйте новий роман! — інтригуюче повідомив Слепцов.
Він був так само красивий, діяльний,,іяк і тоді., коли вони вперше познайомились, хоча за ці роки зазнав стільки невдач у своїх починаннях. Хоча б із славнозвісною Знаменською комуною! «Знаменською» вона звалась тому, що організована була на Знаменській вулиці. Зібралося кілька молодих жінок та чоловіків, щоб жити комуною і запровадити в побуті ті ідеали, про які стільки скрізь красномовно говорили — самостійна праця, спільні витрати. Та нічого з того не вийшло. Одні нічого не вміли й не хотіли робити і пред'являли лише великі претензії, інші хотіли — та не вміли, усе було безладно, всі когось обвинувачували, а найдужче самого Василя Олексійовича, який один працював, про все турбувався, всіх намагався примирити і мусив зовсім закинути свою літературну роботу, хоча з перших же кроків мав заслужений успіх. Врешті, «комуна» стала буквально притчею во язицех у Петербурзі — чого тільки не плели про неї!
Як Марії шкода було відданого захисника жіночих прав Слепцова, коли вона чула неймовірні плітки про нього і про життя комуни. Вона й недовго проіснувала, ця комуна. Як добре, що сам Василь Олексійович не занепав духом, не розчарувався у своїй діяльності!
— Готуйте, готуйте новий роман і давайте швидше! — повторив він.
— А він уже майже готовий, — в тон йому відповіла Марія, — але ж куди давати? Хто його візьме? — Вона вже догадувалася, в чім справа, але вдавала, що нічого не розуміє. — З Благосвєтловим я не хочу мати справи!
— Тільки з нами! Тільки з нами! — насварив жартома пальцем Слепцов.
— Вірно, отець, — підтвердив Некрасов, — новий роман Марії Олександрівни нам буде дуже до речі.
—Та поясніть же! Адже «Современника» нашого нема.
— Хай уже Микола Олексійович розкаже. Панове, ходімо. Вашу ручку, шановна Маріє Олександрівно! — статечно мовив Салтиков.
Він її справді шанував, строгий і немов завжди сердитий Салтиков, і Марія це знала й не боялася його, як багато інших літераторів.
— Так ви мені розкажете? — спитала нетерпляче Марій, коли вони залишились самі. — Вам дозволили журная? Новий Журнал вести?
— Не зовсім так, — сказав Некрасов. Він, як і його друзі, був також у доброму, піднесеному настрої, і вже не вперше Марія відзначила, які в нього хороші проникливі очі і як з ним усе попростому.
— Що тут довго розповідати? І вам же зрозуміло, що треба, нарешті, згуртувати наші сили. От я й підписую угоду з Краєвським на «Отечественные записки».
— Ви з Краєвським? «Отечественные записки»? — Марія була просто ошелешена. — Адже це зовсім іншого напрямку, ніж був «Современник»!
— Напрямок можна змінити. І ми змінимо. Тепер, ви самі розумієте, мені свій журнал видавати не дозволять. «Отечественные записки» зараз у цілковитому занепаді, крім збитків, нічого не дають, передплата впала до непристойного, Краевському доводиться зовсім скрутно. Він знає, що зі мною журнал підведеться знову. У нас така угода: він— видавець, я — фактичний редактор. Він одержуватиме певну орендну платню і не втручатиметься в літературні справи.
— І дозволять? — з недовір'ям спитала Марія.
— Уявіть собі, дозволяють. Гадають перехитрити нас. Я певен, що у вищих інстанціях вирішили, що їм легше буде впоратися з бродячими тепер силами літераторів, коли вони будуть зібрані докупи — в даному разі в одному журналі. Хай сподіваються!
— А ви сподіваєтесь упоратися з цензорами! — засміялася Марія.
— Така вже моя доля! Нічого! Я сподіваюсь і вірю в цю справу.
— Що ж, «будем лучше рисковать»! — процитувала Марія його ж вірш.
— Бездіяльність літераторів — це злочин. Сили ж у нас є, притягнемо й нові, молоді. Головне — Салтиков дав згоду! Це, розумієте, як важливо? Він, Єлисєєв і я — от тріумвірат для керівництва журналу. Слєпцов буде відповідальним секретарем. Деякі старі наші соратники з «Современника» не вірять у нашу справу, навіть засуджують — Антонович, Жуковський уже виголошують: «Некрасов міняє курс!» Нічого! — навіть не роздратовано, а впевнено мовив Некрасов, — вони побачать, no роботі, по творах побачать. Ми не уронимо честі «Современника». «Отечественные записки» будуть наші! Так що, Маріє Олександрівно, бачите — ваш роман є де друкувати. Поспішайте! Як його 'назва?
— «Жива душа», — поволі відповіла Марія і чомусь злякалась, що почервоніє.
«Жива душа» — їй хотілося всю душу вкласти в цей роман!
— От, значить, добре, що я порвала з Благосвєтловим, — мовила вона й подумала: «Треба про Митю сказати», але раптом Некрасов сказав:
— От би нам Писарєва притягти на критика!
— Так і Писарєв же порвав із ним!
— Писарєв? Також? Та це ж нам пощастило! Саме він нам потрібний! Ви з ним стрічаєтесь?
— Та він же мій кузен. Ми мешкаємо в одному будинку. — І додала, усміхнувшись: — На різних поверхах тільки!
Їй хотілося одразу побігти додому й розповісти усе Миті! Некрасов склав угоду з Краєвським! Він, Салтиков, який пише під псевдонімом «Щедрін», і Єлисєєв керуватимуть журналом! Звичайно, це буде продовження «Современника». І він, Некрасов, хоче притягти Митю! Може, про це останнє не казати? Хай довідається, коли Некрасов сам запросить його? Звичайно, так буде краще й приємніше Миті!
І раптом Марія відчула, як ще ніколи, — вона зовсім серед своїх! Не в мріях, не в планах! Оце її «сьогодні», отут її робота, її місце в житті.
