Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич (хороший книги онлайн бесплатно .txt) 📗

Ще здалеку побачив він димки над берегами Дніпра, пізнав гору, кручі, ліси, які сходив власними ногами, пізніше помітив і темну цяточку над кручами – хижу рідного дворища.

Тільки лодія зарилась носом у пісок, Добриня стрибнув на берег. Купці попливли далі, а він збіг на кручу, попрямував лугом, рушив до городища.

Ніхто не вийшов з хижі назустріч Добрині, в оборах навстіж були розчинені ворота, навіть пса не видно було на дворі. Тільки кінь байдуже, низько схиливши голову, стояв на старому валу, ніби щось думав.

Поспішаючи, Добриня пробіг двором, рвучко розчинив двері, згинаючись, зайшов до хижі.

– Хто тут є? – гукнув у півтемряву.

– А кого тобі треба, чоловіче? – пролунав голос з глибини.

Серед хижі ледь-ледь тліло вогнище. У кволому світлі Добриня побачив знайомий поміст, людину, що лежала головою до вогнища, бородату голову, заспані, якісь байдужі очі.

– Я – Добриня! – крикнув він.

– Сину! – закричав тоді й Микула. – Я ж думав, це Бразд або Сварг.

Батько встав з помосту. Добриня побачив і Вісту, що там спала, Малушу; вони прокинулись, схопились, побігли до нього.

– А чому ти ждав Бразда чи Сварга, отче?

Микула безнадійно махнув рукою.

– Зажди, сину, повім! Усе повім! Ось давай сядемо до нашого вогнища та й поговоримо. А ти, Вісто, – звернувся до жони, – приготуй нам страву, принеси меду. Там у медуші є ще одна корчага.

Але ні Віста, ні Малуша не чули слів Микули. І мати, й дочка однаковими захопленими очима дивились на сина й брата свого Добриню, торкаючись руками його білої свитки із срібними застібками, широкого пояса, меча… Тільки тоді, коли все було оглянуте, Віста кинулась готувати страву, Малуша ж не відходила від брата, а коли він сів, сіла з ним поруч.

– Отак батька Анта й не стало, – почав Микула, підкидаючи дров до вогнища. – Пішов на лови, а дістав стрілу від печеніга в полі.

– його поховали як слід? Зробили тризну?

– Так, Добринє, його поховали як слід. Вийшов весь Любеч, весь рід… Зробили й тризну. А після тризни мало мене не вбили.

– Хто?

– Брати мої – Бразд і Сварг.

– За що?

– А от за це, – розвів широко руки, показуючи на хижу, поміст і вогнище. – Коли кінчилась тризна і всі пішли, тут, біля вогнища, залишились Сварг, Бразд і я… І вони сказали, що ми мусимо поділити після батька весь озадок, і поділили, а потім вимагали в мене золота, срібла й мало не вбили…

– І ти їм усе віддав?

– Усе віддав… Уроду нашого справді було чимало добра: вози, плуги, борони, кузнь, одяг, корчаги, горнці, – віддав я все братам. Тільки золота й срібла не було вже давно в роду.

– А собі що взяв?

– Ого, – відповів батько, – і в мене багато лишилось: оця хижа, кліті, житниці, медуша, обори… Ще он зброя батькова лишилась, візьми її собі, Добринє. Для тебе беріг.

Добриня подивився на зброю діда Анта, що висіла на кілочках на стіні, й посмішка пробігла його устами. Це була дуже давня зброя, з нею воювали проти ворогів його предки – Ант, Уліб, Воїк. Простий, клепаний із заліза шолом із невисокою тулією, куди звичайно вставлялось перо кречета, без жодних прикрас, без заборола, – а на Добрині був клепаний з міді високий шолом з гострою тулією, з кількома камінцями по тілу, сріблом цятований по вінцю, із заборолом і довгими бармами [47]; перед ним висів дерев’яний, обтягнутий грубою шкірою щит, – а в Добрині щит був також мідний; дідівський меч був однобокий, короткий, – а Добриня мав новий меч – набагато довший, одточений на два боки, із червоним камінцем у яблуці.

– Спасибі, отче! – відповів Добриня батькові. – Але, сам бачиш, маю зброю ліпшу, княжу. Нехай ця буде тобі, ще, може, знадобиться.

– Чому ж не знадобиться? – замислився Микула. – Зброю в домі добре мати.

– Про інше думаю я, отче, – повів далі Добриня, – обікрали тебе брати, все забрали.

– Мабуть, так, – зітхнув Микула. – Отень двір, говорили, тобі… От і є… Усе ніби є – і нічого немає. У клітях – порожньо, в житницях пищать миші, коня отчого мені залишили, але лежить він більше, ніж стоїть.

– То, може, я піду до Сварга й Бразда?

– Не треба, сину! Просити? А що? Вони взяли своє… по покону…

– Так чим же я тобі можу поміч дати? – запитав Добриня.

– А що мені допомагати? – відповів і навіть засміявся Микула. – Куди ходить мій топір і рало, там і я ще хазяїн. Маю руки сам, добрі руки у Вісти.

– Ми проживемо, сину, – додала й мати.

– От тільки Малуші жаль, – замислився Микула. – Будь усе, як колись, та щоб могли ми приготувати їй посаг – умикнули б дівчину з нашого роду. А так… ну що ж, у неї руки також добрі, де будемо ми, там і вона.

Малуша, що сиділа напроти батька й поволі сьорбала юшку, не могла збагнути всього, що говорять про неї. Вона розуміла тільки одно – їй бажають добра.

Але в Добрині, що дивився на сестру й милувався нею, дуже боліло серце – адже справді жде її тут, у Любечі, зла доля; що краса дівоча, коли посагу немає.

І через те що мед трохи вдарив у голову Добрині, а хотілось зробити сестрі добре, він сказав:

– А що, коли я візьму Малку до города?

– Що ти мовиш, сину? – навіть не зрозумів батько.

– А те, що хочу взять Малушу до Києва. Чи поїдеш ти зі мною до Києва, Малко? – звернувся він до сестри.

Вона поклала ложку набік і подивилась на Добриню великими своїми очима. Тепер вона зрозуміла, про що йде мова. Добриня питає, чи згодна вона поїхати до Києва.

Відповісти на це питання дівчині було нелегко: вона звикла робити тільки те, що загадує батько, і тепер повернулась до нього, поглянула батькові в очі.

– Ну, Малко, – відповів, підбадьорюючи, той, – думай сама, що робити. Чи хочеш до Києва?

– Хочу… – тихо сказала Малуша.

– Отак і буде, – сказав Добриня, – вийдемо до Дніпра, сядемо на якусь лодію, поїдемо ми до Києва-города, станемо на Почайні, покажу тобі Подол, Гору, де живе княгиня Ольга со княжичами, де стоять тереми із золотими верхами, а на стінах – вої із знаменами, а мідяні била б’ють та б’ють… І такі руки, як у тебе, знадобляться, – бояринею не будеш, а на боярських дворах візьмуть…

Мов дивну казку, слухали Микула, Віста й Малуша розповідь про город Київ і ще довго отак могли би слухати, але у Добрині не вистачило більше снаги й хисту, і він кінчив:

– То ти й збирайся, Малко… Завтра рано будемо їхати.

Уночі Малуша довго не могла заснути й все думала, що жде її наступного ранку. Вона ще не вірила, що Добриня сказав правду, що встане сонце і сяде вона в лодію, попливе до Києва.

Але все це, мабуть, правда. У хижі тліє вогнище, червонкувате його проміння освітлює стіни, поміст, на якому сплять батько й мати. А он лежить на лаві Добриня, недалеко від нього під стіною стоять щит, спис… Біля Малуші лежить маленький вузлик: мати зібрала все для неї, зав’язала в убрус кілька пряслиць [48] – доведеться ж Малуші десь працювати, а що вона знає, крім того, що прясти й ткати; поклала оберегу – маленьку фігурку голої жінки з довгими руками й пухлим животиком – це Рожениця, богиня жінок роду, вона захистить і збереже Малушу, та ще поклала харчів. Що, крім цього, могла дати мати? Вузлик Малуша на ніч поклала біля себе, держала рукою – так було певніше, що вона поїде…

Зібгавшись у куточку лодії, щоб не заважати гребцям, Малуша думала про те, що жде її в майбутньому, але не могла його уявити. Їде Добриня, взяв її з собою, далі станеться що станеться…

А Добриня гордовито став на стерні, гребці підняли весла, любечани, забрівши у воду, одштовхнули навантажену по край лодію. От вона й рушила, гострим носом розрізуючи голубувате плесо, залишаючи по собі рябий, схожий на срібну луску, слід.

Малуша жадібно дивилась, як швидко тікає від лодії берег, як зменшуються й зменшуються там постаті любечан. Ще раз її наздогнало відлуння дужого крику, а потім по обидві руки розкинувся простір Дніпра, рівне лоно, над яким у голубій височині пливли, як і лодії, білі хмари з рожевими надутими вітрилами.