Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник - Пагутяк Галина (читать книги онлайн полностью без регистрации .TXT) 📗
— Не знаю, пане.
— А це далеко звідси?
— П’ять, а може, й більше миль, пане.
— Перекажи пані, що я дякую за запросини, — буркнув Герман і повернувся, щоб іти.
Чимось його дратував цей хлопець. Він нізащо не взяв би його собі за ординарця. Надто вже пильно дивиться тобі в очі.
Через інші двері він вийшов у сад і спинився біля куща блідо-рожевої жимолості, яка починає пахнути надвечір. Видно було, що кущ старий і трохи занедбаний, серед цвіту стриміли всохлі пагони. Рано-навесні усі пагони виглядають однаково, тому важко розпізнати між ними сухі. Можна ненароком знищити те, що здатне жити. Сад теж виглядав занедбаним та похмурим. Хоча за ним доглядали, безперечно, однак не настільки, щоб зміни впадали в очі.
Неподалік була дерев’яна лава, всіяна змертвілими пелюстками яблуні, однак Герман вирішив просто пройтися. Він ще мав попередити лакея, щоб приготував йому одежу для візиту.
Ганс, той розумів усе з півслова, йому не треба було нагадувати. Через тиждень-півтора Ганс буде тут. Він родом з села і зможе бути корисним на господарстві. А платити йому Герман буде зі своєї пенсії. Ніхто не скаже, що він притяг у маєток зайвий рот. Зрештою, він має право.
В саду було тихо, він ще не був достатньо густий, але навіть молоденькі напіврозкриті листочки давали приємну тінь і пахло тут свіжістю. Ставши під старою грушею, Герман розкрив книжку по агрономії і став читати про ґрунти, піщані, супіщані, підзолисті. Утім, орендарі розрізняють ґрунти по-іншому, і навряд чи знають, що таке «підзолистий». Але він прочитає цю книжку цілу, дивись, запам’ятає дещо. Десять, ні двадцять сторінок щодня. Доки тут усім керують економка та управитель, він буде лише підписувати папери. І попри те мусить чогось навчитися. Для себе. Аби не почувати себе зайвим.
І подорожувати. Еге ж, через десять років. Колись він хотів подивитися на Помпеї, місто, яке загинуло за одну ніч. Порожнє, в руїнах. Як в отому його сні. Герман притулився щокою до потрісканого стовбура, наливаючись знову тугою людини, чия молодість минула, але життя ще не прибило її до якогось берега. Що лівий берег, що правий — однаково непривабливі.
Врешті Герман сховав книжку й пішов у дім. Він піднімався сходами вгору не як зрілий муж та господар, а наче підліток, якого завжди сварять, треба чи не треба. Не випадково, що пані Фріда відвела йому кімнату матері, де він почувався завжди винним хлопчиком. Вони випробовували його на міцність, а він гнувся й випростувався наче лозина, не даючи себе довести до відкритого бунту. Можливо, існували якісь усні розпорядження тітки, і якби в Германа була бодай дрібка дипломатичного хисту, він би спробував переманити на свій бік пана Богуша. Але він був таким самим простаком, як його батько, тільки той зробив у своєму житті один відчайдушний вчинок — узявши таємний шлюб з його матір’ю, а Герман досі не зробив жодного відчайдушного кроку.
Після того візиту до графині настала пауза. Германа нікуди не запрошували, наче й не зауважили його присутності. Помітили його лише дві особи — Софія та Бідний Генріх, хоча для товаришування з ними він був застарий. Застарий, щоб вибиратись на прогулянки верхи, влаштовувати пікніки чи бавитись у театр. Він міг грати в карти з поміщиками, їздити на полювання та кінні ярмарки та розмовляти про господарство та політику. Раніше Герман читав уранці газету при каві та люльці, але тут такого звичаю не було. Тут треба було вставати на світанку й вдавати, що працюєш. «Праця — насолода життя» — любила казати покійна тітка. Дурний вираз. Дурний та й годі. Добре, що тепер нема його кому казати. У Фріди паскудний характер, але вона не лицемірка. В душі вона напевно співчуває неприкаяному тітчиному небожеві, але воліє, щоб той виплутувався сам.
Зітхнувши, Герман відчинив шафу з одежею. Руки несамохіть потяглися до мундира, не нового, але такого рідного, добре припасованого до його попереднього життя. Він ніжно провів рукою по ряду ґудзиків, що від браку свіжого повітря вже почали тьмяніти, а один бовтався. Коли повернеться Ганс, він начистить ґудзики, пришиє, і тоді Герман одягне мундир. Час від часу вдягатиме.
…Була шоста година вечора, коли причепурений Герман сів у бричку, щоб їхати до баронеси. Пані Фріда вийшла на ґанок, склавши руки на пласкому животі, й сказала:
— Майте на увазі, що вечеря буде як завжди рівно о дев’ятій. Запам’ятайте собі!
— Але я не встигну повернутися до вечері! — здивувався Герман.
— Нема чого засиджуватися в тієї баронеси!
«Ну, звісно, — всміхнувся про себе Герман. — Спіритичні сеанси, чорна магія… Такій побожній пані в носі крутить.»
Не кажучи ні слова, він наказав кучерові рушати. Треба було сказати, що пруські офіцери не бояться духів з того світу, але мовчання ще краще. Він чув, що серед медіумів, чи як їх там називають, повно шахраїв, і декому з них вдячні вдови та вдівці записували маєтки, тяжко скривдивши родину. Він не є вдівцем, і прав на тітчин маєток у нього не більше, ніж у неповнолітнього, хоча в чуприні почали з’являтися перші сиві волосини. Цікаво, хто за нього піде заміж, довідавшись про такі чудернацькі умови заповіту? Ліпше, аби тітуся записала усе на сиротинець, і він літав би зараз орлом серед інших орлів.
У тебе, Германе, був вихід. Вузький, але прямий. Ні, не було. Мене купили. Я врешті хотів отримати сатисфакцію за роки, проведені навшпиньки, на рипучих підлогах тітчиного маєтку.
Герман переводить подих. Щось з ним не те. Нерви геть розхитались. Він заплющує очі, знову розплющує, щоб думати про баронесу.
Вона вже немолода, це безперечно, але молодша за графиню. Вона одягається в чорне і вживає багато французьких слів. Від неї пахне індійськими парфумами. Сильний запах. А на руці дзенькають срібні браслети. На обох руках.
— Ні, ви тільки гляньте, ма шер, які очі в цього чоловіка! Мені сьогодні снились ці очі. Ні, я не розповідатиму цей сон. Нізащо! Принаймні, до кінця. Вогонь, багато вогню, я в полум’ї… Жах! І ви, я впізнала вас по очах, простягаєте мені руку… Дві стихії, розумієте?
— А що було далі, пані баронесо?
— Цього я не скажу. Не скажу!
— О Генріху! Мій Бідний Генріху! Я так боялась, що ви не прийдете, мій хлопчику!
(«Добре, що півонії вже відцвіли».)
Де Генріх, там має бути Софія. Задля рівноваги. Щоб світ не перехилився на один бік.
— О Софі! Ви такі скромні наче стокротка навесні. Підійдіть ближче, нехай я вас розцілую, моя люба.
(«Не стокротка, а жимолость у цій блідо-рожевій сукні, яка їй так личить, і з очима мучениці, наче її мордували демони».)
Темно-вишнева шаль у вечірньому світлі додає блідості обличчю. Зустрінувшись із Софією поглядом, Герман нахиляє голову, але не підходить. Генріх регочеться щось на жарт баронеси, нишпорячи тим часом очима по вітальні, очевидно, щоб знайти собі жертву. Бридкий карлик! Хай не карлик, але все одно бридкий. Герман відвертається до вікна. Страх і хвилювання змагаються в ньому. Ця дівчина теж потрапила до пастки, але вона жінка, їй можна пробачити. Її не запідозриш у жадібності. Просто більш нікого не знайшлося під рукою у графині.
— За хвилю прийде наша люба Елеонора. Вона медитує перед сеансом.
Якась бідно й недбало вбрана старенька схлипує.
— Ну, що ще, пані Марто?
— Ви ж обіцяли… — шепоче старенька пані.
— Боже! Майте терпіння, пані Марто. Минулого разу вам сказали, що вашого сина немає ні серед живих, ні серед мертвих…
— А може, може, він вже десь об’явився, — лепече старенька. — Мені снилося…
— А ось і наша дорога Елеонора! Все гаразд, моя люба?
Герман не встигає уявити собі вихід медіума, як вісь у бричці ламається, і він зісковзує з сидіння на дно. Елеонора… Що за Елеонора?
На обличчі кучера вираз подиву. Він мовчки дивиться на Германа, а той на нього, ніби хтось з них винний у тому, що вісь зламалась. Герман перший відганяє від себе думку про причетність до аварії. Кучер теж не чує за собою жодної провини. Обоє вибухають одночасно, зрозумівши, що мандрівка скінчилась. Герман довго не може второпати, про яку стару відьму торочить йому кучер, і врешті починає сміятись. Брички завжди ламаються у невідповідний момент — ось це й трапилось.
