Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна (мир бесплатных книг .txt) 📗
Тепер вона жадібно стала розпитувати Ковалевського, — де він саме був, кого бачив з росіян. Хоч і недовгий час, але ж він перебував у загоні самого Гарібальді! Ще торік, у шістдесят шостому році, коли визволяли остаточно Венецію. Про Ментану він уже и сам знав лише з чужих кореспонденцій.
І раптом, коли Марія зустрілася з Некрасовнм, той сказав їй, вітаючися:
— А, коли ви були в Москві, одержав листа, і статтю від вашої знайомої — дружини художника Якобі. Вона написала про події в Італії, гарібальдійський похід, поразку, під Ментаною. Я хочу десь влаштувати для друку. Пані Якобі пропонує написати кілька кореспонденцій, очевидно, вона в самому вирі, подій. Поки що я передав її статті Краєвському — надзвичайно цікаві, адже автор—безпосередній очевидець і, мені здається по цих кореспонденціях, до деякої міри і учасник...
Шурочка? Мила, ніжна Шурочка, з якою читали вірші Мюссе на кладовищі Пер-Лашез, носили квіти на могили Гейне та Лелевеля, відвідували дитячі школи, суди, гуляли дружнім сімейним товариством на ярмарках, а потім і сміялися, і дивувалися, як Марія з цього робить нариси і «заробляє» на цьому!.. Марія вчила її шити маленькому Володі штанці, щось сама йому частенько перешивала з Богдасевих речей — такі затишні вечори проводили вдвох... І от вона, Шурочка Якобі, — учасниця гарібальдійського руху! Яка шкода, що статті Некрасов уже віддав, та, певне, їх надрукують.
Увечері, вдома, Марія почула ще приголомшуючу звістку, яку приніс Карл.
— Брат загинув не в бою, — сказав він, — Артур помер від рани, що дістав під час бою, а помер уже в госпіталі на руках у лані Якобі, Олександри Миколаївни — вашої паризької подруги. Поки що я більше нічого не знаю. Знаю тільки, що поранений був у руку. Подумайте — в руку! Хіба не можна було його врятувати? Що ж трапилось? Я мушу, мушу про все дізнатися! Я мушу ствердити, обілити його чесне ім'я, яке заплямували нікчемні людці! Навіть у некролозі, в газеті, не могли знайти доброго слова!
— Заспокойтеся, Карпе, — мовила Марія, — адже і Герцен, і Іван Сергійович Тургенев доброї думки про Артура. Це комусь було вигідно виставити його непевною людиною!
— Непевною людиною! — з гіркотою вигукнув Карл. — Просто пустили чутки, що він агент III відділу! Він, який все своє життя віддавав боротьбі за свої ідеї, в які вірив беззаперечно, найменше думав і дбав про себе — уся діяльність його свідчить про це! Він був надто наївний і довірливий — що правда, то правда, але ж він намагався скрізь діяти! І за свою довірливість скільки разів жахливо розплачувався. А які злидні все життя! І ніякісінького щастя!
— Але ж він загинув смертю славних, — намагалася втішити Марія.
— Загинув від рани, яку, напевне, я вилікував би одразу! Мені тільки легше на якусь краплину, що він помер на добрих руках такої прекрасної людиниІ Я ж стільки разів стрічався з нею у вас. Коли б побачити і розпитати докладно! — схопився Карл за голову.
— Це ж, напевне, цілком можливо, — мовила Марія, адже повернеться врешті Олександра Миколаївна на батьківщину. Уявляю, скільки вона зможе розповісти... — додала вона замислено.
Так. Розповісти Олександра Миколаївна Якобі могла багато.
12
Олександра Миколаївна Якобі вже третій рік жила в Римі з чоловіком та сином Володею. За. цей час вона «виросла», якщо можна так сказати про її двадцятип'ятирічний вік, виросла не в якомусь там громадському значенні чи в своїй роботі — зовні наче нічого не змінилося: лишалася вона так, як і була, скромною дружиною російського художника-стипендіата академії, надісланого до Італії, турбувалася віддано про сім'ю, намагалася працювати сама. Поки що їй не дуже в ньому щастило. Можливо, все-таки бракувало певного літературного таланту, а самого бажання, любові до літературної праці і старанності було замало. В неї відсутня була та пробивна сила, напористість, якими більшість журналістів, навіть і не талановитих, випина лися наперед. Але Олександра Миколаївна виросла якось внутрішньо, в самостійності своєї думки, свого власного .ставлення до всіх явищ, життя, в своїй непохитності переконань.. Це відчували всі, хто стрічався з нею, і всіх дивувало це в напрочуд гарній, тендітній і дуже лагідній і чулій жінці. Оця чулість, небагатослівна та діяльна, і була спроможна на чудеса, і чутки про надзвичайну російську красуню докотилися до самого Гарібальді, і саме. до неї Гарібальді звернувся у небезпечному, скрутному випадку.
Та про це пізніше.
Повстання, за повстанням. «Рим або смерть» — вимальовано, вишито, викарбувано кров'ю на знаменах гарібальдійців. Осінь 1867 року. У загони повстанців продерлися шпигуни, зрадники. Поразка під Ментаною.
Опівночі вузькими римськими вуличками, наче коридорчиками між високими домами, потяглися вози з пораненими. Полоненими пораненими, їх розміщують, вірніше заштовхують абияк у найгірші госпіталі при різних монастирях, у яких більшість лікарів, вірніше коновалів, не дуже замислюються над діагнозами та лікуванням. У лікуванні найактивнішу участь беруть отцієзуїти. Крім того, що вони сповідають перед операціями, вони й присутні на самих операціях — численних ампутаціях ніг та рук.
Коли б хто мав можливість підрахувати, та й без підрахунку сторонній людині впадає в око, що найчастіше та найшвидше після операцій умирають ті, хто відмовився від сповіді і взагалі не покаявся в злочині проти папи та святої церкви.
Але «сторонніх» людей тут майже нема. Треба пройти і подолати багато перешкод, щоб дістати дозвіл ходити за пораненими.
Просто дивно, як домоглася цього синьоока ласкава російська синьйора. І, звичайно, вона з жахом побачила й зрозуміла методи лікування в брудному, занедбаному, переповненому пораненими госпіталі святого Онопрія.
Її привів сюди знайомий багатьом росіянам італійський лікар, коли почув її бажання хоч чимось допомогти нещасним пораненим гарібальдійцям. Сам лікар Чезаре, родом з Неаполя, працював у госпіталі святої Агати, але ж синьйора Якобі спитала — де найважче, де потрібна допомога, де вона дійсно зможе бути корисною.
Першої ночі в госпіталі святого Онопрія для поранених не було не тільки ліжок, а навіть соломи на підлозі, їх клали будьяк, трохи не один на одного. Єдиний догляд — варта на дверях. Навіть на стогін: «Пити», — сторожа з папських стрільців відповідала: «Вранці!»
Наступав ранок. Лікарям навіть важко було ходити по підлозі, стільки було крові. Черевики ляпали, як у калюжах. Принесли, нарешті, якісь старі ліжка, мішки з соломою, замість тюфяків.
Коли вперше Шура увійшла в «палату», вона зібрала всі сили, щоб не зойкнути, не крикнути, не задихнутися... Але вона якомога спокійніше спитала у служки, де дістати води, глечик, миску, сама наточила води на подвір'ї з стінного фонтанчика під статуєю якогось святого і стала умивати лежачих хворих. Побачивши, як вона впевнено діє, персонал трохи підтягнувся. Гарна синьйора розмовляла по-французьки і по-італійськи. Лікарі знали, що вона має дозвіл-перепустку від якогось закордонного комітету допомоги. Вона не турбувала поранених ні зайвими запитаннями, ні розмовами, а втім, кожному з них ставало легше від приторку її ніжної, але вправної руки.
Відвернувшись до стіни, лежав молодий чоловік з рудуватою борідкою, він був поранений у руку. На невеличкому столику коло ліжка, — уже внесли сюди два чи три, — вона помітила кілька номерів англійської газети «Times» та путівник Бедекера у червоній обкладинці. Хто тільки з мандруючих ію Європі ис поспішав одразу придбати такі томики! З пораненим розмовляв по-англійськи протестантський пастор, але поранений не повертався від стіни, хоча щось тихо відповідав.
Коли пастор відійшов від ліжка, Шура пошепки спитала його:
— Хто цей поранений?
— Це Артур Бенні, англійський підданий, тому мене пустили до нього.
Шура швидко підбігла до ліжка Бенні і, схопивши його ліву здорову руку, потиснула її.
— Здрастуйте! Я добре знайома з вашим братом Карлом. Ми часто стрічалися з ним у наших спільн-их друзів. Скажіть, що вам треба? Я постараюся зробити все, що зможу.
