ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Там, на базарi, вирувало життя, й вони визбирували його крихти. Тинялися помiж ятками, де стояв голосний мелодiйний дзвiн — майстри — бронзарi кували славнозвiснi турецькi тацi, мiднi та срiбнi куверти для кави, щити та шоломи — мiсюрки, давали заробити якусь абищицю на грубiй роботi; допомагали купцям вантажити товари, часом за жменю сушених слив, а часом падала у кишеню мiдна монета, або ж просто ловили витрiшки. Звичайно, там є на що подивитись: всiлякий, нiколи не бачений крам, заморськi, рiзанi зi слонової костi штукенцiї, чудернацькi, схожi на велетенськi прачi, риби, в яких обоє очей дивляться в один бiк, не менш дивовижнi птахи в золочених та срiбних клiтках. Їх привозять заморськi купцi, а жалiсливi правовiрнi купляють i випускають на волю пiд веселий галас дiтвори. Чорних, бiлих i жовтих рабiв купляють теж, але на волю не випускають. На тому ж базарi на тонких мотузках, натягнених мiж високих платанiв, ходять заїжджi акробати, внизу пiд платанами ведуть несамовитi танцi дервiшi: й вогонь п'ють, i залiзо жеруть, борються на потертiм килимку борцi, грає на сазi меддах — бродячий музика, є там пребагато всiляких iнших див. I вештається сила — силенна рiзномасного люду: од чорних безмовних арапiв у червоних фесках та галасливих обiрваних турецьких i грецьких циган у жовтих жилетках до молодих європейцiв з довгими чубами, в батистових сорочках з мереживами та вузьких штанях з єдвабу.
В тому натовпi легко заблудитися, там нiхто не запитує, чи ти прийшов з хазяїном i ненароком одбився од нього, чи приволiкся сам.
Лаврiн базару не любив, вельми рiдко туди ходив. Високий, худий, ошмалений сонцем, вже й сам схожий на турка, байдуже перебирав очима увесь Схiд.
Базар гомонiв усiма мовами, кольорився всiма барвами й щоразу нагадував йому про рiдний край, рiдну мову й рiднi звичаї. Хвилини краденої волi падали тяжкими удавками на серце, кричали криком про вiчну неволю, про осоружну чужину.
Катiвницькими муками було також думати про те, що ось тут, поруч, живе твоє сплюндроване кохання, що доля нiби на смiх звела вас для вiчної й тяжкої розлуки. Пекуча злiсть, од якої кидаються на вiстря списiв чи гризуть грати, перегорiла, її переломили втома, голод, нудна сiрiсть неволi. Тiльки iнодi в якомусь подивi дивився на величезний будинок з широкими вiкнами за зеленими гратами — невже за якимось iз них живе Килiяна? Та сама Килiяна… його Килiяна… й руки несамохiть кришили камiнь.
Дивно й незбагненне влаштована людська душа. Коли б Лаврiновi хто — небудь вiдгадав отаке майбутнє, вiн би нiколи не повiрив, що зможе жити на свiтi. А от жив. Час перетер його думки, як жорновий камiнь зерно. Може, тому, що й сам вергав камiння, носив велетенськi глеки з водою, сьорбав брудне пiйло. Жив… Хоч i не мислив жити. Коли його везли по морю i море починало кидати кораблем, вiн благав його: "Втопи". Упирався ногами в дошки, щоб виломити їх, але вони були мiцнi. Його привезли в сад, коли вiн уже пiдупав на силi, її виссала тяжка дорога та довге сидiння в кам'яному мiшку, й мав поруйнований нещадними щимками долi дух. На силi повiльно набирав, а духом не зводився. Вiн уже не почував i свого кохання — палке, гаряче, воно було нiби з чиєїсь розповiдi, котру чув давно. Чорнобрива, смаглява Килiяна лишилася там, за морем. Її смiх, її мова лунали на зеленiй луговiй галявинi серед лiсу. А тут, за обвитими плющем стiнами гарему, жила якась iнша дiвчина, котру Лаврiновi було невимовне жаль i по котрiй плакав серцем. Пiсля того, як їх привезли в Козлов, вiн не бачив її жодного разу, хоч пливли на однiй галерi й були подарованi одному турковi. Та вiн i не жадав бачити її. Весь свiт для Лаврiна здавався затканим сiрою павутиною, вiн нi на що не сподiвався й нiчого не чекав. Найтяжчими були ночi в темнiм хлiвi на перетрухлiй просянцi. I в заплющенi i в розплющенi очi плив зелений свiт, пливло колишнє життя, й тодi чув рiдну мову, зринали знайомi обличчя: дядька Сироватки, Кайдана, Дороша Бруса, а найчастiше кошового отамана Сiрка. Може, думкою про нього, про Сiч i тримався на свiтi. Бо ж по тих думках почував, нiби припливало сили. Перехреста часто непокоїло: чи згадує його кошовий? Щоправда, вiн приходив до нього в спогадах не кошовим, а добрим дядьком Iваном. Якось прокинувся й довго не мiг оговтатись, де вiн. Сон вихопив його звiдси й перенiс у завiшаний зброєю прикомiрок кошового. Вони сидiли з отаманом, але той не розповiдав про походи, не навчав вiйськової науки, а… тасував карти. Так, вони рiзалися в карти. Чому приснилося саме це — дрiбне, випадкове, а не щось значне, велике? Хтозна. Може, що Iван Сiрко у прикомiрку ставав не суворим кошовим, а дитинно простим, по — козацьки запальним i нестримним, як i вiн сам, Лаврiн. Сiрко приховував цю маленьку пристрасть вiд усiх. I Лаврiн теж. А грали вони запекло, iнодi сварилися, кiлька разiв Сiрко навiть рвав карти. Але одразу вiдходив душею, й по тому було весело обом.
Оце щасливе вiдчуття — не гри, а спочинку пiсля запальної гри — навiдало Лаврiна. I йому було так хороше, так радiсно, що коли цей настрiй розбився об холодний камiнь, вiн трохи не заплакав. Уперше за весь час полону. Спомини йому завжди рвали серце на шмаття, по тому болiла голова й свiт виповнювала ще важча похмурiсть.
Та неждано в чорному потоцi безнадiї та безпросвiтностi зблиснув йому промiнь, збудив до життя. Опала Сулейман Кегая повернулася для нього та Килiяни несподiваним боком. З перших днiв, тiльки — но Сулейман Кегай привiв нову наложницю, старша жiнка аги занепокоїлася. Вона знала, що серце аги давно погасло для кохання, сiм лiт не мав вiн нової наложницi, а iншi всi давно були ткалями й вишивальницями — не виганяти ж дармових робiтниць (вiзир був дрiб'язкове жадiбний), та й не хотiв вiн нiкому признаватися у старечiй безгрiшностi, проте чорнооку козачку не одiслав у вишивальнi кiмнати, а наказав поселити окремо й часто заглядав до неї, купляв подарунки i навiть сам учив говорити по — турецьки. Й тiшився, що козачка легко переймає турецькi слова. Вона зiзналася: її мати — татарка й iнодi, на досаду батьковi, вчила говорити по — татарськи i по — турецьки, аби вiдтрутити її од батька й мати змогу розмовляти з нею не знайомою йому мовою.
Два бiлi євнухи стерегли Килiяну й не пускали до iнших покоїв. Низенька постiль, висока кадильниця для пахощiв, мережане вiкно, а за ним гiлка чинари, то увесь її свiт. Навiть не знала, яке то дерево. Повiльно обзвичаювалася, верталася до життя, повiльно виходив з неї страх. Хоч ще довго стояла в очах жахлива дорога, надто подорож на каторзi. Старий корабель скрипiв на хвилях, вона сидiла в дощатiй будцi й слухала той скрип. У будцi — домовинi. Й вивертало її нутрощi, й навiть молитва не лягала на серце. А виведуть на палубу, погляне на водянi гори, якi ходять ходуном, i обiйме її такий страх, що знову проситься в буду. Аж не вiриться, що все те було, i вдячна вона цьому старому чоловiковi за його безгрiшнi ласки, за солодощi й за тихi слова. Адже вiдала, як важко живеться iншим невiльницям.
Тепер старша жiнка й iншi жiнки стали боятись, щоб часом не спалахнув пiд повiвами пiвнiчного вiтру присипаний попелом жар, щоб не вiдмолодилося для кохання серце аги. Адже знали — таке траплялося. Хто вiдає, якi несподiванки можуть тодi спiткати їх. Чи не почне вилущувати ага для неї солодкi зернята, а їм кидати лушпини?
Проте, приголомшений нещастям, ага забув про нову наложницю. Або намагався забути, адже кожною своєю з'явою дiвчина нагадувала про лихо, що впало на нього. Вона була для нього мовби чорним талiсманом долi. Стара жiнка втямила: приспiв її час. Вона наказала спровадити нову наложницю з гарему, одвести на пташарню та приставити до роботи. Жiнки й наложницi гарему кiлька днiв повторювали дотеп старшої жiнки: "Нехай бiля неї булькочуть iндики, а не наш повелитель". Та по всьому упадку, по тривозi, яка оповивала дiм колишнього вiзира дедалi бiльше, незабаром забули про неї й вони. На той час велику, оббиту мiдною бляхою хвiртку двору Сулейман Кегая стали обминати не лише недавнi друзi аги, а й продавцi м'яса, риби, вина й навiть мулла. На базар посилали недорiкуватого вiльноодпущеника Арслана з рабами, якi радiли тому, що сталося, поспiшали кожен зачерпнути якомога бiльше, нехай i примарної, волi. їх уже не замикали на нiч, вони не боялися присiсти без дiла десь у куточку на мощеному тесаним камiнням подвiр'ї чи зiйтися в гурт та поточити ляси. Здебiльшого греки перешiптуалися з греками, поляки з поляками, черкеси з черкесами, українцi з українцями. Всi розумiли, що цей попуст — тимчасовий, що так довго не триватиме, й намагалися вгадати, у який бiк крутоне їх доля й яким робом можна запобiгти найгiршому лиховi.
