Цар і раб - Білик Іван Іванович (читать хорошую книгу TXT) 📗

— Ми вже підемо, — сказав лоґоґраф, жрець охоче підняв руку, проте поплентав услід за ними. Савмак сподівався почути від нього щось важливіше, й не помиливсь. Асклепід проводжав гостей до самої винниці, йшов позаду, хрипко дихаючи, цюкав роздвоєним угорі жрецьким тирсом по стежці й мовчав. А коли стежка вивела на дорогу, що кінчалася коло фортечних, більше сажня втовшки мурів лоґоґрафової садиби, торкнув Савмака рогачиком тирса. Юнак тривожно озирнувся, й він сказав, косуючи на євнуха, що перевалювався попереду:

— Сходи в черепичний ерґастерій Перісада. Там є такий старий одноногий…

— Керамевт Хірісоф? — похопивсь отрок.

— Ти його знаєш?

— Знаю…

— Його всі в Пантікапеї знають, — відповів Асклепід і тут-таки з несподіваною для старого сивого ведмедя спритністю крутнувся й пішов пострибки геть.

— А нащо він мені, той Хірісоф? — услід йому крикнув Савмак, але той клишоного коливав і коливав не озираючись. Юнак обернувся до євнуха. Полікрат теж ішов, байдужий і незворушний, і Савмак знав, що він прикидається, був майже певен цього. Домовилися між собою, а тепер ховають кінці в воду, подумав він, коли євнух, випнувши низько провислий живіт, уже тягся до мідного кільця, щоб грюкнути в браму. Сі люди штовхали його на свій, ними самими обраний шлях.

Від однієї свідомости про се в Савмака хололо в грудях, а шлунок починав тоскно й тупо нити.

— Але ми ще побачимо, чий то шлях і хто його вкочував, — тихим голосом проказав Савмак і нога за ногою поплентав до брами, в яку й досі калатав кільцем євнух Полікрат.

Розділ 6

Коли Савмак учора їхав з лоґоґрафом на його винницю, мав таке відчуття, мовби лаштується стрибати в море з найвищої скелі Близнюків — є такі острови в семи стадіях од берега навпроти маленького південного містечка Кіммерика, що за Акрою й Китеєм. Сьогодні те відчуття не зникло, навпаки, ще дужче загострилось. Безногого керамевта царських черепичень у Пантікапеї справді знали всі, й тепер, ступаючи крутим узвозом, котрий вів з Акрополя на гончарний куток, Керамік, Савмак спробував пригадати, що знає сам про нічим не видатного, хіба своєю одноногістю, старця. Знав тільки, що рід Хірісофів з діда-прадіда займався гончарством, сам Хірісоф замолоду потрапив у скруту й, щоб не спродали його малесенького ерґастерія на торгах, мусив оддати власного сина Алексая в робство. Казали, ніби й се не допомогло й ерґастерій таки довелося спродати, сам Хірісоф найнявся гончарем до царевих черепичень, але згодом йому пощастило в житті, він став спершу наглядачем над робами, тоді помічником керамевта, навіть спромігся викупити з неволі Алексая, тепер же був головним керамевтом, його сина Савмак пам'ятав по навчанні на палестрі: Алексай ішов кількома роками попереду.

Більше Савмак не міг нічого згадати про геть лисого й кривого Хірісофа. Навіть не здатний був уподібнити його котромусь птахові чи звірові, й се чи не найдужче хвилювало його. Коли не знаєш, який звір, лихий чи добрий, лукавий чи дурний, живе в душі людини, то не потрапиш, як і повестися з нею.

Царева черепичня містилася на Першій терасі неподалік Полудневого пілона. Ще далі вниз, під самими мурами, тулились один до одного чималі, маленькі й зовсім нікчемні ерґастерії гончарів сіроглинних амфор та дорогого чорнолакового й червоного посуду з малюнками й без малюнків, що цінувався серед боспоритів, а також меотів, сіндів, роксолан, сарматів та інших скіфських племен майже так само високо, як найліпші гончарні вироби з Афін у часи розквіту. Єдине, що підривало міць пантікапейських ерґастеріїв, се був дешевий, зручний і красивий дерев'яний посуд скіфських токарів, якого на міських аґорах рік у рік більшало.

У вузькій вуличці Першої тераси, що, як і всі решта, неправильним колом оперізували Пантікапей, було по-буденному завізно. Туди й назустріч никали роби й люди, багато хто мав на загривку цупкий передник з обмащеної в сіру й червону глину рогожі. Гончарі вже давно повідчиняли віконниці своїх ерґастеріїв, бо купувати посуд городяни й мешканці навколишніх сіл приходили просто сюди, на Керамік.

Убравши полу тонкого гіматія об брудну хламиду якогось безбородого роба, Савмак урешті підійшов до хвіртки царевої черепичні. Й щойно ступив крок досередини, як вухо йому різонув одчайдушний крик. Певно, карали за якусь провину ерґастерійного роба й роб верещав за кожним ударом палиці. Савмак неприємно поморщився. Той крик одлунював у його серці, такого ще не було. Він проминув уже заставлений готовою черепицею двір ерґастерія й увійшов до похмурого й довгого приміщення.

Всі голови обернулися в його бік, та тільки на хвилю. Вгледівшги людину з Царського акрополя, роби запрацювали швидше, мовби не катування їхнього товариша, а прихід Савмака жахав сих людей більше. Гість квапливо перетнув довгий ерґастерій і вхопив занесену вгору руку наглядача.

Коло брудного, теж у глину вмащеного стовпа стояв ще зовсім молоденький роб і судомився всім своїм голим кощавим тілом. Наглядач був сіпнувся, та враз упізнав Савмака й понуро відійшов під стіну, де купою лежали мокрі форми.

— За що ти його катуєш?

— Він розбив одразу вісімнадцять черепичин, кіріє, — пояснив наглядач.

Савмак подивився на помордованого, мов захляле цуценя, хлопця, й той схилив очі.

— Відпусти його, — наказав Савмак.

Наглядач почав розв'язувати сиричний ремінь, яким було прип'ято невільника, та вузол од шарпання затягся. Пошукавши, куди б покласти бич, він не знайшов для нього належного місця, тоді взяв у зуби й далі розв'язував ремінь обіруч. Звільнений хлоп чкурнув на своє місце, та в широкому проході сили облишили його й він упав.

— Забрати! — крикнув наглядач, і кілька робів, що місили ногами глину, запацьорені до колін, підкоряючись наказові, неквапом однесли молодого роба й поклали на купу щойно подрібненої й перетертої сухої глини. Такі випадки траплялися щодня й по кілька на день і нікого не хвилювали.

Савмак пристояв, і коли хлопець підвівся й сів, угрузши сухим задком у пухку глину, подався до виходу. По праву й ліву руку одні роби дрібнили й сіяли глину, інші пересівали її вдруге, треті місили, а четверті топтали замісеною глиною форми й виносили поперед себе надвір, під довгі кількаярусні повітки для сушіння. Десь там походжав суворий керамоном і клав на ще сирі плити черепиць тавро: «Басиліке», тобто «Царське». Черепицю з таким тавром можна було побачити не тільки на кожному другому будинку Пантікапея, а й в інших містах царства й навіть далеко за його межами: Перісад П'ятий був не тільки найбагатшим купцем Боспора, а й власником найбільших у стольному городі черепичень.

Вийшовши з ерґастерія, Савмак почув лунке цюкання по плитах обійстя. До нього кульгав на дерев'яній нозі старий, худий і чорношкірий чоловічок, головний керамевт Хірісоф, спомагаючи собі довгим ціпком із булавицею.

— Живи сто літ! — привітався він до Савмака, спинився й запитально глянув: — Ти до мене, кіріє?

Савмак кивнув, одчуваючи якесь роздратування до сього давнього старця. Крики й вигляд катованого роба геть зіпсували йому настрій, і він спитав сам себе, що йому треба в сім ерґастерії й чого сюди прийшов.

— Я теж не люблю, коли б'ють невільників, — співчутливо мовив дід Хірісоф і двічі переставив лунку ногу. — Коли наглядачі когось прив'язують, я йду геть, бо й мій син колись так само… Воно, скажу тобі, хто того горя не зазнав, той іншому не співчуватиме.

У сих словах Савмакові вчувся натяк, і він з неприязню глянув на старого. Хірісоф знову неспокійно цюкнув дерев'янкою й почав припрошувати:

— Не погордуй, кіріє… Такі люди, як ти, не часто заглядають до брудних ерґастеріїв… Ходімо вип'єш кілік вина з мого виноградника.