Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич (хороший книги онлайн бесплатно .txt) 📗
Це була нечувана образа. З імператором ромеїв ніхто не смів так говорити. Імператор Іоанн запрошує руського князя до свого намету, а той сміє кликати його на човен? Увесь почет стояв насторожений, усі вони ждали загаду імператора.
Але трапилось диво, чудо. Імператор ромеїв Іоанн, перед яким схилялись ниць не тільки полководці, а цілі народи, не обурився, почувши ці слова князя Святослава, а відповів:
– Гаразд, княже. Ходімо на твій човен…
Розгублені полководці й увесь почет лишились на кручі, не знаючи, що їм робити, – порушується весь церемоніал двору. А імператор і Святослав тихо рушили сипким піском і зупинились біля човна. Князь зробив знак рукою, і шість гребців – молодих, здорових хлопців з бородами й вусами, – неприязно поглядаючи на імператора, одійшли вгору берегом і там стали.
Аж тоді імператор і Святослав ступили у човен, сіли один проти одного.
– Так он ти який! – тихо сказав Іоанн Цимісхій.
– А ти, імператоре, думав, що я інакший? – щиро засміявся князь Святослав, від чого в лівому його вусі заколихалась важка золота усерязь з підвісками – двома перлинами і великим червоним рубіном.
– Та ні, – відповів на це імператор. – Я чув, що ти дуже гордий, і не думав, що приїдеш як гребець на човні…
– Ти не помітив, що я тримав стерно…
Настало мовчання. Над Дунаєм було тихо. Повз човен повільно струмувала вода, така чиста, що на дні видно було кожну піщинку. Дві сірі чайки, скиглячи, літали над човном, а вгорі – в голубому небі – ніби застиг на місці і вдивлявся вниз коршак.
– Ти мене кликав, імператоре, – перервав мовчання Святослав. – Що ж хотів ти запитати?
– Я тебе хотів запитати, княже Святославе, – почав імператор, – навіщо ти забився так далеко від рідної землі, прийшов сюди?..
Ти мене хотів бачити, от я і приїхав.
– Звідси до Руської землі, – відповів Святослав, – рукою подати. Ось вона, Руська земля, – показав він на лівий берег Дунаю. – До Константинополя, здається мені, звідси набагато далі. Та й відаєш ти, імператоре, – не сам я прийшов сюди, кликав мене імператор Никифор і дав за це навіть золото.
– Покійний імператор кликав тебе і дав золото, щоб ти приборкав непокірних болгар…
– Я приборкав непокірних болгар, – посміхнувся князь Святослав, – і дійшов аж до Преслави. Але ж тоді ти вирушив проти мене й болгар.
– Я мусив вирушити, – спалахнув Цимісхій, – бо ти склав мир з болгарами…
– А навіщо ж мені було далі воювати з ними? Я виконав волю імператорів, пройшов усю Болгарію, скорив кесаря Бориса й уклав мир.
– Якщо ромеї давали русам золото, імператор їх мусив і укладати мир…
– Ми не печеніги, – сказав Святослав, – і заради золота не воюємо. За Русь ми, імператоре, стояли…
– За Русь? – Імператор струсив своєю рудою бородою. – Добра Русь, коли ти дійшов з своїм військом мало не до Константинополя?! Імператори ромеїв ніколи не ходили на Русь, вони не стояли під стінами Києва. А руси увесь час ідуть і йдуть на імперію, вони вже не раз були й під стінами Константинополя.
– Що імператори ромеїв не стояли під стінами Києва – це правда, – згодився Святослав. – Київ – не Доростол, імператоре. Не заздрю я тому, хто спробує стати під стінами його, – аки печенігам буде. Але коли ти говориш, що ромеї не йдуть на Русь, – то лжа.
– Чому ж лжа? – нібито здивувався й навіть образився Іоанн.
Князь Святослав не встиг відповісти. І сам він, і імператор підняли голови. Над ними раптом сполохано заквилили чайки… Вони досі вільно ширяли над водою, але вгорі висів коршак, він полетів униз і став нападати на чайок. Сполохані несподіваною появою хижака, чайки спочатку кинулись врозтіч. Але коли коршак заходився нападати то на одну з них, то на другу, обидві чайки злетілись, дужче заквилили, ніби змовлялись, а потім накинулись разом на кровожерливого птаха. Коршак спробував оборонятись, заскиглив, а потім чимдуж полетів над Дунаєм геть. Дві чайки довго гнались за ним, повернулись, заходились літати над човном, ніби скаржились: «Ки-и-ги! Ки-и-ги!»
Що думав імператор ромеїв у ці хвилини? Примруживши світло-голубі свої очі, стиснувши уста, він часто дихав тонким гострим носом, скинув шапку і провів рукою по рудому волоссю, по вогняно-червоній бороді, ніби йому було душно.
Князь Святослав же, все дивлячись на чайок, взяв правою рукою вус, закрутив його…
– Горе чайкам убогим, – промовив він, – а проте дали вони цьому злодієві дунайської водиці напитись… Отак, імператоре, буває…
– Ти сказав, – сердито перебив його Цимісхій, – що лжу говорять ромеї… Де лжа?
– Відаєш, імператоре, про що говорю… Колись, і не за нашої пам’яті, над морем Руським сиділи наші предки. А зараз? Клімати? Чому ж Клімати, коли то здавна була наша земля? Але гаразд, нехай вже будуть і Клімати. Але чому ж тоді імператори ромеїв посилають своїх воїв на північ від них, на захід і на схід?
– Княже Святославе, це лжа.
– Ой ні, імператоре, не лжа… Згадай, скільки городів поставили ромеї над Руським морем, скільки крові пролили руси в Тмутаракані, на низу Дніпра, Ітиля-ріки, Дністра. А Саркел, імператоре? Адже його збудували ромеї на руському шляху, на землях наших. А що б сказали імператори ромеїв, якби князі Руської землі почали завойовувати Сирію чи Халдею? Ні, імператоре, Русь ніколи й ніде не стала на землі імперії. Імперія прагне стати і вже стала на Руські землі… Дивно мені, імператоре! Адже ромеї мають великі землі над морем, у Азії, півсвіту…
– Русь, – перебив його імператор, – має не менше земель, ніж ромеї…
– Це правда, – сказав Святослав і посміхнувся. – Русь має дуже багато земель. Русь, – він примружив очі й замріяно подивився вдалину, за Дунай і коси, – має так багато земель, що ти й не уявляєш, імператоре… Від Руського моря до далеких україн північних, від болгар до Ітиля-ріки і гір Орал… Велика земля, півсвіту.
Імператор Іоанн з-під густих брів дивився на обличчя князя Святослава, який дуже спокійно розповідав про Русь, і очі його в цю хвилину стали нібито темнішими. Коли ж князь Святослав піймав на собі гострий погляд імператора і замовк, Іоанн Цимісхій одвів очі, зітхнув, обернувся, подивився на свій почет, що однаково непорушно стояв на березі.
А далі імператор Візантії схилився ближче до князя Святослава, сказав таємниче, пошепки:
– У тебе півсвіту, півсвіту є в мене. Чому ж сваримось ми, княже Святославе?
– Про що ти говориш, імператоре? – не зрозумів його Святослав.
– Ти і я – ми два богатирі, – так само тихо вів далі Цимісхій, – і я хочу, щоб ми діяли як богатирі. Слухай, княже! Давай поділимось! До Дунаю все буде моє, за Дунаєм – твоє. Я сидітиму в Константинополі, ти – в Києві.
Князь Святослав подивився на імператора ромеїв, потім обернувся, поглянув за човен… Там текла голуба вода, плавали дрібні рибки, на дні лежали обтерті хвилею камінці. І раптом князь Святослав опустив руку в воду, дістав звідти один камінець.
Імператор Іоанн здригнувся. Для чого взяв київський князь камінець? Він не знав, що робитиме князь, напружено стежив за кожним його рухом…
А князь Святослав все тримав камінець на долоні в себе, дивився, як з нього в Дунай падають великі сріблясті краплі.
– Бачиш, який чудовий камінь?! – промовив князь Святослав. – А скажи мені лишень, імператоре, чий оце буде камінь?
Імператор не міг второпати, до чого веде київський князь.
– Камінь?! – засміявся він. – Як чий? Коли камінь у твоїй руці, він твій.
– А тепер? – засміявся князь Святослав і кинув камінь далеко від човна. Камінець зробив дугу, врізався в плесо і зник, а по воді пішли кола.
Імператор мовчав.
– Чий це камінець зараз? – ще раз запитав князь Святослав.
– Ти мене запитуєш про дивні речі, – похмуро відповів Цимісхій. – Тепер камінець нічий… Але до чого це?
