Помститися iмператору - Литовченко Тимур Иванович (книги регистрация онлайн бесплатно TXT) 📗
– Як це, Ваша милосте?!
– А так, що, не помічаючи власних вад, а приписуючи ворогові своєму істинні та уявні недоліки, ти тільки те й робиш, що вдосконалюєш самого себе – разом із усіма недоліками. А відтак нарощуєш бревно у власному оці… Так буває, мій хробачок. На жаль, буває!
– І ви…
– Ми обидва служили володарям, які зчепились у смертельному двобої, обидва мріяли вислужитися – тому теж заворогували, хоча раніше певною мірою приятелювали. І навіть не розуміли, що ціною наших кар'єрних зусиль є дівчина, котру ми обидва кохали до нестями… але яку зрештою вбили нещадним своїм змаганням!! Така ціна!!! Господи, така непомірна ціна!..
Останні слова Великий Магістр прокричав так голосно, що Пауль зрозумів: давня душевна рана остаточно не загоїлась навіть упродовж багатьох століть. Що ж за трагедія схована у серці старого мов світ графа?..
– Але ж, мабуть, нічого не можна було вдіяти, – попри те, що насправді Пауль не розумів анічогісінько, він спробував удати розуміння.
– Ну-у-у… Тоді я теж так вважав, – кивнув Великий Магістр.
– А тепер?
– Що – тепер?
– Тепер теж вважаєте, що нічого не можна було вдіяти?
– Тепер!.. – Великий Магістр знов посміхнувся. – Тепер я став зовсім іншою людиною. Я давно вже не самонадіяний, самозакоханий юнак, яким був колись. Тепер я, звісно, діяв би удесятеро обережніше й розсудливіше. А тоді…
Принц тільки зітхнув і замовк, та оскільки Пауль не наважився заговорити, закінчив сам:
– А тоді ми з колишнім моїм другом вгрузли у нещадну бійку. В таку нещадну криваву війну, з якої майже не мали шансів вийти живими обидва або ж поодинці. Зрозумій, хробачок: хтось із нас просто мусив загинути!
– І він загинув? Ну-у-у, ворог Вашої милості, мається на увазі…
– А звідкіля ти взяв? – здивування графа здавалося таким природним, що Пауль мимоволі упіймався на гачок.
– Бо Ваша милість живі, отже, ворог Вашої світлості…
– Тоді, під час війни, мій ворог теж лишився серед живих.
– А хто ж тоді…
– Хелена. Кохана моя Хелена… і його кохана теж. Ні він, ні я не померли – загинула вона. Отак, мій хробачок.
– Ваша милосте!..
– Так, безперечно, так: тепер би я двічі, тричі подумав, перш ніж вчиняти те, що вчинив у ті буремні роки. Але тоді життя здавалось мені простим і зрозумілим, немов голий стіл, навіть скатертиною не покритий. Ми грали один проти одного – і програли обидва. Бо наше кохання, кохана наша дівчина… моя Хелена померла страшною наглою смертю через нас обох. Ця смерть навіки випалила мою душу, немов безжальне сонце, що випалює піски й каміння пустелі.
– І що ж тоді зробили Ваша милість?
– Тобто?..
– Що саме Ваша милість зробили з тим ворогом? Невже не спробували розшукати його і вбити? Відібрати життя так само, як він відібрав життя у коханої дівчини Вашої милості?
– Життя в Хелени він не відбирав. Не відбирав і я – ніхто з нас безпосередньо не вбивав її. От бач, ти й досі не розумієш…
Пауль зібрався було заперечити (мовляв, чого там – усе ясніше сонця ясного), та його зупинив суворий погляд Великого Магістра.
– Ми змагалися один з одним, юначе. Змагались заради неї – доки замість законного призу переможцеві вона не перетворилась на безпомічну заручницю нашого змагання – так само, як перетворилась на заручників решта наших близьких. Обидві наші сім'ї. А безчесні люди не церемоняться. Безчесні люди безжально знищують заручників. Сталося так, що насамперед вони відібрали дорогоцінне життя в Хелени. І не тільки життя, а й дівочу цноту.
Почувши таке, Пауль мимоволі здригнувся, граф же ніби почав розмірковувати вголос сам із собою:
– А розшукати і будь-що вбити ворога?.. Так, це був вихід… – Та раптом всміхнувся знов-таки сухо й ледь чутно, потім докінчив: – Єдиний вихід, який тоді здавався мені достойним. Твоя правда, хробачок: я справді намагався зробити це. Так само, як і той негідник шукав зустрічі зі мною…
27 червня 1709 року від Р. X.,неподалік Полтави
Он він!!! Он там – на невеличкому пагорку окрай поля, що перетворилося сьогодні на поле кривавої битви…
– Ракович – куди?! Нумо стій, скажений!!!
– Ні! Там він!.. Ах ти ж!..
– Хто?!
– Він!.. Він!.. Стривай-но, байстрюче, я тобі!..
– Хто??? Де???
– Він!!! Йди-но до мене, зраднику!..
Але за три кроки від них у тучний чорнозем ляпнулось ядро, ґніт якого майже догорів. Не маючи найменшої змоги пояснювати щось далі, Степан миттю скочив у сідло, пришпоривши коня, й хижим птахом понісся у саму гущу битви, заразом витягаючи з піхов шаблю. За мить ядро вибухнуло, але вже десь далеко позаду – та він навіть не озирнувся подивитись, що ж сталося з іншими сердюками.
Це вже аніскільки не хвилювало Степана: адже там, на пагорку край поля, він побачив свого колишнього товариша, а з деяких пір кревного ворога – Івана Богдановича! Нібито той сидів на коні, вдягнений у московитський драгунський мундир, дивився у бік шведського обозу, вперши обидві руки у боки… й зухвало насміхався над невдахою-сердюком. Степанові навіть здалося, що Іван зверхньо, з огидою промовляв до нього:
– Гей, ти, собацюро паршивий, підлабузник гетьманський! Що, примостився вози з оскуднілим королівським скарбом стерегти – ото й уся твоя доблесть?! А у битву кинутись боїшся?! А може, шабля твоя затупилась чи порох у пістолі відсирів? Ах ти ж!.. А ще козаком колись називався!
От тоді Степан і крикнув: «Стривай-но, байстрюче…» – а вже за мить не мчав – яструбом летів до того пагорка, де стояв…
Тобто де за мить до того стояв його найлютіший у світі ворог…
…а тепер не було вже нікого!!!
Де ж подівся цей нікчемний жалюгідний боягуз Іван Богданович, який тільки і вміє, що мститися безпомічним, підступно захопленим у полон дівчатам, разом з їхньою чеснотою відбираючи саме життя?!
– Іване, Йване!!! Де ти, сучий сину?! – гукнув Степан, підводячись на стременах. – Иди-но сюди, мерзотнику, – я вб'ю тебе! Розрубаю навпіл, від маківки й до самого сідельця!!!
Зненацька на Степана налетів зовсім інший вершник – уже літній чоловік у заляпаному чи то чужою, чи, може, своєю кров'ю багатому мундирі. Та за мить до того Ракович відчув небезпеку, тому встиг розвернутися праворуч, пригнутися до гриви свого коня і тим самим ухилитись від неминучої загибелі – бо ворожа шабля розсікла повітря біля самого вуха. Тут же Степан рубанув у відповідь так, що кров фонтаном бризнула з розпоротого боку ворожого вершника.
Той почав падати з коня на землю, та юний сердюк вже відвернувся, знов підвівся у сідлі й озирнувся довкола, шукаючи того, з ким мріяв зійтись у справжньому смертельному двобої. Але Івана Богдановича ніде не було видно: ні на пагорку, ані на півдорозі від пагорку до того місця, де стояв Степан, ані на чверті дороги…
Ніде!..
– Йване, де ти?! Я йду до тебе – готуйся зустріти лиху смерть!!!
Та замість Івана Богдановича на Степана налетіли вже три вершники – такі ж молоді завзяті рубаки, як він сам. Одного Ракович звалив пострілом з пістоля, з двома іншими довелось рубатися хвилин п'ять. І от обидва вороги покотилися на витоптану кіньми та людьми землю… Щоправда, тепер Степан був поранений у ліву руку, але не надто серйозно: рухати нею сяк-так міг… А шаблю ж тримав правою!
Та й болю від рани майже зовсім не помічав. Бо найбільшим, найстрашнішим для нього був біль сердечний: адже Іван Богданович усе не з'являвся – немов крізь землю провалився!
– Що, пацюче, злякався?! Не бажаєш зі мною битися?!
Ніхто не відповів на розлючені Степанові вигуки. А може, то зовсім не Іван стояв на пагорку?! Може, був це хтось інший, лише віддалено схожий на нього. Просто Степан стомився, марно чекаючи нагоди взяти участь у жорстокій бійці, разом з іншими сердюками охороняючи шведський обоз і свого повелителя Яна Мазепу… Стомився настільки, що уражене самолюбство та роз'ятрена уява намалювали на пагорку образ смертельного ворога, і він кинувся у битву, забувши про клятву вірності, про обов'язок перед гетьманом і товаришами-сердюками…