Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич (хороший книги онлайн бесплатно .txt) 📗
Тоді ж перед станом римських воїв впала з неба, освітила яскравим сяйвом все небо, стан, струсивши землю, велика зоря. Після того імператор і все його військо так перелякались, що одразу покинули стан і помчали до Константинополя.
Все ж вони не втекли від лиха, яке на них чатувало. Наступного дня, коли військо ромеїв проминуло долину й поспішало пройти клісури, на них великою силою напали болгари, перебили безліч безсмертних і звичайних воїв, знищили всю кінноту, забрали майно і захопили навіть намет імператора Іоанна з скарбами.
Не тільки на сході було неспокійно: повстання й заколоти відбуваються в самій імперії, в Азії, у багатьох городах і землях над Середземним морем.
Оголошуючи, що він вирушає на захист гроба господнього, імператор Іоанн веде легіони в Азію, вступає в Сирію, після жорстоких боїв бере фортецю Мемпеце, де здобуває пасмо волосся нібито з голови Іоанна Предтечі, бере і накладає велику дань на Анамею й Дамаск, перейшовши Ліванські гори, вривається в Ворзо, каменя на камені не залишає в фортецях Валанеї, Вириті.
Але спокій все ж не приходить до імператора Іоанна, йому здається, що земля горить у нього під ногами, що світ обернувся проти нього і що його оточують тільки вороги.
Імператор Візантії не помиляється. Протягом цілого свого життя він був ворогом усіх і пожинав тільки те, що сіяв. Божевільний імператор хотів скорити світ, світ тепер мстився йому. Війною, кров’ю, нещастям інших він хотів побудувати власне щастя, а щастя вже давно й навіки одвернулось від нього самого…
Тепер він повертався з далекої Сирії до Константинополя, але сама природа, здавалося, затримувала його крок. На Іоанна з його воями жаром дихали Аравійські пустелі. Де він проходив, там довго ще серед пісків височіли могили, хвороби і всілякі язви нищили його людей. Вони були нібито владарями світу, але голодували в цій землі, де все згоріло, а люди покинули свої намети й пішли світ за очі.
І, як це буває, імператор Іоанн накинувся на того, хто стояв найближче до нього, і змусив найбільшого свого ворога зробити ще один, останній, крок.
Уже коли військо переправилось через Пропонтиду і імператор побачив Візантію, він звернувся до свого проедра Василя з словами:
– Жадібний, користолюбний Василю, це ти винен у всіх тих нещастях, які невпинно переслідують мене. Я тебе обсипав золотом, дав тобі найбагатші області Візантії – Лонтіаду й Дрізу. На знак своєї любові й довір’я я назвав тебе – першого з усіх паракимоменів – проедром – першим після себе. Ти ж обдурював і зраджував мене. Ти думав про себе й тільки про себе. Ти не зробив нічого, щоб Візантія була міцна й щаслива. Ти не дбав і про мене, свого імператора.
Це були вкрай несправедливі слова, бо досі проедр Василь, як найвірніший пес, день і ніч вартував біля свого імператора, виконував кожне його бажання, робив тільки те, що велів імператор. Лише Феофано проедр допомагав всупереч волі імператора.
Проедр не став сперечатись з імператором. Він зрозумів, що Іоанн переступив вершину свого життя, стоїть над безоднею, куди його давно тягла невблаганна сила. Лишалось тільки штовхнути василевса.
Того ж дня вони заночували з імператором недалеко від Олімпу в домі патрикія севастофора Романа. Патрикій мусив багато чим завдячувати імператору, він достойно й дуже щедро, приймав Іоанна з його полководцями, зробив чудову вечерю…
Але в час вечері трапилось щось незвичайне й страшне: після заходу сонця на небі, низько над північним обрієм, з’явилась блискуча зоря, від якої підіймався вгору сліпучо-білястий, схожий на кінський хвіст слід. Обабіч зорі стали на обрії кілька жовтогарячих, ніби кривавих, стовпів, що нагадували списи.
– Проедре! – сполохано звернувся до Василя імператор Іоанн. – Скажи, що віщують ці стовпи й зоря?
Проедр Василь не затримався з відповіддю. О, скільки разів у найважчі хвилини свого життя звертались до нього з важкими питаннями імператори Візантії. І кожного разу він їх втішав, аж поки сам не карав найлютішою смертю. Так і тепер проедр Василь одразу відповів імператору Іоанну, а відсвіт далекої зорі освітив його зморшкувате, старече обличчя й сиве волосся.
– О василевсе! Оті криваві стовпи, що стоять на виднокрузі, – то твої вороги. Вище над усе висить твоя зоря, а хвіст біля неї – то наша сила, легіони. Ти переможеш, імператоре!
Сп’янілого імператора ця відповідь задовольнила. Він ліг, але не міг заснути. Покликав проедра Василя, велів налити келих вина. І проедр налив вина, а на дно кинув отруту, яку давно носив біля серця.
– Випий, імператоре, і спокійно заснеш! – сказав він.
Імператор Іоанн випив келих до дна і справді заснув так, як давно не спав.
Перед світанком імператору стало недобре, він прокинувся від страшного болю в животі, грудях, біля самого серця.
– Проедре! – покликав він. – Що зі мною сталось. Я помираю…
Із світильником у руках проедр Василь довго стояв біля ложа імператора і примруженими очима дивився на його бліде, перекошене від болю обличчя…
– Ні, імператоре, – сухими устами вимовив проедр Василь. – Ти не помреш, ти – безсмертний, імператоре.
– Як можеш ти говорити мені про безсмертя, – крикнув роздратований і вкрай переляканий Цимісхій, – коли я бачу: ось вона – смерть!
– Ти захворів, – втішав проедр, – від згубного повітря Азії, бо там всюди на нас чатувала хвороба. Нам треба швидше їхати до Константинополя, там ти одужаєш.
Вони вирушили наступного дня увечері, коли трохи охололо повітря. Вмираючого імператора поклали на ноші, які почепили між двох коней. У нього заволікало очі, смертельний холод сковував руки й ноги, а згасаючий погляд був прикутий до зорі, що невблаганно висіла на північній частині неба.
– Що це за зоря? – шепотів спраглими устами імператор. – Ні, це не моя зоря. Вона йде зі сходу, чуєш, проедре, зі сходу… Ми – оті криваві стовпи, тільки стовпи.
За імператором ішов Василь. Тут, у цій пустелі, за ношами імператора, він не був вже проедром, першим, тут він був останнім.
З трудом пересуваючи кволі свої ноги, Василь думав про те, що вони скоро будуть у Константинополі, скоро там не стане імператора Іоанна і поховають його у храмі Спасителя на Халці, який сам Іоанн і збудував. А тим часом у Константинополь приїде Феофано, за якою він послав уже потай дромон…
Але що дасть це Василю? Він – останній проедр імперії, він убив кількох імператорів. А ці три наробили для Візантії стільки, що ніколи вона вже не встане. Не встане і Василь. Феофано пише, що тяжко хвора. Що ж лишається? Пісок під ногами?!
У великому Новгороді дзвонить дзвін, і вузькими вулицями його з усіх кінців на площу над широким Волховом ідуть, поспішають мужі новгородські, ідуть жони й діти.
З Волхова повіває свіжий вітер, там стоять на укотях, колишуться на високій хвилі широкі учани й шнеки, довгі лодії з насадами, легкі струги. Вої й рибалки, які стоять на цих лодіях, хотіли б побувати там, на березі, на площі, де лунає й лунає дзвін. Але супротивна хвиля туди не допустить.
І вони тільки дивляться, як з усіх конців Новгорода ідуть до площі мужі новгородські, іде, високо піднявши сокири, дружина… А от, бачать вони, іде князь новгородський Володимир, з правої руки від нього крокує воєвода Добриня, з лівої – тисяцький Михало.
Князь Володимир один піднімається на високий поміст, що стоїть одразу ж біля вічового дзвона, знімає шапку. Вітер з Волхова перебирає довге русяве волосся його, вітер роздуває поли темного оксамитового платна, підперезаного широким шкіряним поясом з мечем і всілякими окладами.
– Мужі новгородчі, – починає князь Володимир, піднімаючи праву руку, у якій міцно затиснута його княжа шапка. – Отці й брати мої! Я покликав вас сюди, на віче, щоб повідати – неспокійно суть у нас на Русі, незгода є в городі Києвому…
Свистить, реве вітер, він підхоплює над Волховом білих чайок і несе їх, кидає сюди, до площі, де зібралися мужі. Тут вони й кружляють, як біла хмара, б’ються, скиглять.
