ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
"Оце щоб не хитрував i не збиткувався". Сироватка вертiвся, перекидався з боку на бiк, намагався одчепити хвоста… Й прокинувся на добряче розтовченому й розсунутому вбоки кулi очерету.
Якийсь час лежав незрушно. Вже заднiло, в вузькi щiлини мiж плах тонкими ножами пробивалося свiтло, й так само гостро потекла Сироватчина думка, вiн пригадав усе й почав обмислювати, як зустрiнеться з комишниками, що скаже, як привiтається. Але недовго йому довелося думати, все склалося само по собi. Небавом почув, як по той бiк хлiва щось шелеснуло, а по хвилi — трiснуло, здогадався, що з того боку за ним пiдглядають, помалу звiвся на ноги, перехрестився й почав пританцьовувати. Пританцьовуючи й хрестячись, обiйшов кiлька кругiв, а тодi закляк, неначе в конвульсiї, й став вигукувати то голоснiше, то тихiше: "О iкона, о Галiлея!","О iкона, о Галiлея!" В думцi ж справдi молився боговi й просив його, щоб простив за те, що змушений отако злегковажувати святими словами. Вiрив, що бог усе зрозумiє й простить, мав його за мудрого й незлобивого, хоч i знав iз святого письма, що господь часом карає круто, ще й нi за що. Але яка йому вигода карати такого незлобивого й нещасного чоловiка? У свiтi ж тiльки й шукають вигоди.
Коли Сироватку випустили, сонце вже горiло у кронi густого дуба за хатою, на тому ж дубi туркотiла горлиця, а на стрiсi хлiва завзято цвiрiнькали горобцi. Денис стояв бiля хлiва, а Єлисей i Мирон саме вернулися з болота, були мокрi як хлющi, скакали халяндри i лаялися чорно. Вони сварилися, бо розсохся човен, i для того, щоб потрусити ятери, доводиться лiзти у воду, погрожували, що завтра i позавтра Денис труситиме сам, кляли болото, рибу, Дениса її той час, коли прибейкалися сюди. Денис огризнувся, мовляв, вiн їх не кликав, а таки полiз на горище й небавом вернувся з доброю куделею клоччя. По тому десь вiдшукав чорний казанок i грудку смоли, кришив її сокирою просто до порога. Мокiй тим часом почистив карасi й лини, заходився варити юшку. Карасiв було чималенько, частину поклав на пруття, пряжив на жару. Теплiла в його головi й така думка — сподобатися комишникам кухарством. Те, бачив, йому вдавалося — Єлисей i Мирон їли та пiдхвалювали божого чоловiка. Денис мовчав, важко брижив проштемпельоване чоло, щось думав. Мiркував i Сироватка. Про кожного з цих людей, що сидiли перед ним, у нього вже уклалася думка. Денис — найнебезпечнiший. Вiн озлоблений на свiт, на всiх людей, шелехне в лоба, не клiпнувши оком. Хтозна, од чого вiн такий: чи спочатку завинив перед людьми — й вони почали за ним ганятися, чи почали ганятися — й вiн став таким. На цьому свiтi буває всякого. Вiн недурний, недовiрливий, зачаєний. Либонь, хоче роздобути грошей i втекти кудись ще да. ii — до черкесiв або калмикiв чи й до татар. Якщо справдi знайдуть Драпакове золото, хто зна, чи не знайде хтось з трьох одразу свою смерть. Насамперед Мирон. Вiн ледачий, простакуватий, незлобивий, либонь, пiддався Єлисеєвi, заспокоює себе, мовляв, усе зле робить Єлисей, а не вiн. Той же прибишство зробив собi промислом, гадаючи, що залагодить його на небi, як залагоджують грiх у попа. Кожного разу повертає божi заповiдi так, що винуватий не вiн, а той, кого нанесла на нього лиха година. Вiн марновiрний, його легко налякяiи й легко розсердити, вiн може вбити з випадкової пiдозри. I вдарить тiльки в спину.
Єлисей i Мирон прибилися сюди пiзнiше. Денис прийняв їх до паю. Сироватка збагнув те давно, а щоб впевнитися остаточно, мовив:
— А я вже тут колись був. Тiльки тодi пiд хатою стояла груша, а на нiй телiпався повiшений.
Мирон похлинувся юшкою, а Денис пожбурив у яму недогрнзеного карася, сердито блимнув очима:
— Дурне плетеш, чоловiче. Нiколи не висiв тут повiшеник. I грушi не було.
Тепер Сироватка зрозумiв доконечно, що Денис на хуторi оддавна, а цi прибилися пiзнiше. Обоє — прибишi, поки що не грабують, сподiваючись знайти Драпакове золото. А не знайдуть, засунуть у халяви ножi, вийдуть на широкий шлях. Вiн, Мокiй, їм тут на завадi. Вони спробують спекатися його. А яким чином? Зрозумiло, яким. Тож треба йому, Мокiєвi, поспiшати.
Тим часом насипав юшки й собi, сiв навпроти Мирона, подивився на нього щиро, чисто й воднораз ледь — ледь микульчучи очима. Бачив, як тому пробiгла по обличчю притлумлена хвиля страху. Мирон його боявся найдужче. Кортiло втяти ще якої штукенцiї, але зупинив себе. Давалися йому всiлякi вигадки легко, аж трохи подобалось отаке лицедiйство, але чомусь було й боязно.
По снiданку, пошептавшись з Єлисеєм i Мироном бiля порога, Денис насипав у вiдро жару, засунув за пояс ножа й сокиру, взяв клоччя, смолу, пiшов з двору. Сироватка сподiвався, що вiн покличе Єлисея або Мирона, але той не покликав. Мирон лежав на очеретi, щось думав, а Єлисей гатив товкачкою по панциру черепахи, яку принесли з болота, намагаючись розтрощити його. Мабуть, робив це знiчев'я — нащо йому та черепаха?
Сироватка мив казанок, а сам зорив, куди пiшов Денис. Провiв нишковим поглядом його постать аж за кущi глоду й ще постежив, чи не вигулькне вона лiворуч од кущiв. Денис пiшов прямо.
Сироватка повiсив казанок на тин, посидiв трохи на дривiтнi, а тодi пiшов по двору, заглядаючи в усi копцi. Вiн помiтив, як заюртувалися Єлисей i Мирон, а вiн усе блукав, буцiм не бачачи їхнiх стривожених, злих поглядiв, бубонiв собi пiд нiс першi — лiпшi, котрi спливали на думку, слова. А коли пiдiйшов близько до комишникiв, сказав голоснiше, щоб почули:
— Лiтала в димар вiдьма, носила пiд комин жар, а був то не жар, а червiнцi. — Й по хвилi, пiдвiвши вгору очi: — Не обманюйте себе, не шукайте по полях та луках, бо нiчого не знайдете. А шукайте по глибоких льохах, за камiнним муруванням i обрящете. Не берiть бiльше, нiж здолаєте взяти, не спокушайтеся самi й не спокушайте iнших.
Був майже впевнений, що зерно впаде на заскороджену ниву. Лише раз оглянувся, й то мовби мимохiть, i побачив, що Єлисей i Мирон стоять, неначе наковтавшись давлючки. Шиї їм повидовжувалися, очi повикруглювалися, вони дивилися один на одного, й, либонь, кожному довбала мозок думка: "Якi ж бо ми телепнi. Та там же воно й лежить".
За кiлька хвилин у погребi вже гупали двi лопати. Погрiб був у сiнях, вiн зачинявся важенною лядою. Сироватка, зачинивши її, всунув у прибiй заздалегiдь налаштованого дубового прута, котрий мiг удержати й волiв. Вiн не став слухати слiзних квилiнь i погроз наляканих прибишiв, пiшов у двiр, ще й причинив сiнешнi дверi. Поки що не примiркував одного: як бути з Денисом — пiдiйти до нього, буцiм хоче допомогти смолити човна, й обамбурити дубцем чи пiдкрастися ззаду. Краще пiдiйти вiдкрито. Але Денису може заклюнутися в голову пiдозра. Та й, певне, вiн наказав своїм поплiчникам стерегти його… Напевне наказав. I тодi здивується, що Мокiй прийшов без них. А вiн дарма що однорукий, а дужий, як катемлик.
Мокiй вернувся, намагаючись не слухати жалiбних крикiв, зняв на стiнi в сiнях старий аркан, помастив салом петлю, знайшов у хатi ножа, заховав у халяву й знову зачинив сiнешнi дверi. Робив усе спроквола, неначе збирався на вигiн по коня, а не на прибиша. По тому пiшов до кущiв глоду. Там присiв i чипiв довго, прослуховуючи острiв, намагався вiдгадати, де Денис. Перед очима гойдалося вiзерунчасте листя й довгастi, вже обв'юженi червоною смагою ягоди, вiн зiрвав кiлька штук, пожував терпку, майже без смаку м'якiть, сплюнув пiд ноги. Врештi в березi, трохи праворуч, почувся стукiт.
Сироватка запримiтив те мiсце — двi верби, що мовби похилилися одна на одну.
Спочатку долав путь подумки, а вже потiм лiг i поповз ужакою. Пластував колишнiм Драпаковим ланом — зарослим пирiєм, вiвсюгом i самосiйним житом, невдовзi захекався, упрiв, лiг перепочити. Подумав, що рано почав горнути черевом груддя, можна було трохи проколiнкувати ще. Але братися навколiшки далi — зась. Долав п'ядь за п'яддю, обмацуючи очима кожну стеблинку, кожну грудку. Навчився в степу пiдкрадатися до сайгакiв та дрохв, бувало, пiдповзав, що мiг хапати їх за ноги.
