Хотин - Сорока Юрій В. (читать книги онлайн полностью TXT) 📗

Однак козаки трималися. Рятував внутрішній рельєф печери. Її темні вологі стіни мали в собі безліч ніш та тріщин. Дощова вода за сотні й сотні років, перефільтрована через тонкий пласт наносних порід, линула далі, углиб. Долала товщу гори і знаходила вихід, промиваючи ніші в найтвердішому граніті своїми податливими струменями.

Поволі обстріл почав припинятися. Здолавши свій ревучий пік, він спадав, мов штормова хвиля і, нарешті вибухнувши вогнем трьох останніх гранат, припинився. У тиші, яка здавалася чимось неправдоподібним, осипалися ще деякі камінці, капала десь у печері вода, а в прозорій височині неба виспівував свої веселі пісні жайворонок.

Закривавлені, укриті сажею й пилом запорожці кинулися до отвору. Завмерли до пори, не виказуючи, що все ще чіпляються за життя. Знизу щільними рядами наближались яничари, одягнуті у яскраві напівкунтуші із зеленого сукна, білі, до колін гетри й короткі сині шаровари. На головах — сяючі білизною «рукави святого дервіша» — кауки [17], що нагадували височенний білий ковпак. Ішли сміливо, не сподіваючись на більш-менш вагомий опір. Наблизившись, дістали шаблі й перейшли на біг. У несамовитому вигуку «Аллах акбар» роззявилося не менше, ніж сотня ротів. Багатоголосий крик відбився від скель, які перетворили його на занудно-розкотисте «алла…»

До отвору печери залишилося два десятки кроків, коли в обличчя яничарам вибухнув вогненний залп. Ударив по беззахисному людському тілу скаженим свинцем, пошматував сукно, шкіру й кості. За ним ще один і ще… За хвилину хмара порохового диму розвіялася, черговий раз відкриваючи небу купу скалічених трупів. В агонії билися сини Аллаха, щедро зрошували землю яскраво-червоними плямами. Тих поборників ісламу, котрі намагалися відповзти за каміння, козаки добивали поодинокими прицільними пострілами.

Десь ізнизу вітер доніс погрозливе виття сотень горлянок — турки не сподівалися на такий розвиток подій, тож були приголомшені.

— Маєте свого Аллаха, бусурмани, можете привітати його особисто, — безсило прошепотів Андрій пересохлими губами.

Він притиснувся плечима до прохолодної стіни й зажмурив очі. Хоч з останніх сил намагався виглядати бадьорим, це ставало все складнішим. Сильно доткала спрага, а в горлі різало від порохового диму. Кілька хвилин Андрій сидів нерухомо, потім примусив себе піднятись і піти на пошуки води. У напівтемряві мало не впав, коли зачепився ногою за чиєсь мертве тіло. Далі ступав обережніше.

Вода в козацьких фляжках закінчилася ще напередодні, тож доводилося збирати ту, що стікала по вогких стінах печери. Під ці каламутні краплі підставляли невеликі дерев'яні цеберця й порожні порохівниці. Була надія, що вглиб, де вони стояли, ядра не долетіли.

Через десяток кроків Андрій натрапив на переляканого молодика, що сидів під стіною і дрібно тремтів.

Андрій придивився до хлопчини:

— Чому тремтиш, козаче, замерз чи що?

Малий підвів очі.

— Батька Сома вбило, — відповів схлипуючи. — Он голову відірвало.

Молодик указав на нерухоме тіло, що з розкинутими руками лежало серед калюжі чорної у напівмороці печери крові. Андрій поглянув туди, куди він вказував, і відразу пригадав веселого хлопця з чорним смоляним чубом та карими, великими, як у дівчини, очима. Тепер у Петра Сома не було обличчя. Андрій похитав головою і сів біля хлопця.

— Скільки маєш років? — запитав.

— Чотирнадцять, — почув у відповідь.

— Дуже страшно?

Малий шморгнув носом і опустив очі додолу.

— Звуть як?

— Яцьком.

— Яцьком… Як пана гетьмана… Ти як тут опинився?

— Батька Сома вблагав… Возом правити дозволив…

— А-а… Ну, не тремти. Ти ж козак, тож нічого не повинен боятися на цьому світі. Бог не видасть — свиня не з'їсть, — Андрій притулився до стіни потилицею і закрив стомлені очі. Кілька хвилин мовчав. Молодик винувато шморгав носом. Раптом Андрій пригадав події кількаденної давності.

— Ти не той Яцько, під яким коня вбило, як хутір брали?

— Той, батьку.

— То ти везучий, Яцьку… Чого ж плачеш?

У відповідь тиша. Андрій на мить відчув, що діється у дитячій голові.

— Ну от що, Яцьку. Всі під Богом ходимо. Як доля писана, так і проживемо. На Січі кажуть: умів шарпати — зумій і померти не скиглячи.

Хлопець довго не відповідав, потім підняв на Андрія великі сірі очі.

— Ми всі тут погинемо?

— З чого ти взяв? — Андрій примусив себе відповісти безтурботно-веселим тоном.

— Не знаю… Їх там, як зірок на небі…

— То й що? Ми ж запорожці!

Яцько зітхнув, майже схлипнув. У всьому його вигляді була зневіра. Андрій узяв його за підборіддя.

— Добре. Слухай, що скажу. Коли мені було чотирнадцять, я був один серед степу. За мною полював татарський чамбул. Я пам'ятаю, не мав жодної надії на порятунок. Стріли сипалися так щільно… Однієї миті я навіть хотів зупинитися. Хотілося припинити боротьбу, тому що не мав надії на порятунок. Навіть найменшої. Але потім відігнав цю думку. Якщо вони хочуть упіймати мене, хай зроблять це без моєї допомоги. І я залишився жити. Ось так. А ти серед нас, серед запорожців. І я тобі обіцяю, що захищатиму тебе, скільки сили стане. А ти, Яцьку… Ти теж козак. Тож будь мужнім.

Малий обтер брудним рукавом сльози.

— Добре, батьку, я спробую.

— Ну, от і добре. Давай, закінчуй скиглити і займайся ділом. Там є поранені, ти їм повинен допомогти.

— Що мені робити, батьку? — у голосі хлопця з'явилися нові нотки.

— Назбирай води, вона там, — Андрій вказав углиб печери, — у цеберцях. І неси до поранених. Я бачив, що їх перев'язують Сивий із Лящем.

Яцько побіг виконувати завдання, а Андрій пішов слідом. Під слизькою стіною він намацав невелике дерев'яне відро. Вода була каламутна, і на зубах скреготів пісок, але довгождана волога прохолодною цівкою охолодила розпечене нутро. Андрій із полегкістю перевів подих…

Ніч пройшла спокійно, а на ранок козаки здивовано споглядали, як турки знімали гармати, відвозячи їх кудись углиб табору.

— Що за чортівня! — витріщився на Андрія Малюта, який знову лежав поруч, стискаючи ців'я мушкета.

— Щось надумав отоманин. Б'юсь об заклад, вони зміняють тактику. Знають, собаки, що у нас припасів мало! Можуть облогою морити.

— Ні, синки, облоги не буде, — почувся голос старого запорожця Гниди, — повірте моєму слову. В них часу нема з такою нікчемною купкою бавитися. Попереду поляки, попереду все військо козацьке. Їм туди потрібно, до Хотина.

— А що ж вони надумали?

— Та біс їх знає, поганців. Поживемо — побачимо.

Незабаром знизу з'явились яничари. Вони несли великі в'язанки хмизу і полотняні мішки з порохом. Залишаючись поза межами досяжності козацьких мушкетів, складали хмиз великим півколом навкруг печери. Нарешті стали зрозумілими їхні наміри. Турки збиралися підкурити козаків, як підкурюють у норі лиса.

Андрій послинив палець і підняв угору. Ледве відчутний струмінь повітря дув у печеру. Якщо яничари підпалять багаття, у печері скоро не стане чим дихати. Перша думка, що з'явилася в голові Андрія, була зробити вилазку. Миттєвим нападом скинути турків до річки і загасити вогні. Але чим більше він думав, то більше переконувався, що це абсолютно неможливо. Навіть якщо припустити, що козаки прорвуться крізь нищівний вогонь яничарок, залишається питання: чи надовго буде відтягнута їхня доля. Адже через кілька годин турки поновлять запаси дров та пороху. Про те, щоб пробиватися через багатотисячний табір купкою у півсотні душ, а саме стільки їх і залишилося, не могло бути й мови. У повітрі повисло гнітюче чекання.

Раптом звідкілясь іздалеку пролунав крик ламаною українською мовою:

— Гей, уруси, виходьте по одному, і падишах залишить вам ваші нікчемні життя!

— Це що за птиця? — мовив хтось.

— Ти хто такий? — крикнув Гнида.

— Я посол великого падишаха, хай продовжить Аллах роки його, пропоную від його імені врятувати ваші нещасні гяурські душі.