Гетьман, син гетьмана - Мушкетик Юрий Михайлович (чтение книг .txt) 📗
Наступної ночі почув попереду гупотіння. Ще не здогадувався, що це, але щось йому підказувало, що се на добро. І справді, незабаром почув клекіт води, а по тому побачив річку. Він виїхав до порогів. Стояв голубий світанок. Пороги ревіли, били, гуркотіли, й це були його пороги, українські пороги, козацькі. Вода налітала на каміння, пінилася, порскала, била вгору тонкими струменями, клекотіла. Над водою кружляло безліч чайок. Пороги глушили риб’яче дріб’я, й чайки та баклани мали добру здобич. Баклани шугали в піняві водориїв, чайки черкали води й злітали в небо. Скопа ввігнала кігті в спину рибини, але рибина була надто велика, скопа не могла вийняти кігті, й рибина потягла птаха в глибінь. Але довго стояти зась. Мало на кого можна нарватися: на ляську варту, на прибишів. Хоч цих йому й не дуже страшно: що в нього грабувати? Оцю шкапу, що спустилася до самої води й пила, пила. Солодка Дніпрова вода солодкі миє трави й тверде каміння. Сховався з конем у закамарок між скель. Визирав звідти. Дорогою понад Дніпром проїхали три вершники, не розібрав, хто вони. Коні добрі, а одежа простецька. Тільки тепер настали такі часи, що не кожного по одежі пізнаєш. А це ціла валка — вози волові й вершники попереду та з боків. Либонь чумаки з запорозькою охороною. Так, це вони. Й він виїхав з укриття. Кілька вершників помчали напереріз. Стали. Став і Нестор. Дивилися на це засмалене чудо, на цю гирю, на цю головешку.
— Хто ти?!
— З полону я з татарського… З-під Чигирина я.
Вперше за довгий час наївся козацької кулеші. Не міг знайти місця: збив собі сідниці хребтиною шкапини. А від корця горілки впився й белькотів слова — татарські, а козаки й чумаки сміялися. Чумаки везли рибу з Січі.
Кривава повінь далі й далі заливала Україну. Багряна віхола кружляла над містами й селами, шабельна й мушкетна моровиця, гірша від чумної. Горів хліб, палали хати, а «добрі» сусіди підкладали хмизу. І свої не дрімали. Жадоба й помста вселилися в людські серця. «Я — гетьман, бий того самозванця, він Москві служить». — «Бий цього, він ляхам продався». Водночасся десятьом славолюбцям снився один сон: булава в самоцвітах. Вона снилася Сомкові, Золотаренкові, Барабашеві, Брюховецькому, Суховієві, Тетері, Дорошенку, Гуляницькому, Ханенку… А ще ж Многогрішний, Самойлович… І кожному щось обіцяно від сусідів, кожного підпирає чужоземна сила. І не було тій силі діла до людського горя, не було співчуття й милосердя. І так вони, ті гетьмани, не пробудилися від того сну до сьогоднішнього дня й донині гризуться за булаву, й не прояснилося в їхніх головах, що гублять Україну, й так само не покращали наші сусіди, й не зійшло на них милосердя, співчуття, правдивість.
…Запорожці писали Юрію:
«Явно безбожний милостивий пане Юрасю Хмельниченку, гетьмане! Ще минулого року звідомилися ми, низове Запорозьке військо, що ваша милість, упавши в шаленство, не намагається вийти з нього радою зичливих собі приятелів і глибоко занурюється у гріховне вельми згубне озеро, коли підняв чварну війну і нещадне кровопролиття братів наших заради гетьманства зі своїм дядьком, подібним до тебе владолюбцем Сомком. Але досі ми мовчали, сподіваючись, ачей прийдеш до свого розуму й покаєшся. Проте в тому ошукала нас надія, ми одержали тепер певне непомильне, свіже повідомлення про твоє невиліковне шаленство. А уже не тільки ти сам схилився під ляську державу, але й притягаєш ґвалтовно із собою під ту ж схизматичну владу та ярмо батьків та братів наших. Ти вже цього літа пролив безліч людської крові і готуєшся пролити її ще… Ми, все низове Запорозьке військо, обурені тими твоїми вельми неправедними затівками та намірами і розоренням, яке вже впало на нашу вітчизну. Радимо, щоб ти цілком перестав горнутися під ляську руку і не забирав із собою іншу братію нашу та щоб не важився починати за гетьманську владу чварне кровопролиття та знищувати вітчизну з дядьком своїм Сомком. А коли поради нашої на твій недуг (ми пропонуємо непомильний медикамент до його лікування) прийняти не зволиш і нас не послухаєш, то вже напевно не сподівайся від нас жодної приязні та зичливості й взагалі чекай від нас своєї смерті — безпечно не спи в своєму чигиринському домі… Кров братів наших пролита через твої беззаконні, Богові немилі чвари, як Авелева волає від землі до Бога на помсту тобі. А коли не вийдеш з Чигирина, то ми невзабарі прийдемо до тебе і не тільки розкидаємо стіни твого дому як ґвалтівника й руйнівника вітчизни нашої, але й душі твоєї в тобі жити не залишимо. Маємо певний спосіб, через який можемо тебе гарбати в наші руки і викинути як непотрібну п’явку з верші. До тебе зичливі приятелі Кошовий отаман з усім старшим і меншим низовим товариством Запорозького війська».
І далі вони писали іншим гетьманам, бо майже всі вони були незичливі вітчизні, а дбали лише про власні добра.
«Вичитали ми з листа вашої вельможності, писаного до нас, не потішну й вельми жалісну новину, що йдеться до відновлення старого лиха цьогобічній розореній нашій вітчизні. Мусили ми немало вразитися, що та нещасна вітчизна наша прийшла численними змаганнями й чварами до занепаду й розору через незгоду своїх начальників і гетьманів. А тепер має дійти, чого не дай Боже, до всеконечного запустіння. Але що ж робити, коли важко викорінити сіячів усіх цих озлоблень і незгод, з нашої братії легковажної, яка неслушно слідує блудові своїх начальників?»
Хочеться навести кілька фраз про те, як пішов на Україну закликаний турчин і як гетьмани не боронилися від нього: «А скоро весна зодягла землю травами і красно квітними злаками, приємними людському зорові, відразу отой ненаситний візантійський смок, що завжди жадає християнської крові, виставивши в полі свою Мохаметову хоругву на війну, свиснув грізним своїм наказом на обидва далеко розлеглі понтійські береги, закликаючи під ту хоругву своє зміїне кодло, магометан. І почали вони плюндрувати українську землю, а ми, запорожці, „поглядаючи здалеку на той занепад вітчизни оком нашого розуму, ніколи не могли без сердечного жалю вкусити хліба, а після денних трудів зажити спокійного опочинку, оскільки нас мучило й долягало, що через незгоду гетьманів доведеться нам оглядати повними сліз очима порожню й мертву матір нашу“».
Не прийшли до розуму, не приходять, бо немає в їхніх серцях Вітчизни, а тільки попіл, єднаються, але в зграї, щоб гризти одне одного, повзають на чотирьох перед чужими зверхниками і продаються чужоземним начальникам. А тому, який дорвався до найвищої влади, ця земля, ця вітчизна — чужа, він плазує перед сусідніми зверхниками, злизує порох з їхніх патинків, плює на все рідне. Та зарозуміло патякає про демократію, справедливість, совість.
Гетьмани не дали відсічі туркам і татарам, а разом з військами Ромадановського кинулися втікати, «заткнувши дірку Мурашкою» (залишивши для відсічі один полк з полковником Мурашкою. — Ю. М.), що «за добре здоров’я вітчизни і життя своє там поклав, а ви сам, стоячи наче журавель на купині, здалеку придивлялися до Ладижина і Умані, що ж там діятиметься, добре огородившись для захисту свого здоров’я наметами, щоб не залетіла звідти від вітру якась куля і тобі в розкішних перинах, як павичу в краснопістряному пір’ї, не зашкодила. Хто, роздивившись таке твоє жорстокосердя, може прихилитися до тебе з приязню й зичливістю? Коли одного праведного Авеля кров волала від землі до Бога на помсту свою Каїнові, то що гадаєш — не скаржитиметься і не проситиме справедливості у свого творця Господа пролита через тебе кров багатьох-багатьох братів наших, православних християн?»
Гарно писали запорожці — і до Хмельниченка, й до Самойловича, і доброзичливо, і уїдливо, дошкульно, але те не доходило до користолюбців землі нашої, як не доходить воно й нині до теперішніх користолюбців, які знову закликають під різними приводами супостатів на наші землі. Каїнів багато, а Авель вже давно повержений. Проте на той час і самі запорожці вже були не ті чисті й безкорисливі лицарі, як то було раніше. На Січ напелешкалась сила-силенна голоколінчиків, п’яниць, нероб, сказати по-сьогоднішньому — бомжів, любителів легкої наживи, просто бандитів, і отримували вони провіант і гроші від Москви. І висунули з свого середовища найгіршого, найпідлішого, найпродажнішого гетьмана Івашка Брюховецького (все повторюється. — Ю. М.). До цього на Лівобережжі змагалися за булаву переяславський Сомко та ніжинський Золотаренко. Обоє писали в Москву, що воліють служити цареві. Щоправда, висловлювали умови — прохання залишити козакам їхні давнини, їхні вольності. Сомко вимагав більше, Золотаренко — менше. Між ними крутився Максим Филимонович, ніжинський протопіп, вірний служка Москви, її агент, її шпигун. Москва йому довіряла беззастережно. Присилала подяки, поради, гроші. Багато обіцяла. Филимонович писав то за Сомка проти Золотаренка, то за Золотаренка проти Сомка, помаленьку очорнюючи їх обох, користуючись їхніми подачками і ласкою. А тоді випірнув Брюховецький, який сказав, нехай мене Москва зробить гетьманом, а я їй все-все віддам (як нинішні «гетьмани». — Ю. М.). Филимонович вхопився за Брюховецького. А той діяв непоспішливо, приймав з Москви соболі та гроші, роздавав запорозькій голоті й обіцяв їй, як стане гетьманом, добряче потрусити, пошарпати старшину — дуків. Голота кричала: «Наш, наш гетьман!»