Манускрипт з вулиці Руської - Іваничук Роман (бесплатные версии книг .TXT) 📗
У великодню п'ятницю біля катедри зібрався натовп — найпобожніші католики, а особливо жінки, пропихалися наперед, щоб зблизька побачити рицарів Ісуса, вістка про яких розкотилася по всьому світу — від Іспанії до Хін, а до Львова входять уперше, щоб захистити святий костьол від схизматів.
Вони увійшли через Краківську браму, наче справжні пілігрими з далеких світів. Попереду крокував молодий суперіор[33] майбутнього єзуїтського дому патер Лятерна — в чорному капелюсі з широкими загнутими крисами; на поштивій віддалі від нього — три коад'ютори[34] в рогатих беретках, їх смиренні очі дивилися повз людські обличчя, зосереджені в спогляданні святої мети, яку бачить єзуїт кожної миті, тим паче на людях. За ними йшов осел — символ Христового тріумфу; за ослом петляв, наче спутаний, монах у чорному катівському каптурі з прорізами для очей і рота, він ніс у руках хрест, а в кінці — кількоро монахів, простоволосих, з палицями й гудзуватими шнурами в руках.
Процесія зупинилася напроти катедри, єзуїти помолились і пішли вбік Галицької брами: неподалік неї стояла непоказна каплиця, в якій досі молилися тільки жебраки.
Убогий вигляд рицарів Ісуса і те, що вони не заходять до величного й розкішного костьолу, а йдуть приймати благословення в Жебрацькій каплиці, їхня відреченість від мирських суєт, зворушили юрбу, жінки побігли слідом за процесією і вклякли на мокру землю, не оголюючи колін, а за ними й деякі чоловіки.
Юрій Рогатинець стояв посеред вулиці, мов загублений, діймало його тремке відчуття тривоги. Зловістям віяло від цієї чорної процесії, а ще на дні серця лежав терпкий осадок після вчорашньої розмови з Гретою. Він пробував примиритися з нею.
«Ми бідні з тобою, Грето, ми однакові, чому нас має різнити віра. Ти зрозумій: багаті, поляки то чи русини, мають іншого бога, ніж ми».
«Неправда, — відказала якось кволо й невпевнено, — ми з панею Дорогою Лоренцовичевою одному богові молимося...»
«Що у вас спільного може бути з панею Дорогою? Єзуїтство тим і страшне, що воно прибирає машкару скромності й ловить душі бідних простаків. Грето, тебе обплутують, і мені тебе жаль. Зійдімось знову, забудемо ту суперечку...»
«Пані Дорота все знає... — сказала Грета, зречено глянувши на нього. — Завтра, Юрку, я тобі все скажу».
Рогатинець перебирав поглядом голови жінок, які стояли на колінах, і легшало в нього на душі: Грети між ними не було.
Коли поріділо біля катедри, Шимон Шимонович уздрів Рогатинця, підійшов до нього.
— Ви знаєте, пане Юрію, я ще не бачив, щоб так багато ослів віддавали честь одному, — засміявся Шимонович.
— Не до сміху, пане поете. Ви — поляк, вам не страшно. А на наш русинський край іде чума.
— Львів усе одно залишиться русинським містом, ніхто не в силі цього перемінити, пане Рогатинцю, запам'ятайте. Мій народ колись це зрозуміє. А втім, розуміє й нині — я також з народу. Тільки не замикайтеся від світу на своїй тісній Руській вулиці. З вашої школи молодь повинна глянути колись на великий світ, далеко ширший, ніж Україна. Не дайте занидіти їй у притворі з Часословцем і Октоїхом. Латина — не тільки словоблудіє, як мовлять ваші проповідники, а й вікно в науку.
Рогатинець не відповів: з боку Жебрацької каплиці донісся лемент жінок, і вони, кожен окремо, поквапилися туди.
На паперті каплиці перед архієпископом Соліковським стояли на колінах суперіор і коад'ютори, монах у каптурі тримав піднятий у руці хрест, а простоволосі монахи, оголені до пояса, мовчки били один одного палицями, шмагали гудзуватими шнурами, осел кричав, ніби виригував із себе монаший біль; криваві басамани вкрили спини покутників; жінки вголос ридали, піддаючись екстазові, деякі пані зривали з вух сережки, знімали з ший кольє і кидали на паперть, а коли бичування закінчилось, до Соліковського підбігли дві жінки і, падаючи перед ним на коліна, закричали:
— О Єзу, о Єзу! Ми приймаємо їх, святих мучеників, захисників наших!
Рогатинець пропхався вперед і застогнав: він упізнав дочку покійного аптекаря Лоренцовича Дороту і свою малжону Грету.
Мов ошпарений, біг додому на Руську. Невідома досі сила страху гнала його, він ще не знав, що буде робити, в кого питати поради, але чув: за ним валить брудна хвиля потопу, яка заллє нині все місто. Лише кілька бузувірів удерлося до Львова, і їм викрикує дику осанну юрба, і в тій юрбі — його Грета. А що буде завтра, потім — всі одуріють, скоряться, озвіріють і зітруть все те, що збудував він з братчиками на землі і в душах. І ніхто не допоможе — далеко православний світ.
Він похапцем зібрав свої речі у мішок, побачив на підвіконні оздоблене візерунками сідло і сагайдак, вишитий золотом, узяв їх і, не замикаючи дверей, пішов до братського будинку на Руську.
Біля дверей стояв диякон Юрської церкви. Він подав Рогатинцеві сувій, запечатаний сургучем, і ключ. Юрій сполотнів: він упізнав ключ від братської скарбниці.
Сидів у братській ізбі за столом, застеленим білою скатертиною, на столі хрест, підсвічники і братська скринька, — що це, Красовський, не дочекавшись його, скликає сходку? Екстраординарну? Протиєзуїтську? Юрій перечитував Балабанового листа, і все інше, крім тої пропасті, яку мережкою заступили єпископські рядки, здавалося марним, смішним, непотрібним. Яка сходка, кого вона врятує? Усе, що виростало роками, упало за один день, вони — мов діти, які будують з піску фортецю, а ту іграшкову твердиню за одну мить розвалює ногою дужий гевал або ж розмиває злива. Жменька білоголових дітей під високою стіною тюрми...
Одного не міг зрозуміти — чому Балабан? Чому ворог ворога сповістив про небезпеку?
Двері до ізби рвучко відчинилися, чорнобородий Іван Красовський зупинився біля стола, видихнув:
— Нас б'ють, але й правда наша! Послання від Вишенського прийшло!
Красовський здивувався: чому Рогатинець не схопився, ні слова не сказав? Адже це його замисел — написати листа до патріарха Єремії з просьбою, щоб той розшукав через своїх посланців Івана Вишенського на Афоні й передав йому ревну просьбу братчиків: хай приїде мніх Іван до Львова і проповідує в Успенській церкві.
— Ти слухай, слухай, Юрку! — Красовський розгорнув дрібно списаний лист паперу: «Посланіє до всіх обще в лядськой землі жив'ящих». — «О люта страно грішна, плем'я злоє, синове беззаконія! Од глави і ног острупіли єсьте, осмраділи єсьте гноєм, несть місця цілого од гріховного недуга: все струп, все рана, все пухлина, все неправда, все лукавство, все лжа...»
— Це правда, свята правда... — не підводячи голови, мовив Рогатинець. — Тільки то дуже легко глаголати пророчі слова з теплої келії після порції бобу чи квасолі...
— Я тебе не розумію, Юрку, — розвів руки Красовський. — Ти ж сам говорив: кого ми протиставимо Скарзі, Соліковському? І вже маємо — Вишенського. Уїдливого, лютого, праведного. Адже ми беззубі: нас лихословлять, а ми благословляємо, нас переслідують — ми терпимо, нас лають — ми молимося, ми стали як сміття для світу, як ті покидьки!
— О, так!..
— Тому скличемо сходку сьогодні по великому ділу всього нашого народу: постановимо надрукувати посланіє Вишенського во мнозіх екземплярах, а королеві супліку складемо. Скажемо: немає в нас уже більше терпіння. У мурах Львова чотири народи живуть. Вірмени свій уряд мають, жидове — теж, тільки старожитній натуральний народ русинський — ніби в єгипетській неволі. Дзвони сказали нині сплутати, щоб ми ними не кликали Наливайка... — Красовський зблиснув очима й ударив кулаком по столі. — Але ж урветься терпець, і ми самі до нього підемо!
— Не підемо, — підвів очі Рогатинець. — Ніхто не піде із своїх домівок, від дітей своїх, від церков, від ринкового смороду. Від голови до ніг острупіли єсьмо... Не треба сходки. На, читай...
Рогатинець подав Красовському Балабанового листа і ключ від скарбниці. Іван пробіг очима листа і зажмурився.
— Сходку! Доконче нині сходку! Я посилаю дзвонаря із знаменням до всіх братчиків.
Не відказавши й слова, Юрій пішов з ізби. Пішов до Блазія. Не знав, що скаже йому, можливо, й нічого не скаже, навіть не плюне в його пику. Але побачити мусить. До Рогатинця надто повільно добиралося усвідомлення тієї неймовірної зради, яку задумали церковні ієрархи. Перед очима постало благородне пастирське обличчя митрополита Рогози і — незнайомі — Потія й Терлецького, певне, теж благородні, та Юрко не міг тепер співставити їх зовнішні личини з потворністю наймерзеннішого вчинку, тому шукав Блазія, щоб побачити його ніздрювате обличчя, гнилозубий рот, схопити сам образ зради і накласти його на достойні лика ієрархів.
