ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
З iншого боку, незважаючи на певну деформацiю свого суспiльне полiтичного устрою, Запорожжя залишалося важливим центром антифеодальних i визвольних рухiв на українських землях Йому по праву належала роль основного форпосту у боротьбi проти турецько — татарської агресiї та зрадницької полiтики старшинської верхiвки рiзної орiєнтацiї. Як зазначалося, Сiч була важливим фактором внутрiполiтичного життя України. Пiд час роботи так званих" чорних" рад (тобто рад, у яких брали участь широкi верстви народу), голос запорожцiв у виборах гетьмана мав вирiшальне значення (наприклад, у Нiжинськiй радi 1663 р.). Запорожжя прагнуло також виконувати роль своєрiдного гаранта у пiдтриманнi традицiйного вiйськово — адмiнiстративного устрою на Українi i надзвичайно насторожено ставилося до порушення будь — яких його прерогатив.
Юрiй Мушкетик розкриває в образах iсторичнi взаємозв'язки запорозького та донського козацтва, що, як вiдомо, мали глибоке корiння. Донцi та запорожцi протягом багатьох столiть здiйснювали спiльнi походи проти султанської Туреччини й Кримського ханства, на єдинiй класовiй основi вели боротьбу з власними феодалами. Солiдарнiсть запорозького та донського козацтва з особливою силою проявлялася в роки великих збройиих. повстань, якi охоплювали значнi територiї країни й вимагали напруження всiх матерiальних та духовних сил народу.
Романiст досить промовистими штрихами вiдтворив полiтичнi контакти I. Сiрка з керiвником селянської вiйни 1670–1671 pp. в Росiї С. Разiним. Цi взаємини проводирiв запорозького та донського козацтва базувались на досить?таки мiцнiй основi. Численнi документи, якi леребувають нинi у розпорядженнi iсторикiв, свiдчать про активiзацiю переселенського руху селян i козакiв України в 60–70–х pp. XVII ст. на територiю Дону. В грамотi приказу Казанського дворця вiд 22 березня 1667 р. зазначалося, наприклад, що" во многие?де в донские городки пришли с Украины беглые боярские люди и крестьяне з женами и з детьми…" [50]. Частина з них, безперечно, взяла участь у селянськiй вiйнi. На всiх етапах повстання у складi разiнських загонiв значну питому вагу складали вихiдцi з України, насамперед запорозькi козаки з їх великим вiйськовим досвiдом. Так, у виписцi приказу Казанського дворця (лютий 1660 р.) — документа, пiдготовленого на основi вiдписок городових воєвод, прямо говорилося про те, що" из запорожских?де городков черкасы и из донских городков казаки, которые голутвенные люди к нему, Стеньке с товарищи, идут беспрестанно, а он?де, Стенька, их оссужает и уговаривает всячески" [51]. Вiдомо також, що з розвитком подiй повстання кiлькiсть втiкачiв з України на Дон неухильно зростала, а їхня участь у селянськiй вiйнi помiтно урiзноманiтнювалась.
Суспiльно — полiтична ситуацiя та атмосфера невдоволення соцiальною полiтикою панiвного класу на Українi, безперечно, враховувалася С. Разiним. Ще в груднi 1669 р. пiд час перебування у Черкаську на козацькому крузi обоговорювалося питання про те, що" вiн хочет атаманов и казаков лутчих людей побить, а сам собрався иттить в Запороги рекою Донцом" [52]. У наступний час керiвник повстання налагодив тiснi контакти з рядом полiтичних дiячiв України, зокрема з кошовим отаманом I. Сiрком [53]. Мiж ними встановилися iнтенсивне листування й передача вiдомостей через таємних агентiв. Готуючи похiд вiйська" к Москве против бояр", С. Разiн, за словами очевидцiв,"под Царицыным готовил суды и ждал к себе из черкаских городов на помочь многих черкас с полковником с Серком" [54]. Зацiкавлений у тiснiй координацiї дiй, керiвник повстання у рядi випадкiв у своїх листах та грамотах звертався безпосередньо до широких кiл запорозького козацтва. Донський станичний отаман Р. Калужнiн в" распростых речах" у приказi Казанського дворця в сiчнi 1671 р. говорив, що С. Разiн намагався" в Запороги… послать прельщать, чтобы потому ж шли на государевы городы, а писал к ним о том, что будто ево, Стеньку с товарищи, и их, запорожских казаков, хотят бояря сводить з Дону и из Запорог" [55]. Побiчним пiдтвердженням тiсних полiтичних вiдносин, якi iснували мiж Доном i Запорожжям, є i той факт, що частина" прельщений" С. Разiна i його отаманiв написана вiд iменi" Великого войска Донского и Запорожского" [56].
Заклики керiвника селянської вiйни в Росiї"побить бояр","мирских кровопивцев","начальных людей" i визволити" черных людей" вiд феодалiв знаходили широкий вiдгук серед трудящих мас України. В один iз важливих районiв повстання перетворилась Слобожанщина. Неспокiйно було на Лiвобережжi, де також дiяли дрiбнi загони повстанцiв. Загалом селянська вiйна 1670–1671 pp. пiд керiвництвом С. Разiна вiдiграла важливу роль у справi консолiдацiї сил селянсько — козацьких мас Росiї та України у їх боротьбi з панiвним класом.
У своєму творi Ю. Мушкетик торкнувся питання про мiсце i роль самозванства в iсторiї народних рухiв. Поява в 1673 р. на Сiчi самозванця Симеона не була якоюсь незвичайною подiєю i мала прецеденти у вiддаленому iсторичному минулому (згадаймо, наприклад, Лжедмитрiя I i Лжедмитрiя II) Росiї [57]. Проте цей мотив роману цiкавий як своїм драматичним аспектом, так i спробою автора охарактеризувати свiтогляд пригноблених категорiй населення у перiод пiзнього феодалiзму.
Монархiчнi iлюзiї селянсько — козацьких мас були прямим результатом економiчних умов iснування дрiбного патрiархального господарства. Задушений безпросвiтною нуждою, податками, жорстокою експлуатацiєю, селянин не розумiв класової природи самодержавства. Вiн наївно вiрив в iснування" доброго царя" — захисника вiд соцiальної експлуатацiї, помiщикiв i лихоiмства судiв. На думку народних мас, цей" добрий цар" був вiддiлений вiд них придворною клiкою, чиновниками, мiсцевою владою, каральними командами. Бiльше того, народ прагнув опертися на авторитет царя i використати його як органiзуючу засаду у боротьбi за полiпшення умов свого життя. Отже, самозванство було лише специфiчною оболонкою, пiд якою приховувався соцiальний змiст того чи iншого народного руху.
Однак цим не вичерпується характеристика феномена самозванства. Досить часто самозванцями були звичайнi авантюристи, що користувалися пiдтримкою певних полiтичних сил як в серединi країни, так i за її межами. Тодi навколо самозванцiв органiзовувались рiзнi таємнi гуртки та плелися нитки змов.
"Царевич Симеон" не належить до значних та колоритних фiгур в списку самозванцiв XVII ст. Проте його прибуття вiдiграло помiтну роль в активiзацiї суспiльно — полiтичного життя на Сiчi. Тут вiдбулося декiлька бурхливих козацьких рад, на яких виступили царськi посли i самозванець [58]. Пiдтримка Сiччю" царевича Симеона" зумовила навiть наростання деякої напруженостi у вiдносинах мiж урядовими колами Москви i кошовою старшиною. В цiй iсторiї слiд диференцiювати причини прихильного ставлення до самозванця козацьких мас з одного боку та I. Сiрка — з iншого. Сiчова сiрома наївно бачила в особi Симеона справжнього виразника їхнiх соцiальних iнтересiв, здатного сказати вагоме слово на захист скривджених та експлуатованих, а I. Сiрко прагнув використати його у полiтичних планах як один iз засобiв тиску на царський уряд.
Юрiй Мушкетик виступає в романi як тонкий знавець джерел i спецiальної лiтератури. Окремi вкраплення та згадки у документах i лiтописах пiд пером автора розростаються у захоплюючi картини художнього твору. Наведемо лише один приклад. Мимохiть, лише кiлькома штрихами, у романi згадано про С. Палiя та I. Мазепу. Але як проникливо пiдмiчено основнi риси цих осiб, змальовано контрастнiсть їх образiв. Героїчна постать улюбленця народу Семена Палiя з одного боку i зрадництво й пiдступнiсть вже на початку своєї полiтичної кар'єри Iвана Мазепи — з iншого. Хiба потрiбне тут багатослiв'я?
Як же далi розвивався iсторичний процес на Українi? Яка була доля iсторичних осiб, зображених у романi? Вже у 1677–1678 pp. росiйськi ратнi люди й козацькi полки дали вiдсiч турецько — татарським загарбникам, якi зробили спробу поневолити всю Правобережну Україну (так званi Чигиринськi походи). До речi, помiтний вклад у вiдсiч ворожої навали внесли тодi запорозькi загони, очолюванi I. Сiрком. Майже до останнiх днiв свого життя легендарний кошовий отаман був на передньому краї боротьби з ординцями. 1 серпня 1680 p. його не стало. Згiдно повiдомлення лiтопису С. Величка,"того ж лета Иван Серко славнiй отаман кошовiй, в Грушовце пасеце своей, чрез неколикое время поболевши, преставися от жизни сея, августа 1, и припроваженнiй водою до Сечи Запорожской, и погребен чесно всем войском Низовим Запорожским в полю за Сечою, против Московского окопу, где иншое товариство Запорожское погребалося. Погребен теж знаменито, августа 2, з многою арматною и мушкетною стрельбою и со великою всего войска Низового жалостiю, яко по том вожду своем справном и щаслнвом, которiй от младости, аж до старости своея воєнними бавячися промислами, не тилко значне Крим воевал и некоторiи в нем попалил гради, также и в полях диких на розних месцах многiє Татарскiе громлювал чамбули, и плененнiй ясир христiянскiй отгромлювал; але и в Чорное море лотками вплинувши, на розних месцах не малiє бесурманам чинил шкоди и раззоренiя, а по морю Чорному корабле и катарги, з Константинополя в Крим, Азов и на иннiе месца пливучiе, громлювал и з великими здобычамн щасливе з войском Запорожским до Коша своего повергался, которого все войско зело любило и за отца своего почитало" [59].
