ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
— А за гречне запрошення йти до вас — спасибi. Побував. Уже боярин Ромодановський, гетьманiв друг i порадник, менi один раз одписав на картцi милiсть. Продав за двi тисячi червоних. Скiльки кому при дiльбi дiсталося, я не знаю.
— Хто ж тi червонi заплатив йому? — стулив губи Черняченко i глипнув притамованим поглядом. То був складний погляд. Вже досить знервований, напружений, буцiм здивований, а десь у глибинi зачаїлися презирство i ненависть. Шляхетнi городовi козаки оддавна гребували Запорожжям, вони його боялися, але й запобiгали перед ним, хотiли б його приборкати i хотiли… знищити. Ба — знищити не просто. Можна поламати власнi зуби.
— А хто, помисли собi, маючи до мене милосердя, мiг сплатити такi грошi? А тепер гетьман хоче купити нас за каптани. — Лiва брова кошового пiдвелася вгору, виказуючи його гнiв. Отаман був грiзний, на його темної бронзи обличчi, як i перше, не здригала жодна риска, але воно пашiло вогнем.
Запала тиша, аж було чути передзвiн ковальських молотiв та голосне гахкання довбнi — хтось забивав палю. На ту мить сонце зайшло за хмару, в свiтлицi примеркло й стало незатишно.
Злiсть поймала Сiрка. Це була задавнена, як зашкарубла, незагойна рана, злiсть. Вона не пронизувала наскрiзь, як бувало, коли спалахувала раптово, мов порох на полицi, заслiплювала в одну мить. Тiльки та мить i була для нього важкою i небажаною. Намагався не вiддатися на волю гнiву, як то трапляється, коли людина пускається берега, розпалює сама себе, ярiє, почуває в тому насолоду, — насолоди вiд того не почував. Вiн гасив гнiв, од того вогню засвiчувався iнший вогонь — гiркої iронiчностi, кпину. Опрiч того, зараз Сiрко подумав, що оця його вiйна з гетьманом через посла — марниця, й замовк. Погляд кошового промовляв, що має справу з лакеєм. Посол, боячись цього слова, прочитавши його в очах кошового, зiщулився, аж поменшав. Бачив, що зарвався, малiв на очах. I крутилася Сiрковi на мислi, вироювалася думка, яка закiльчилася по дорозi до канцелярiї: гетьман i Ромодановський — одне, а нарiд московський — iнше. Сiч од вiку стояла за поспiльство, а поспiльство — за союз з Москвою. Старшини ж обома нiздрями ловлять запахи, якi несе їм ляський вiтер, а тим часом з воєводами обдирають те ж таки поспiльство. Отож i спробуй дiйти з ними згоди, домовитися по щиростi. А з ким нинi можна дiйти згоди? Чи є така сила, яка чинить без обману?
Кошовий постояв хвилю й сказав тихо i владно:
— Шкода менi слiв, гетьман все одно не впустить їх у своє серце. На замку воно в нього. Йдiть, посли, у ванькир i чекайте нашого рiшенця.
Побачивши в очах Заволоки панiчний жах, додав, опускаючись на лаву:
— Ми люди вольнi, послiв не зачиняємо, послами не торгуємо. Хоч кинули ви на пашi голови немало лихих слiв. Просто беремо речинець для розмислу.
Цими словами заспокоював i застерiгав воднораз. Намагався перебiгти дорогу тому, що могло виплисти з оцих перетрактацiй. Його обiйняла тривога, дума кружляла, як поранений крук. Подосадував на себе. Не треба було дратуватися."Але ж i псяюха", — згадав Черняченка й знову скипiв гнiвом.
Посли виходили у бiчнi дверi, а з сiнешнiх виткнулася чубата голова Лаврiна Перехреста, джура кликав до себе кошового.
— Пане кошовий, — приступив так близько, аж Сiрковi залоскотало од його подиху в вусi, — царевич казиться, до послiв поривається. Хлопцi вже геть ухоркалiїсь, не можуть втримати його… З ножем кидається. Послали мене, аби вас покликав.
— Принесiть послам сирiвцю та вина, — гукнув кошовий у прочиненi дверi, — а я небавом вернуся.
Вартовий козак просив Сiрка, аби не заходив до оскаженiлого царевича, але кошовий вiдтрутив його.
Симеон сидiв у келiї при церквi на оббитому шкiрою позолоченому стiльцi, пом'ятий i пожмаканий, неначе щойно вирвався з кулачного бою. На його вродливому обличчi погасли рум'янцi, в очах чорною кип'ячою смолою свiтилася злiсть. Обличчя в нього теж пом'яте и трохи спите; хоча кошовий наказував не давати йому горiлки, сердобольнi запорожцi вже ж частували нишком.
Дорогий, лазоревого сукна каптан на Симеоновi був розiрваний пiд пахвами, на пiдлозi келiї валялися золотi гудзики й стягнений зi столу шовковий обрус. У правiй руцi Симеон тримав довгого вузького турецького ножа, якого вихопив у вартового, й через те до келiї тепер боялися заходити. Кошовому було шкода дорогої одежини, яку справляли на скарбнi грошi, й стало прикро.
Симеон побачив отамана, скочив на ноги. Стояв наструнений, ворохобний, запальний, гарний у гнiвi, рвiйний, як вiтер. Ще мить — i кинеться на Сiрка, як допiру кидався на охоронцiв. Царевичу двадцять лiт, статурний, гарний лицем, а вдачею гарячий i погордливий.
Покусував нижню губу, метав з очей iскри.
Сiрко дивився на Симеона гнiвно й трохи насмiшкувато. В душi щось кришилося й осiдало на днi холодним iнеєм. Знав — бо — Симеон на нього не кинеться, тiльки кричатиме й тупотiтиме ногами. Так може кричати той Симеон, який видає себе за царевича. А справжнiй Симеон — самолюбний, скрадливий i лукавий — потерпатиме в страховi. А може, й кинеться з ножем. Либонь, довiв себе до краю. Кошовий ножа не боявся. Нiкчемного царевича послала доля, але де ж узяти iншого? Отаман пригадував того Симеона, котрий тiльки — но приїхав на Сiч i ще не знав, як йому вестиметься тут. Втомленого, настороженого, сумирного й задумливого парубка у старiй шапцi й телячому, з невичиненої шкiри, кунтушику, вiн шукав захисту, i кошовий тодi щиро пожалiв його. Симеон прихилився до нього, як до батька, навiть заплакав розчулено. I Сiрковi заболiло серце, було шкода хлопця, знеласкавленого долею. Та й попав Симеон на ту мить, коли Сiрко, повернувшись з походу, споминав тих, що погинули, й жалiв усiх покривджених, усiх старцiв, усiх сирiт. У такi хвилини вiн взагалi ставав розчуленим i наївним, як дитина, соромився себе, намагався сховатись од людських очей, намагався вчинити якомога бiльше добра. Захистити Симеона — хiба то не богоугодне дiло? Але щойно Симеона визнали за царевича, як з того телячого кунтушика почала вилущуватись iнша подоба.
Кошовому вже давно не болiв цей парубок, просто лишився Симеонiв замiр., яким хотiв покористатися для коша. Десь трiшки — трiшки ворушився до нього жаль як до людини — скалiченої, невдатної, але й злої.
Симеон ще раз подивився кошовому в очi й дещо упокорився.
У Сiркових очах прочитувалася непохитна воля. Вона висвiчувалася в них не часто, але коли в зiницях спалахували синюватi iскри, погасити їх не вдавалося нiкому.
Симеон дихав важко, на губах — пузирки пiни.
— Чому мене не пускають до послiв? — закричав Симеон, i лице його перекривилося у гнiвi, i то був гнiв не простої людини, а людини владної, зарозумiлої i пихатої. Симеон вельми довго носив цареву печатку й прийняв стiльки поклонiв, що вже й сам майже вiрив, що вiн — царевич; все переплуталося в ньому: нахабство, страх, надiя на щось велике, в що вiрив i не вiрив, нудьга i туга й нарештi жадання помсти за оце марудне чекання, а кому — й сам не знав.
Сiрко неквапливо зняв шапку, низько, як те й велiв закон, вклонився царевичу — од того аж закололо в печiнках, помахом руки наказав вийти двом козакам, що стояли при одвiрку. Так само повагом сiв у фотель по той бiк столу.
— Поклади ножа… а то порiжешся, — мовив. — Буде вава. Симеон скажено крутнув чорними зiницями очей.
— I не витрiщайся… Ну, зарiжеш мене, а далi що? Хто за тебе заступиться? Хто тобi краму на штани дасть?
Сiмеон неохоче поклав на лаву ножа.
— А тому, Симеоне, не пускаємо, що нерозумний ти єси, — казав далi, зiтхнувши. — Та посли розлузають тебе, як плюсклого горiха. Я сам, прости господи, плутаюсь у твоїх повiстях, a посли впiймають за хвiст на третьому словi. Ось послухай, якi висвiдчення привезли вони…
Сiрко стелив мову неквапливо й важко, i пiд вагою його слiв Симеоновi плечi опускалися нижче й нижче, кулаки розтискалися, i царевич похилився до стiни. Тiльки кошовий i мав над ним владу, тiльки вiн i вмiв погамувати його гнiв. Але по хвилi оскаженiв знову, куснув кулак, очi його стали як двi жарини:
