Пустоцвiт - Литовченко Олена (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью .txt) 📗
Кількість флюгерів вражала уяву. Флюгери встановлювалися попарно: перший, на шпилі вежі, показував загальний напрям вітру, другий розташовувався нижче – над самим дахом будинку, по ньому можна було визначити напрям вітру на конкретній вуличці. А баштові й сонячні годинники, дві половинки яких найчастіше облаштовувалися на сусідніх стінах будинків, приводили Кирила просто у захват. Найбільшим же у місті «сонячним годинником» була… голка замкової кірхи: від сходу й до заходу її тінь повільно повзла по різнобарвних дахах геть від сонця.
До речі, Кеніґсберґ славився надзвичайно гарними черепичними дахами особливих кольорів і форми. Покрівля зазвичай виготовлялася з чорної глазурованої черепиці з кольоровими вкрапленнями. Коли зимове сонечко розтоплювало сніг, або ж після бешкетування весняного дощичка чи літньої грози мокрі поверхні дахів буквально горіли й світилися! Краса, та й годі…
Затишна квартирка, знята для них Григорієм, була зовсім неподалік від Альбертіни й складалася із двох кімнат, що мали окремий вхід. Господарі виявились добрими та привітними.
Теплов оглянув кімнати, попросив винести частину меблів, оплатив наперед сніданок і вечерю. Трапези відбувалися у просторій чистій кухні з кольоровими завісочками на вікнах і великою крохмальною скатертиною на дубовому столі. Двадцятирічна хазяйська дочка Генрієтта, худа, незграбна, висока, із грубими рисами обличчя, величезними зеленими очима, довгим гострим носом і тонкими губами, більше скидалася на юнака, ніж на дівчину. Вона нахабно розглядала Кирила, чим неймовірно лякала юнака. Хто б міг подумати, що двометровий красень у присутності цієї сірої плюгавки стане зніяковіло опускати карі очі, роняти все з рук і заїкатися?! Помітивши таку реакцію гостя, дівиця пішла у наступ: узяла за моду грайливо опускати краєчка сорочки, відкриваючи погляду гостя симпатичну складочку між звабливими грудками. Кирило ще більше шарівся й німів від такої відвертості.
Зрештою, Григорію набридли настільки явні загравання. Він пригрозив Гансу – батькові Генрієтти, що гості почнуть столуватися в шинку навпроти. Швидко прикинувши можливі збитки, господар приструнив дочку. Сніданок і вечерю відтепер подавала його пишногруда, але надзвичайно скромна дружина: вона непомітно з'являлася на кухні, накривала на стіл і настільки ж тихо зникала. Іноді її обов'язки виконувала Генрієтта, однак тепер дівиця дрібонькою ходою прибігала в кухню, сором'язливо опустивши очі, й моментально тікала, зробивши належну справу.
Кирилко був дуже вдячний Теплову за допомогу, але не зважувався поговорити про це. Розмову затіяв сам Григорій:
– Кирило, якщо тебе щось або хтось непокоїть, ти не повинен нічого приховувати від мене. З усіх питань сміливо звертайся в будь-який час – для того мене відправили з тобою за кордон! І зарубай собі на носі на решту життя: не буває нерозв'язних ситуацій – є затягнуті випадки.
– Добре, Григорію Миколайовичу, я неодмінно стану звертатися…
– І от що іще: поки ми за кордоном, називай-но мене просто Григорієм, а не на ім'я та по батькові. Це вдома будеш мене Григорієм Миколайовичем звати, а тут по батькові не заведено. Добре?
– Добре, Григорію Миколайовичу… Тобто, Григорію.
– І давай-но перейдемо на «ти». Домовилися?
– Домовилися… Григорію.
– Отак краще! – похвалив Теплов. – Тепер от що… До початку занять є ще пара тижнів, і наскільки я можу судити, тобі за цей час треба дечому повчитися. Насамперед – аналізувати ситуацію й виносити з кожної події раціональне зерно, щоб не повторювати минулих помилок. Візьмемо випадок з Генрієттою. Колись і я, відправившись учитися за кордон, попався на гачок однієї тамтешньої дівиці. Однак на відміну від тебе, я не мав наставника, що підказав би, як краще поводитися. Для мене все скінчилося, скажімо так, непогано: я одружений, моя дружина-шведка добра господиня, розважлива, справно утримує дім під час моїх довгих відряджень, у нас підростають дві прекрасні донечки. Щоправда, вона старша від мене й, якщо чесно, не красуня… але ж з її обличчя не пити води?! І взагалі, могло бути гірше, набагато гірше… Це вже на яку панянку натрапиш: добре, якщо схожа на мою Інгрід… тобто, на Єлизавету Марківну – а раптом виявиться сварливою або марнотраткою, або вертихвісткою, прости Господи?! Тоді будеш із нею довіку мучитися.
Юнак кивнув.
– От і добре… А що ти про дочку нашого господаря скажеш?
– Про Генрієтту? – здивувався Кирилко. – Нічого не скажу… А що?
– Ну, якщо нічого, тоді, виходить, усе гаразд. Але на випадок чого звертайся до мене, не соромся. Зрозумів, юначе?
– Зрозумів, Григорію Микола… Тобто, Григорію.
– От і добре. Далі, не варто грубіянити, кричати й загалом піддаватися на провокації. Пруссаки – люди практичні, тож у випадку виникнення будь-якої напруженої ситуації твої дії мають бути наступними: визнач головного, вкажи йому, що тебе не влаштовує й прозоро натякни, що якщо все триватиме в тому ж дусі, він утратить дохід – запевняю, все одразу ж переміниться на твою користь!
– Я розумію, Григорію Микола… тобто, Григорію: головне – не піддаватися на провокації.
– Правильно. Тепер про шинки й таверни. У тутешніх закладах, як правило, немає кухонь. Усе готується просто в залі: м'ясо на вертелі й суп. Не соромся: перевір, принюхайся, щоб тобі не підсунули тухлятину або кислятину. Вимагай, щоб їжу приносили на блюді – столи тут не миють. Ложку й ніж обов'язково носи із собою. Бери приклад з мене…
Теплов витягнув з-за пазухи вирізьблену дерев'яну ложечку.
– Отак… Ніж тобі купимо вже сьогодні, ця річ стане в нагоді й для обіду, і для оборони. Про всякий випадок поговоримо про оплату обідів…
– Ну звичайно, за обід треба заплатити, аякже?! Моя мати тримала шинок, я знаю, що вона ніколи нічого не відпускала боржникам.
– Правильно, Кириле, боржників ніхто не любить. Однак я про інше: ще тільки замовляючи обід, неодмінно запитуй, скільки що буде коштувати. Найкраще сторгуватися наперед. Гроші рахунок люблять, і погано доведеться тому, у кого їх не вистачить у відповідальний момент…
– Зрозуміло, Григорію.
– Тепер про університет. Я стану виділяти тобі певну суму грошей спочатку на один день, потім на тиждень, а потім уже й на місяць. Ти повинен навчитися правильно витрачати видану тобі суму, тому що за кожну витрачену тобою копієчку я зобов'язаний прозвітувати особисто перед государинею імператрицею. І от що іще: коли я вчився, у нас в університеті старший студент міг запросто відібрати гроші в молодшого.
– І як же вчинити в цьому випадку? – поцікавився Кирило. – Дати відсіч?
– Ні, у цьому випадку найпростіше віддати, бо на твоє навчання коштів відпущено з запасом, бійки ж – справа кепська.
– А ти як вчиняв?
– Я був обмежений в коштах, тому завжди бився. Але в тебе інший випадок…
– А як щодо бійок?
– Якщо вимагають грошей, можна поступитися й віддати. Гроші – це плинне. Але честь – річ інша! Честь за гроші не купиш, її захищати необхідно… За честь треба боротися не на життя, а на смерть. Хоча в Альбертіні заборонені дуелі й навіть носіння шпаг, це не означає, що двобоїв не буває… Тож про дуель ти зобов'язаний мені доповісти будь-що. Добре?
– Звісно, Григорію, обов'язково доповім! А якщо на кийках битися?
– Хоч на кийках, хоч на ножах – дуель іде до повної перемоги одного з учасників, такі тут звичаї.
– Але в цьому випадку можна й загинути!..
– Можна. Хоча зазвичай до крайнощів не доходить. Загинути можна від інших спокус і дурних звичок – від пиятик, карт або дівок. Ну, із цим лихом ми вже розібралися… А от щодо випивки й карт…
– Пити не буду, хоч убий! – ревно скрикнув Кирило. – Мого батька на той світ горілка проклятуща відправила. Не хочу повторювати його долю…
– Ні, Кириле, пити однаково доведеться, просто тримай себе в рамках. Визнач норму. Насправді наука ця нехитра, навчу тебе, є на цей рахунок кілька секретів…
Юнак лише зітхнув.
– Зате карти – це справжнє прокляття, що засмоктує й не дає вчасно зупинитися! Тут принцип один: узагалі не сідай грати! А вже якщо сів, не витерпів – вставай після першої ж гри, особливо після виграшу! Будеш так поводитися – завжди при грошах залишишся.
